Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Мені подобається логіка сну»

Видатному американському режисеру Девіду Лінчу виповнилося 75 років
21 січня, 2021 - 10:42

Девід народився в 1946 році в Міссулі, штат Монтана. Його батько, науковий співробітник у Міністерстві сільського господарства США, мав шотландське, ірландське і англійське походження, а мати, вчителька англійської була наполовину фінка й наполовину німкеня. Лінч закінчив три вищі навчальні заклади: Школу мистецтв Коркорана у Вашингтоні (клас живопису), Філадельфійську академію образотворчих мистецтв та Центр прискореної кіноосвіти в Лос-Анжелесі. Свої перші роботи — анімацію «Шість хворих осіб»  та галюциногенний «Алфавіт» — зняв ще будучи студентом, у 1966 і 1968 роках. Свій повнометражний дебют «Голова-гумка» Девід робив 5 років. Після виходу у 1976 цю безумну чорно-білу антиутопію зустріли скептично, але незабаром критики змінили думку, й сам Стенлі Кубрик висловив жаль, що не він зняв цю стрічку.

Тож на сьогодні Лінч відомий як автор сугестивних фільмів, наповнених незвичними, заворожуючими, інколи лякаючими образами. Мабуть, після смерті Бунюеля ще нікому не вдавалося настільки досконале втілення самого духу сюрреалізму. Зрештою, режисерові й присудили неофіційний титул Першого популярного сюрреаліста. Створюючи картини за логікою сновидінь, Лінч, однак, вміє розповідати захоплюючі історії. Це вміння принесло йому світове визнання й найвищі призи: «Золоту пальмову гілки» в Канах, «Золотого лева» у Венеції, «Сезара», номінацію на «Оскар». «Голова-гумка», «Людина-слон», «Синій оксамит», «Дикі серцем», «Малголанд Драйв», серіал «Твін Пікс» — усі ці роботи стали культовими, а їхнього творця британське видання The Guardian назвало найвизначнішим кінорежисером нашої епохи.

У 2017 Девід Лінч приїздив до Києва, аби офіційно  представити заснований ним благодійний фонд трансцедентальної медитації DavidLynchFoundation. Тоді ж він відповів на питання журналістів, серед яких був і кореспондент «Дня».

— Ви хочете зібрати сім мільярдів доларів для свого фонду. Звідки взялася саме така цифра?

— Наш фонд є неприбутковим, і ми повинні отримувати фінансування, щоб дати можливість займатися трансцендентальною медитацією будь-якій людині, яка цього забажає.

— Як вам вдалося залучити так багато знаменитостей до своїх ініціатив?

— Знаменитості — теж люди, а люди не люблять страждати. Якщо ви дізнаєтесь про ТМ, це дозволить вам занурюватися всередину самого себе й випробувати це. Це поле необмеженого розуму, що створює щастя, любов, енергію та мир у кожній людині. Почніть і відчуйте це. Я це роблю й насолоджуюся вже 44 роки, медитуючи щодня, і не пропускав жодної медитації. Це може допомогти всім, а не тільки тим, хто справді страждає, тому що ми завжди прагнемо більшого від життя.

— Медитація вимагає певної концентрації та заспокоєння свідомості. З другого боку, творчий розум — це розум неспокійний, він шукає образи, теми, конфлікти тощо. Як вам вдається сумістити ці два типи свідомості?

— Передусім ТМ не є ані концентрованою, ані споглядальною формою медитації. Такі форми тримають вас на поверхні, а в трансцендентальній медитації вам дається мантра — дуже специфічна думка, виражена через звукову вібрацію. Вона призначена для того, щоб розгорнути свідомість усередину. Коли ви спрямовані всередину, то можете легко поринати туди за допомогою тонших рівнів інтелекту, а на межі інтелекту — вийти за рамки. «Вийти за рамки» є ключовим словом. Ви відчуєте необмежену свідомість, яку сучасна наука називає «Єдине поле», вона ж Атма, що означає «Я» з великої літери. Це саме те «Я», про яке йдеться у вислові «Пізнай самого себе». І ця внутрішня свідомість — це необмежений інтелект, необмежена творчість, необмежене щастя, любов, енергія, мир, сила в кожному з нас. Адже ворогом творчості є негативність. Якщо ви дуже сердитесь, то отруюєте себе, отруюєте своє оточення, і гнів контролює ваш розум. Ви відчуваєте пригніченість і навряд чи можете щось робити. Я називаю це «задушливим гумовим клоунським костюмом негативності». Так, багато хто з нас живе в цьому смердючому гумовому костюмі. Якщо ви починаєте виходити за рамки щодня, цей костюм розчиняється. Автоматично це спонукає до роботи, ви розширюєте свідомість, отримуєте потік ідей на глибшому рівні, маєте змогу бути більш творчим, побачити ширшу картину. Таким був мій досвід.

— Дещо несподіване запитання: яке ваше ставлення до штучного інтелекту?

— Наука рухається вперед, нові винаходи з’являються один за одним, і багато винаходів використовується для чогось негативного, хоча їх же можна використовувати для добра. Мені хочеться зробити цей світ щасливим і позитивним, щоб ці нові винаходи можна було використовувати для добра.

— У яких героях чи персонажах ви найбільше зацікавлені як режисер?

— Я зацікавлений у кожному з них. Усі разом вони складають сюжет, взаємодіють, і коли ти знаєш, що оцей персонаж такий, а той — ось такий, і уявляєш, як вони зустрічаються, в мозку щось відбувається. Це щось неймовірне — коли сюжети і персонажі взаємодіють, тож, зрештою, вони починають подобатися всі, вони всі дуже важливі.

— Сни — важливий мотив ваших фільмів. Чи використовуєте ви власні сновидіння для сценаріїв?

— Я майже не черпаю ідей зі снів. Це було, можливо, разів зо два, коли мені наснилася якась ідея, але я завжди кажу, що мені подобається логіка сну. Логіка сновидіння й абстракції, властиві кіно, дають відчуття, яке важко передати словами. Абстракції — такі, як у снах,  і логіка снів — ось що я люблю.

— Ваші фільми, з погляду комерції, бувають не дуже успішні. Як вам удається знайти кошти для нових проектів?

— Ви намагаєтеся втілити свої ідеї в кіно й гарно проводите час, коли працюєте й робите щось. Є відомий вислів: «Людина має контроль над своїми діями, а не плодами дій». Ми не знаємо, що станеться, коли ми завершимо фільм, випустимо його у світ. Іноді він провалюється в прокаті, але якщо ви зробили роботу так добре, як тільки могли, вам подобалося те, що ви робили, вам було весело робити це, то ви й почуваєтеся добре. Якщо ви робите щось заради грошей, і тільки, то воно не дуже добре виходить, ви відчуваєте щось на зразок смерті.

— Чи знайомі ви з українським кінематографом?

— Хоча я належу до світу кіно, але не дивлюся багато фільмів. Я обожнюю їх знімати, але я зовсім не кіноман. От мій приятель Мартін Скорсезе — справжній знавець, він вам усе розкаже про український кінематограф. (Сміх.) А я не можу.

— Чи правда, що ви збираєтесь покинути кіно? Ваші шанувальники дуже переживають.

— Наведу такий приклад: якби Фелліні випустив «Вісім з половиною» сьогодні, його б показували у великих містах, може, з тиждень, а далі він би опинився на платному телебаченні. Мені здається, що зараз для артхаусного кіно важкі часи. Та все ж є кабельне телебачення, і я останнім часом думаю, що кабельне ТБ — це новий артхаус, бо дає вам свободу знімати те, що ви хочете.

— Ваші фільми відкриті для інтерпретацій. Які найекстравагантніші відгуки про ваші роботи ви чули?

— Я такого не чув, але ось яка моя думка. Режисер працює над фільмом дуже довго й намагається зняти його якнайкраще. І коли фільм завершено, то до нього не треба нічого додавати й нічого не треба віднімати. А під час показу в кінотеатрі кожний кадр фільму, сеанс за сеансом, залишається таким самим, але міняються глядачі. І кожен із них — інший. Безліч різних інтерпретацій, але всі вони мають право на життя.

— Чи вважаєте ви когось своїм наступником у кіно?

— У мене немає наступника. (Сміх.)

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». ФОТО АРТЕМА СЛИПАЧУКА / «День»
Газета: 
Рубрика: