Об’єднання українських художників-неопластиків «Живописний заповідник» з’явилось у 1992 році, і одразу ж звернуло до себе неабияку увагу з боку професійних митців, критиків, а також цінувальників образотворчого мистецтва. Нове відношення до креативної місії художника, сучасна художня мова, звільнення площини твору від усіх ознак так званого «реального життя», абсолютна домінанта містичної сили «звільненого» кольору — ось основні риси, що притаманні митцям цього об’єднання.
Творчі пошуки «Живописного заповідника», їх маніфест та виставкові проекти досить широко висвітлювалися у каталогах (наприклад, «Нова генерація-93»), публікаціях ЗМІ та відео сюжетах по ТБ. Проте, навіть після розпаду групи у 1995 році, вона й досі продовжує викликає велику цікавість, як важлива частка сучасного українського мистецтва.
Ідеолог групи, Тіберій Сільваші — відомий український живописець, у 1987 році стає секретарем молодіжної секції Спілки художників України. Статус секретаря дозволяє йому офіційно розпочати роботу по створенню «окремого дискурсу у смисловому полі сучасного мистецтва». Разом із мистецтвознавцем Олександром Соловйовим восени того ж самого 1987 року він організує творчу групу для участі в пленері в селищі Жденієво. Це був перший крок, але набагато більш масштабним став пленер наступного року, що відбувся у Будинку творчості в Седнєві.
Так звані «Седнєвські сезони» (з 1987—1991р.р.) об’єднали багатьох дійсно талановитих митців, які працювали у різних напрямках: вони надавали можливість спілкування, залучення до загального процесу усвідомлення цілей та завдань мистецтва. В Седнєвських творчих групах приймали участь майже чотири десятка молодих художників і кілька мистецтвознавців, було зорганізовано кілька конференцій, присвячених пошукам нових векторів у сучасному живописі.
На зламі 80-х/ 90-х років між митцями виникає певний розподіл на прихильників трансавангарду та постмодернізму і формується «ядро» групи «художників-неопластиків», які згодом створили об’єднання «Живописний заповідник»: О. Животков, М. Кривенко, А. Криволап, М. Гейко на чолі з Т. Сільваші (пізніше до них приєднуються ще кілька молодих живописців). І вже у 1991 році розпочинається активна виставкова діяльність «Живописного заповідника»: це зали Спілки художників, Музей російського мистецтва, Національний художній музей України. Творчу програму «Живописного заповідника» сформулював ідеолог руху Тіберій Сільваші: «живопис — це актуалізація кольору і каліграфія досвіду, спроба звільнитися від усіх суб’єктивних внесень, будь-якого «конструювання», нав’язування кольору свого «я».
Оскільки згодом у кожного учасника групи виникло бажання йти далі своїм власним шляхом, після низки загальних виставкових проектів «Живописний заповідник» у 1995 році фактично розпадається, проте сам факт його існування став символом нового кроку в розвитку сучасного українського живопису.
Найбільш цікавою, «знаковою» фігурою угруповання «Живописний заповідник» є ідеолог групи, художник-практик Тіберій Сільваші. Саме він формулює основні теоретичні питання та напрямки творчих векторів групи. Зокрема, він зазначає, що «неопластики» багато уваги приділяють такій живописній проблемі, як вихід «за площину» картини. У трактуванні «Живописного заповідника» картина перестає бути сценічним майданчиком, проте все ще залишається в ролі «вікна»: отже, будь-який рельєф — наприклад, фактура, вже «прориває» площину полотна. Майже кожна з картин Т. Сільваші є складним, але завжди гармонійно вирішеним діалогом (а не суперечкою) між площиною і фактурою. Саме колір допомагає об’єднати їх просто і лаконічно, особливо в тому випадку, коли автор пише «чистим» пігментом, що «виривається» з-під диктату площини, або ж використовує «змішаний», «складний» колір, що тонко і невимушено «ліпить» ту саму кольорову пластику — сутність художньої мови картини.
При розгляді картин Тіберія Сільваші періоду «Живописного заповідника» одразу ж згадується його вислів щодо авторства як акту винятковості бачення. Це віддзеркалення індивідуальності, яка сприймається скрізь універсальність абсолюту живописної мови. Як написав відомий французький критик Дені Міло, «Сільваші додає експресивну могуть живописному матеріалу, наділеного, таким чином, символічною роллю у вислові найбільш нематеріальних думок і почуттів, що перехоплює і поновлює жагу абсолюту, притаманну його попередникам Малевичу, Кандінському, Ротко, Кляйну...«Твори Тіберія Сільваші, навіть за умови мінімалізму художніх засобів, — завжди особливі, надзвичайно дивовижні, магічні. Аналізуючи його творчий доробок часів «Живописного заповідника» (1991 — 1995 роки), можна зробити висновок, що художник протягом цього періоду був цілком зайнятий проблемою втілення свого екзистенційного досвіду засобами «кольору, і тільки кольору». Саме колір несе в собі глибокий метафізичний зміст: вирішує величну проблему долання кордонів часово-просторового контініуму, надає творцю креативну можливість створювати власні світи в іншому, миттєво вигаданому вимірі. Колір в його картинах доведений до стану абсолютної домінанти: він бездоганно вирішує всі композиційні завдання, підтверджуючи відомий вислів самого автора: «колір — це реальність, що відноситься до царини феноменального». Згадаємо, до речі і головне гасло, що було проголошено групою «Живописний заповідник»: «Колір для художника є одним із способів виявлення буття, в його абсолютних, граничних вимірах, тому «досвід живопису» нагадує містичний, де живописець — це медіум, що переводить колір з онтологічної до екзистенціальної стадії «тут» і «тепер». Водночас, у полотнах Т. Сільваші періоду 1991— 1995 років здійснюється відмова від знакової мови, що властиве його творам після 1978 р. (одразу ж після проголошення маніфесту хронореалізму). Ця необхідність виявилася вже на початку 90-х років і сконцентрувалася в граничній «цілісності, що постійно поновлюється», та в феномені вільного живопису як «самої реальності».
До вищеозначеного треба додати, що деяка необхідність у застосування знаків-символів як втілення напруги енергетики полотна — зберігалась протягом першої частини 90-х років. Для монохромних полотен Сільваші періоду «Живописного заповідника» (як, наприклад, у циклі «Сад безтурботності» 1995р., і особливо в таких ранніх творах, як «Вечірні поля», «Присвята Ротко» 1989, де весь зміст побудований на геометризованих знаках) художник створює знаки на поверхні полотна за допомогою залишків згустків фарби, змінюючи по черзі складну тональну поверхню картини з сильно акцентованою фактурою знаку. Отже, художник виступає як шифратор, користуючись тонко-барвистою, матовою поверхнею полотна і прихованою мовою ієрогліфів- знаків, провокуючи таким чином глядача на діалог. І це вже зовсім інша частина спілкування — а саме та мить, коли глядач залишається сам на сам із твором художника — надзвичайно важлива. Тому що діалог цілком і повністю залежить саме від здатності глядача сприймати візуальну мову філософських полотен Тіберія Сільваші.
Розглядаючи низки творів, що належать до періоду «Живописного заповідника», неважко помітити, як знаковість ранніх полотен усе більше змінюється заглибленням художників у безмежну царину пра- кольору, але цей шлях йшов дуже повільно, як коментує сам Тіберій Сільваші: «ніщо не відбувається так відразу; все дуже плавно немов би нашаровується одне на друге». Внутрішні пошуки митця завжди проходять сам на сам із собою, це прихований від сторонніх очей момент, що окреслює етапи іманентного розвитку.
Тому, після розпаду «Живописного заповідника», кожен з художників цього об’єднання пішов власним шляхом, а Тіберій Сільваші, продовжуючи підтримувати творчий зв’язок з колегами та учнями, продовжував шукати власну мову для втілення особистої життєвої філософії засобами таємничого живопису.
