Вистава Андрія Жолдака «Ленін Love. Сталін Love» інтригує, вражає, провокує і... змінюється. На сцені Черкаського драматичного театру він постає перед глядачем зовсім не таким, як під час офіційної прем’єри, що транслювалася телеканалом УТ-1. Мало кому відомо, що від початку назва мала звучати як «Lenin Love. Stalin Love. Moskow Love». Ці три специфічні любові так і не поєдналися. Життя внесло свої корективи. Натомість любов Москви нині цілком спокійно можна замінити на «нелюбов» Києва.
ЖОЛДАК БЕЗ ЗАБУЖКО, ЯК ЛЕНІН БЕЗ СТАЛІНА?
Наразі не відомо, чи побачать у всіх регіонах України «Ленін Love. Сталін Love». Гастролі вимагають серйозного фінансування. Чого вартують лише особливості сценографії: півтори тони ѓрунту, тирса, басейн із водою, дерев’яні конструкції... Тільки на облаштування сцени потрібно не менше двох днів. Тому Черкасам певною мірою пощастило. Вони побачили виставу відразу після Києва.
Помітно було, що актори на черкаській сцені почувалися значно комфортніше, ніж у столиці. Адже там дійство сприйняли неоднозначно. Під час репетицій в Оперному театрі кілька разів навмисне перерізали електричні дроти, щоб вивести з ладу звукові та освітлювальні системи. А в день прем’єри хтось порізав на шматки портрети Леніна та Сталіна. Пощастило, що були запасні. Інакше вистава просто не відбулася б. Та й столичний глядач більш вибагливий. То з кислою міною рахує гроші, витрачені на постановку, то його напружує Президент, який дивиться виставу, то оперує естетично-етичними заувагами щодо так званого держзамовлення...
Хіба ж можна абстрагуватися від усього цього і просто подивитися виставу? Тому всі вишколені критики пишуть про те, яку ікру їли під час антракту, а також про Оксану Забужко, котра пішла після першої дії. Черкаські театрали вже схрумали «наживку» киян і насторожено обурюються: як можна визнати виставу вартою уваги, якщо головна сексуально стурбована письменниця країни не змогла досидіти до кінця дійства, яке ставив головний сексуально стурбований режисер країни?
МУРАХИ РОЗБИВАЮТЬ КРИЛАМИ СКЛО
А тим часом розмови про «нового Жолдака» та його «реалістичний театр» мають під собою цілком зрозуміле підѓрунтя. І не у вигляді отого ѓрунту, що летить у чуприни та вишукані зачіски глядачів, які мали необережність сісти у першому ряду. Періодично хтось із героїв риє землю у пошуках торішніх буряків чи бодай зернинки. Скрипить сніг під ногами, монотонно-моторошно хлюпають краплі. Шепіт, що переходить у крик. Актори — крилаті мурахи (за Жолдаком), які грають так, як досі ніколи не грали. Ще б пак — поставити виставу за три тижні, не виходячи з театру по 12 годин на добу!
Декорації подібні до тих, які були у «Войцеку» — виставі, що її нащадок Тобілевичів ставив із акторами черкаського театру у листопаді маленькі будиночки зі скляними розсувними дверима гармонійно «вписалися» в інтер’єр. Жолдак полюбляє запроторювати своїх акторів за скло. Каже, що треба шукати точку, від тиску на яку скло трісне і врешті розіб’ється. Невідомо, чи йдеться про прагнення актора «достукатися» до глядача, чи про вміння глядача бачити справжнє, а не те, що маскується за відблисками епатажу. Проте достеменно відомо, що від тих відблисків багато хто сліпне.
Ось чому «Ленін Love. Сталін Love» розчарував потенційно засліплених театралів. Жодного тобі натуралізму, голих акторів, сексу та збочень. Натомість присутнє відкидання відповідності статі актора і персонажа. Ролі жінок грають чоловіки, а актриса Віра Климковецька — студентка Театрального інституту імені Карпенка-Карого — взагалі постає перед глядачем як Оленка, Андрійко, Собака Сфінкс та Лисиця. Жолдак залучає харків’янку Климковецьку до своїх спектаклів уже давно. Власне, саме на цій тендітній дівчині «тримаються» сцени, що несуть найбільше психологічне навантаження. Це вона ховає від комуністів золоту чашу, якій 400 років — символ незнищеності села Кленоточі. А потім суворим Сфінксом спостерігає за тим, як катують і розпинають селянина Катранника, якого зіграв колишній директор Черкаського театру ляльок Олександр Кузьмін. Хоча від початку планувалося, що це буде Богдан Бенюк. Але щось не склалося. Врешті, саме Климковецька-Андрійко в кінці вистави стрибає в басейн, набирає відро води і виливає її на «двохголове чудовисько» Леніна-Сталіна. А тоді несамовито намагається набити гулі на лобах видатних проводарів із криками «Де моя мама? Це тобі за тата!».
А ще актори одягають маски. Звичайнісінькі білі маски. Якби вас знищували, ви б теж не змогли до кінця бути собою, — натякає Жолдак. Бо ж маски є лише у тих персонажів, які потерпають від радянської влади. Тому наприкінці Андрійко маску знімає і, здобувши чашу, захоплено сміється. Життя ж бо триває. Словом, усе дуже жорстко, але пронизливо. З чого можна зробити висновок, що Жолдак таки здійснив телепортацію Голодомору у метафізичний простір. От тільки, хоч і називає себе всемогутнім, та, на жаль, не може допомогти людям абстрагуватися і спробувати не лише дивитися, а й бачити.
