Попереду в прославленого колективу багато планів, творчих ідей. Театр хоче гідно відзначити «Рік А.П. Чехова», запропонувати глядачеві чергову комедію ситуацій, для якої якнайкраще підійде текст Рея Куні, здійснити «молоді експерименти» у просторі камерної сцени.
Про життя театру розповідає Михайло РЕЗНИКОВИЧ, художній керівник Національного академічного театру Російської драми ім. Лесі Українки.
— Михайле Юрійовичу, які творчі події були для вас знаковими в попередньому театральному сезоні?
— Звичайно ж, знаковим не лише для мене, але і для театру, було відкриття простору Давида Боровського — видатного художника, кращого європейського сценографа другої половини ХХ століття. Ще учнем він починав свою активну діяльність у цьому театрі, декілька років був головним художником. Майже тридцять років був головним художником Московського театру на Таганці. Багато працював у кращих театрах Європи. Так сталося, що свій перший і останній спектакль Боровський зробив у нас. Прем’єру спектаклю «Дон Кіхот. 1938 рік» він вже не побачив... Ми вважаємо своїм обов’язком залишити для сьогодення і майбутнього пам’ять про майстра. Взагалі, вважаю, що наш театр, якщо говорити про великих людей, «уміщається», через тире (у двох іменах) — Костянтина Павловича Хохлова, він практично заснував трупу театру і задав напрям його розвитку, і Давида Львовича Боровського. У його сценографії завжди закладено розуміння видовища театру, соціального, естетичного. Він був видатним провидцем і філософом театру ХХ і, я думаю, XXI століття.
З прем’єр минулого сезону я хотів би виділити спектакль «Янголятко, або сексуальні неврози наших батьків» за п’єсою німецького автора Л. Берфуса. Вона оповідає про складні взаємини нинішніх дітей і нинішніх батьків, про моральність і аморальність, патологічний егоцентризм і беззахисну безкорисливість. П’єса сучасна. Мені уявляється, що і спектакль вийшов досить цікавим. У чомусь знаковим. Підтвердження тому — запрошення від молодіжного фестивалю в Мюнхені. Думаю, що і для молодої актриси Олени Тополь, моєї студентки, яка зіграла в цьому спектаклі головну роль, це також дуже серйозна подія.
У останньому в минулому сезоні ми багато репетирували. Йшла робота над постановкою великою і останньою, за часом написання, п’єси Чехова — «Вишневий сад», в якій зайняті представники всіх поколінь нашого театру. Ставить спектакль московський режисер Аркадій Кац (у нас йдуть його постановки «Вовки і вівці» і «Прибуткове місце» за О. Островським). У цій п’єсі є своя таємниця, її непросто розгадати.
Для духовного і професійного зростання молодих велике значення мали репетиції спектаклю «Сто п’ята сторінка про кохання». Це спектакль про щонайгостріші взаємини молодих в екстремальних життєвих ситуаціях. Про прояви кохання у різні епохи. У спектаклі зайнято багато молодих акторів і акторів середнього покоління. Їхнє ставлення до роботи, самовіддача для мене дуже важлива. Робота над цими двома спектаклями завершується. Чекатимемо зустрічі з глядачем.
— На ваш погляд, що шукає сьогодні в театрі глядач?
— За великим рахунком, глядач мало змінюється, втім, як і людська природа. Сьогодні, як і будь-коли, прийшовши в театр, глядач хоче або плакати, або сміятися. Інколи глядачеві важливо скинути вантаж життя, відпочити. З іншого боку, Пушкінське «над вигадкою сльозами обіллюся» завжди актуальне. Якщо театр захоплює публіку справжніми людськими пристрастями, вона відгукується. Ми прагнемо слідувати цим законам. З жовтня і до кінця березня у нас практично завжди аншлаги на спектаклях. Ми намагаємося побудувати наш репертуар так, щоб сучасна драматургія була поруч з великою класикою — і українською, і російською, і зарубіжною. Для нас важливо, аби кожен спектакль знайшов свого адресата. Неможливо ставити спектаклі для всіх, для, так званого, середньостатистичного глядача.
— Нині театр активно працює в камерному просторі, а він вимагає специфічного матеріалу, манери акторської гри, взаємин з глядачем. Чи враховується все це в репертуарній політиці, стратегії театру?
— На мій погляд, єдина політика в психологічному театрі дуже проста: «Сіяти розумне, добре, вічне», тобто відгукуватися на гострі, болючі теми життя, говорити про високі духовні проблеми і цілі, без яких театр мертвий. Далі ми починаємо думати про авторів і акторів. Адже для того, щоб актор зростав, потрібний серйозний драматургічний матеріал. Тому ми намагаємося знаходити таку драматургію, яка б була актуальна і, аби в спектаклях був зайнятий в основному весь творчий колектив театру, молоді актори вчилися у майстрів, а майстри, у свою чергу, відчували те, що сьогодні зачіпає серця молодих. Крім того, для нашої «Нової сцени», як основну ідею ми вибрали таку тезу: «Чи легко бути молодим?». Її виправдовує і спектакль «Янголятко...», і «Солдатики», які йшли у нас з успіхом, і те, що ми плануємо надалі. Також у нас працює студія молодих акторів, щороку вони показують свої самостійні роботи. Для «Нової сцени» і «Сцени під дахом» у тому числі. Так, цього року всі самостійні роботи, запропоновані студійцями і акторами театру, були за творами Чехова. Ми відібрали кращі і створили на «Новій сцені» спектакль, назва якого узята з двох оповідань Антона Павловича «Тисяча і одна пристрасть, або Дрібниці життя». На «Новій сцені» планується ще одна прем’єра — за твором відомого українського письменника Павла Загребельного. З його творчістю наш театр був дуже тісно зв’язаний. Цього року я випустив курс в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Одним із його дипломних спектаклів був спектакль «Євпраксія» за однойменним романом П. Загребельного. Ми вирішили доопрацювати його і зіграти в нашому театрі мовою оригіналу, тобто українською (орієнтовно в грудні-січні). Вважаю це своїм обов’язком перед Павлом Архиповичем.
— Працюючи у форматі репетицій в театрі і в університеті з молоддю, ви бачите їх ставлення до життя, професії. Чи готові вони жертовно віддаватися театру?
Здається, серед молоді є ті, хто готовий віддаватися професії і жертвувати собою заради досягнення високої мети. Але, коли ми їх навчаємо або з ними працюємо, дуже важливо дві речі. Перше, вони повинні знати, що наші справи не розходяться з нашими словами. Якщо в тому, що ми робимо, молоді бачать деякий фанатизм педагога або режисера, без якого служити театру неможливо, вони починають це приймати і поважати. Друге, що дуже важливо для зворотного зв’язку, — професіоналізм. Адже інколи вже з курсу третього студенти починають ставитися до свого педагога з деякою іронією, розуміючи, що він не може їм дати того, чого вони від нього чекають. Дуже часто у студентів виникає професійне розчарування. Крім того, є поняття школи. Одні викладачі можуть прищепити ази школи, інші на це не здатні.
Для молодих акторів важливі також критерії і розуміння істини професії. Нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю Костянтин Райкін дуже просто сказав про те, що актор в театрі — з одного боку, дуже багато чим жертвує в житті ради театру, а з іншого, — жодне інше мистецтво його так не виховує і стільки не дає, скільки мистецтво театру. Кіно ж актора лише експлуатує. Якщо артист це розуміє, він знаходить баланс в своїй роботі.
— Чи можна виділити якісь загальні тенденції розвитку театру в Україні?
— На жаль, сьогодні в Україні, та і в Росії також, помітно падає рівень культури — і театр не може залишитися осторонь. Тому, якщо ми хочемо, аби через 10 років театр став кращим, потрібно провести реформу театральної освіти. У нас спостерігається тенденція спрощення, свідомого примітивізму. Часто ми починаємо копіювати зразки раціонального європейського театру, не розуміючи, що і російський, і український театр — театр емоцій, відчуттів. Наш театр — театр серця. І він апелює, перш за все, до серця, і вже через серце, до розуму глядача.
— Яким би хотіли бачити театр Російської драми в майбутньому?
— У цьому театрі закладені потужні пласти духовного життя психологічного театру. Ці традиції тут передаються з покоління в покоління. Я б хотів, аби Театр Лесі Українки в різних жанрах і в майбутньому говорив про душу людини, пристрасно і захоплююче. Оповідав про людину, про її внутрішні драми. В той же час, мені б хотілося, аби артисти відчували час, інакше театр перестане бути живим. Вони повинні «заломлювати» свою професію і працювати, відчуваючи ритм часу.
