Іван ГАВРИЛЮК, актор:
— Іван був і хлібом, і сіллю, і перцем водночас. Для мене ж він був усім, особливо в перші роки нашого знайомства, нашої з ним дружби. Він був відкритий і тому дуже вразливий. Доводиться сьогодні чути, не робіть з нього великомученика! Не був він ним! Декому і справді його життєвий шлях видався рівним і загалом благополучним. Ну, а в бідах своїх, мовляв, сам же і винен, бо був людиною не без природних слабкощів... Це так, якщо не брати до уваги, що великочиновницька байдужість боліла йому більше, аніж чиясь зненависть. Все більше віддалялися ті, хто сьогодні виступає з палкими спогадами, не шкодує епітетів. Сам Іван казав не раз: аби щось довести, то треба здохнути. Його смерть я так і сприймаю, як протестний жест, як акт відчаю. Тільки ж хто зрозумів усе це саме так? Боюся, що практично ніхто. Смерть Івана не стала уроком, не стала попередженням.
Але я завжди дивувався його терпінню. Він усе розумів і терпів, ніколи не переходячи в ненависть. Цього не було в його складній, досить вразливій душі. Умів гасити, стримувати свої емоції, може, тому й згорів до часу. А в ньому ж оберталися такі світи! У нього був рідкісний талант будити творчу енергію в людях. Згадаймо, скільки лише пісень він дарував нам — не своїх, народних, але ж вони були витворами регіональними, а стали надбанням усього народу українського. Та ж Ніна Матвієнко, образно кажучи, вилетіла з Миколайчукової хати, з Миколайчукової думи. Він був душею українського народу, його серцем, і чи не тому кажуть тепер, що без цього серця мотор українського національного кіно важко, дуже важко завести.
Iван ДРАЧ, поет, кiнодраматург:
— Він був спрямований і на режисуру в кіно — перші спроби були більш, аніж цікавими. І сюди, в цю прагматичну царину ХХ століття, він вносив багато народного, органічного, небуденного. Часом здавалося, що навіть пісня, народна пісня просто й не силувано входила в кадр звичайної ілюстрації, як це було в екранізації Землякового роману...
Івана Миколайчука як письменника, як сценариста, я особливо добре відчував, коли ми спільно вивчали життя і творчість Миколи Віталійовича Лисенка. Його особливу природність, відчуття слова, його настроєність на музику, побутові фрази варто запам’ятати навіки. Він починав писати з любов’ю неофіта, він ставився до літератури, до справжньої літератури з особливою любов’ю і був рідкісним і спраглим читачем рідного письменства...
«Душа не дає собі ради» тому, що ніяк не вдавалося й не вдалося розраяти його образу на білий світ і наш час. Він ішов до кінця свідомо і немилосердно для всіх нас. В його музичній душі було так багато невидимих струн, які порвалися найраніше...
Іван Миколайчук залишається втіленням душі української. Прийшов він до нас молодим Тарасом у «Сні», а в труні лежав — теж сорокашестирічний — бородатим Тарасом останніх літ, який не знайшов екранного втілення.
Юрiй ІЛЛЄНКО, режисер:
— У тому, що зробив Іван Миколайчук — актор, драматург, режисер, громадянин, так багато і розуму, і серця, і надії, що вистачить iз лишком і нам, і дітям нашим. Його творче, особисте послання людям відбулося, хоча й багато років свідомо відсовувалося перестрахувальниками, втім фальшивих авторитетів від кіно, на околиці суспільної свідомості. Його голос прозвучав в усьому світі голосніше, ніж у себе вдома. Згадаємо екранних героїв Миколайчука — його думи, пристрасті його тривожну совість: Івана з «Тіней забутих предків», юного Тараса зі «Сну», героїв «Комісарів», «Бур’яну» й «Білого птаха з білою ознакою», «Камінного хреста», «Аннички», «Захара Беркута», «Пропалої грамоти», «Гадюки», князя Володимира з «Легенди про княгиню Ольгу»... Згадаємо його пророчо-мудрий, сповідально-чесний «Вавілон ХХ»... Такому позаздрить будь-яка з найбагатших культур світу.
Лесь СЕРДЮК, актор :
— У житті кожного актора повинен бути свій «Вавілон», який може значною мірою вплинути на акторську долю. В роботі Іван був несподіваний. Що б ти сам не напридумував, як би не готувався до зйомки, на екрані буде так, як знає лише він, але обов’язково цікавіше і яскравіше.
Олег ФІАЛКО, режисер:
— Як не вкладався Миколайчук на самому початку свого шляху в нав’язану маску-символ «романтичного гуцула», так і сьогодні не вкласти його в прокрустове ложе, не підігнати під відомі мірки, звичайні формули, традиційні поняття. Він різний — реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий, багатоманітний. І кожний український фільм iз його участю відрізняється від тих, де він не зайнятий, як космічний корабель від допотопного воза.
Лариса КАДОЧНИКОВА, актриса:
— Коли б нинi запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», я б відповіла б: «Ні-ні! Тільки Миколайчук!». Інакше то був би інший фільм, і було б все інше. Так, у Параджанова у виборі акторів справді геніальне чуття... Спілкування з талановитими особистостями — це щастя і мука, радість, і біль. Вони приносять дивовижні моменти пізнання справжнього мистецтва і відкидають повсякденну сірість далеко назад. І ти починаєш розуміти, що жити так далі не можна, що треба вибирати між сірим і прекрасним, треба працювати задля цього не покладаючи рук, хай навіть збоку дивуються тому, бо тільки так можна щось зробити, залишитися творчою людиною. Ми позбавимо себе творчого життя, якщо таланти прибирати, виганяти, заздрити їм. Ми розчинимося у сірості і посередності. Мені здається, що Іван найбільше боявся саме цього, боявся благополуччя, спокою і бездарності. Його голова, голова філософа, була заряджена одним — зробити так, щоб це було істинним мистецтвом, мистецтвом наповненим чуттям, розумом і життям.
Так, він любив життя в усіх його проявах. Він умів усе, не спромігся на одне лиш — змиритися з тим, що він просто актор, якому пощастило в молодості, його зірка, що злетіла в юності, впала і згоріла дотла. Ні, і ще раз ні! Він спалював себе до кінця днів, хотів стати справді великим художником-режисером. І це доволі непросто. Фантазія його була нестримною.
