У кожного великого екранного форуму — своя спеціалізація. Наприклад, Канни заохочують відкриття в кіномистецтві, Торонто має найбільший довколафестивальний ринок, Роттердам спеціалізується на експериментальному кіно, а Санденс — на американському незалежному.
Берлінський фестиваль в цьому переліку вирізняється особливою увагою до питань етики й політичної актуальності. Зміст тут найчастіше важливіший за форму, а умови випуску певного фільму інколи не менш значущі за якість самої стрічки.
На 63-му фестивалі впадало в очі те, що основний конкурс було організовано за жанровими і тематичними блоками. Так, були дві драми про боротьбу простих людей проти свавілля великих корпорацій або корумпованих чиновників: американська «Земля обітована» (режисер — Гас Ван Сент) і російська «Довге щасливе життя» (Борис Хлєбніков). У свою чергу, «Земля обітована» продовжувала ряд біблейських алюзій у назвах декількох конкурсних фільмів — «Рай: надія» (Ульріх Зайдль, Австрія — Франція — Німеччина), «В ім’я...» (Малгошка Шумовська, Польща), «Черниця» (Гійом Ніклу, Франція — Бельгія — Німеччина); останні дві роботи безпосередньо розповідали про католицьку церкву. «В ім’я...» також має тематичні паралелі з «Вік і Фло побачили ведмедя» (одностатеве кохання; режисер — Дені Коте, Канада) і з «Раєм: надією» (заборонені почуття). «Рай: надія» і казахські «Уроки гармонії» (режисер — Емір Байгазін) — романи виховання, вивернуті навиворіт. «Черниця» і «Камілла Клодель 1915» (Брюно Дюмон, Франція) — костюмовані драми, «На моєму шляху» (Еммануель Берко, Франція) і «Глорія» (Себастьян Леліо, Чилі — Іспанія) — мелодрами про немолодих розведених героїнь, які активно шукають себе, румунська «Поза ембріона» і боснійський «Епізод з життя збирача металобрухту» (Даніс Тановіч) — соціальне кіно — зроблене, щоправда, абсолютно по-різному. Конкурс був насичений відповідностями і паралелями — це одна з ознак гарної роботи відбірників фестивалю; крім того, така побудова, принаймні зовні, позбавляла більшість фільмів попередніх привілеїв фаворита.
Такою була хіба що «Закрита завіса» внаслідок більше політичних, ніж мистецьких причин. «Закрита завіса» — нова робота іранця Джафара Панахі, якого у себе на батьківщині засуджено до 6 років ув’язнення, також йому заборонено виїжджати з країни і знімати кіно протягом 20 років (!). Із самого початку було цікаво: що може зробити режисер, чиї контакти і пересування суворо обмежені? Виявилося — багато що.
Спочатку ми спостерігаємо, як в порожній особняк приходить чоловік середніх років (Камбузія Партові). Приносить із собою в сумці собаку — чудового пса на прізвисько Хлопчик. Герой облаштовується, починає писати якийсь сценарій. Здається, що фільм так і буде побудовано на крайньому мінімалізмі: людина і собака, що ще потрібно? Але до будинку вриваються двоє молодих людей — брат і сестра, що рятуються від поліції. Брат вирушає шукати автомобіль і не повертається. Сестра — брат згадує про її суїцидальні схильності — залишається і вступає з сценаристом у все більш конфліктні стосунки. Ця частина — найбільш слабка. Здавалося, що все так і зав’язано на розмовах, що дію поглине малоцікавий театр.
Але потім Панахі змінює структуру оповіді: вводить самого себе як героя, і виявляється, що попередні сцени — це задум його нового фільму. Уявне і реальне переплітається в парадоксальних поєднаннях. По суті, Панахі спробував розповісти про те, що відбувається у митця (режисера) в голові. Взяв свої сумніви, страхи і осяяння і побудував з них історію, вклавши в неї не лише рефлексію свободи і несвободи, але й дослідження механіки творчості як такої. Втілення цього чудового задуму виявилося нерівним, але свій приз — «Ведмедя» за кращий сценарій — «Завіса» отримала цілком заслужено.
Взагалі, згідно з рішенням журі, найбільш успішними виявилися нові кінематографії. Наприклад, з трьох американських фільмів: медичного трилера «Побічні ефекти» Стівена Содерберга, «Землі обітованої» та інтелектуальної комедії на двох акторів «Володар лавин» (режисер — Девід Гордон Грін) приз (за режисуру) отримав лише останній. Французькі стрічки, що розглядалися як вірогідні фаворити — «Черниця» і «Камілла Клодель 1915», — взагалі залишилися без нагород, так само як і вестерн виробництва країни-господаря Берлінале «Золото» (Томас Арслан, з головною красунею німецького екрану Ніною Хосс). Натомість абсолютна першість залишилася за тими кінематографіями, про які 7-8 років тому ніхто нічого до пуття не знав.
Справжнє відкриття Берлінале — «Епізод з життя збирача металобрухту» (Боснія і Герцеговина). Він спочатку бентежив, здався занадто простим. Сюжет не чужий нашим реаліям: в убогій родині ромів, єдине джерело доходів якої, — збір і здача металобрухту, — важко захворіла Сенада Аліманович — мати двох маленьких доньок, дружина Назіфа Мужича, збирача металобрухту. Терміново потрібні або страховка, якої родина не має, або гроші на операцію: величезна сума в 980 марок. Інакше Сенада помре. Бідняки відчайдушно шукають вихід. Найприголомшливіше — вони всі грають себе, більш того, втілюють в кадрі історію, яка дійсно з ними сталася. Ефект сильний ще й тому, що Тановічу вдалося домогтися від них — особливо від Мужича — такого рівня органічності, який доступний далеко не кожному професійному акторові. Режисер віртуозно виконує також свою частину роботи: задає атмосферу і середовище сценами праці, зйомками проїздів з гетто до міста і назад, доречно і точно показує доменні печі, що димлять, звалища, дороги і лікарняні приміщення. Монтаж «Епізоду...» такий, що, напевно, йому слід було б дати окремого «Ведмедя» в цій категорії, якби такий існував. Як наслідок, весь фільм розіграний по чіткій ритмічній партитурі, в якій немає жодного зайвого або вимученого кадру: «Епізод...» захоплює, як гарно складена пісня. Журі всі ці якості гідно оцінило, дало картині Гран-прі, а Мужичу — «Ведмедя» за кращу чоловічу роль.
«Поза ембріона» (Калін Петер Нетцер), яка отримала «Золотого ведмедя» і приз ФІПРЕССІ — типовий представник румунської «нової хвилі»: ручна камера, соціальні акценти, відбиток документалізму в режисурі. Син впливових батьків під час обгону на дорозі збиває машиною сільську дитину; ця подія загострює і без того важкі проблеми в успішному, на перший погляд, столичному сімействі. Фільм зроблено впізнавано за всіма складовими, моральний імператив підкреслюється на кожному повороті сюжету: впливова і владна мати намагається улагодити справу, поліція охоче корумпується, багаті стикаються з бідними лицем до лиця, говоряться правильні й недвозначні речі. Але з усього видно, що для режисерів на кшталт Нетцера «румунське кіно» перетворилося на кінематографічний конвеєр, де нові фільми крояться по вже готових лекалах. Проте журі зупинило свій вибір на «Позі ембріона», думається, в першу чергу через етичну риторику, яка, як було зазначено вище, на фестивалі цінується вище за володіння формою.
Що ж до єдності форми і змісту, то тут не було рівних «Раю: надії» Ульріха Зайдля — завершальній частині «райської» трилогії (першими фільмами були «Кохання» і «Віра»). Зайдль — австрійський режисер, колишній документаліст, що дебютував у ігровому кіні драмою «Собача спека» (Гран-прі жюрі у Венеції 2001 року). Після довгого спаду 2011 року вийшло «Рай: кохання» про пригоди літньої австрійської туристки на секс-курорті в Кенії. 2012-го «Рай: віра» счинив гучний скандал на Венеційському фестивалі, обуривши релігійних традиціоналістів. У «Надії» історія замикається: головна героїня — Мелані — 13-річна дочка туристки з першого фільму.
Це розповідь про конфлікт почуттів і закону. Мелані (дуже органічне виконання Мелані Ленц) під час напівдобровольних канікул у літньому дієт-таборі закохується в дорослого лікаря; останній грає з нею в цілком безневинні ігри, але поступово все набуває ознак мани. Сцени побуту, розваг, проявів почуттів контрастують з епізодами торжества дисципліни: виснажлива фізкультура, ходіння строєм, тиран-тренер — ці два режими життя поєднуються в нерозривну іронічну єдність, і знову, як в «Епізоді з життя збирача металобрухту», можна говорити про ідеальний ритм режисури, щоправда тут ритміка швидше комедії, ніж драми.
Зайдль в «Надії» досяг рівня легкості й простоти, властивого справжнім майстрам. Як і в попередніх роботах, він залишається проникливим препаратором людської натури, але при цьому не забуває про милосердя. Тому «Надію» можна назвати одним з кращих кінороманів виховання останніх років — нехай навіть призів їй не дали.
Якщо повернутися до того, з чого ми починали — до змісту, який переважає над формою, то темою нинішнього фестивалю (і за результатами, і за підбором фільмів) стала милість до грішних, до слабких, до беззахисних — чи йде мова про ув’язнену власною родиною в психіатричній лікарні скульпторку Каміллу Клодель, про бідні родини з румунського або боснійського села, про австрійську дівчинку, що заплуталася у власних почуттях, про російського фермера, вимушеного піти на вбивство через свавілля чиновників, про католицького священика, що не наважується зробити остаточний вибір між коханням і церковним служінням.
Іншими словами, Берлінале — без дидактики і повчань — закликав не забувати про маленьку людину. Це, напевно, найголовніший і найкоштовніший підсумок.
Фото автора
