Із 10 по 19 жовтня на сцені Театру імені Івана Франка відбудуться гастролі Театру імені Янки Купали.
Дружба між цими колективами з Києва й Мінська вимірюється десятиріччями. Театрали зі стажем пам’ятають, з яким успіхом виступали мінчани 1989 року. І ось нова зустріч. Після гучних гастролей франківців півтора року тому в Білорусі — візит у відповідь «купалівців» в Україні.
Історія Театру ім. Янки Купали — історія створення національної акторської школи, становлення білоруських театральних традицій. Будівля театру була зведена 1890 року з ініціативи тодішнього губернатора Мінська князя Трубецького. На своїй сцені театр приймав найкращі московські та петербурзькі трупи, пересувні театри. Виступали тут і українські трупи під керівництвом М. Старицького, М. Кропивницького.
У 20-ті роки на основі білоруської трупи «Перше товариство драми і комедії», очолюваної Флоріаном Ждановичем, був створений перший Білоруський державний театр. Дата 14 вересня 1920 року стала датою народження нинішнього Театру ім. Янки Купали.
Сучасний період «купалівців» почався в 60-ті роки й пов’язаний з ім’ям відомого режисера, художнього керівника, який очолює театр ось уже 33 роки, — народного артиста Білорусі та СРСР Валерія Раєвського. Цей визнаний майстер привніс у театр новий стиль, заснований на філософії свободи, — свободи переконань і свободи вираження. Яскрава поетична театральна мова, властива творчому почерку Валерія Раєвського, винахідлива образна форма, гостра проблематика спектаклів поєднуються з високим класичним стилем і шануванням традицій. Багато спектаклів народжувалися на стику академічних уявлень і свіжих віянь експерименту, й результат ніколи не залишав глядачів байдужими.
Пересвідчитися у своєрідності творчого обличчя Театру ім. Янки Купали кияни зможуть, ознайомившись з вісьмома його найкращими спектаклями. Містерія «Симон- музика» створена за поемою Якуба Коласа й вважається скарбницею білоруської мови, сповненою музикою слів. Із історичних переказів народився сюжет спектаклю «Чорна панна Несвіжа», поставлений за п’єсою відомого сучасного білоруського драматурга Олексія Дударева. Це розповідь про фатальне кохання Барбари Радзівілл і польського короля Жигимонта. Історичну тему, щоправда, вже Римської імперії, продовжить спектакль «Ромул Великий» Ф. Дюрренмата. Відтінок містики відчувається у комедії «Чичиков» за Гоголівською поемою «Мертві душі». Постановник В. Раєвський, переосмислюючи класику, додає їй сучасного звучання, роблячи Чичикова знаковою постаттю ери бізнесу. Музика й пластика панують у яскравому фантастичному дійстві «Івонна, принцеса Бургундська» В. Гомбровича...
Виявляється, Чехова можна зіграти без слів, і це спробували зробити мінчани у спектаклі «С.В.» за п’єсою «Вишневий сад». Класичний «Вишневий сад» трансформується авторами постановки в «Сад вишневий», звідси «С.В.». У спальному вагоні поїзда Раневська приїжджає з Парижа й у ньому ж повертається туди у фіналі спектаклю.
П’єса О. Дударева «Вечір», що пройшла колись у всіх радянських театрах, звісно, має бути в репертуарі білоруського театру. Тема актуальна в усі часи. Самотність старих, давно забутих своїми дітьми…
Особливим подарунком для українських глядачів стане те, що білоруси вирішили двічі показати спектакль «Моцарт», поставлений за п’єсою сучасного українського драматурга Марії Ладо «Чарівна флейта». Це остання прем’єра театру й, до речі, дебют п’єси. Зрозуміло, що мова піде про Моцарта, але в дуже незвичайному ракурсі, та про вічне протиставлення таланту й ремесла. У спектаклі задіяні 26 акторів, які грають музикантів симфонічного оркестру. І це буде репетиція оркестру й саме життя…
Про творчу співпрацю з українським драматургом художній керівник театру Валерій Раєвський говорив дуже тепло, висловив високу думку про її драматургію та пожартував, що це той «український прапор», яким вони розмахуватимуть під час своїх гастролей.
— Ми не зустрічалися з київським глядачем близько 20 років, це дуже значний період, який, безсумнівно, притупив інтерес і наше знання одне про одного, — сказав «Дню» В. Раєвський. — Iз Сергієм Данченком, художнім керівником Театру ім. І. Франка, ми товаришували багато років. Завдяки цьому спілкувалися й наші театри, але після смерті режисера сталася пауза... Я радий новій зустрічі наших театрів і поновленню українсько-білоруських творчих зв’язків. Репертуар, який ми привезли, різноплановий. Він зможе об’ємно представити наше творче обличчя й познайомити публіку з нашими акторами різних поколінь.
— Розкажіть про вашу трупу?
— Сьогодні в нашому колективі працюють 70 осіб, і більша їхня частина — молоді актори. Усі вони є випускниками Мінської академії мистецтв. Я там викладаю й тому маю можливість бачити студентів у процесі навчання, вибирати найкращих, запрошуючи до нашого театру. У нас великий репертуар — понад 30 спектаклів, тож роботи всім акторам вистачає.
— Чи є у вас спектаклі за сучасними п’єсами, що відображають нинішнє життя Білорусі?
— Сучасна драматургія — непросте питання для багатьох театрів, і ми не виняток. Є п’єси, що розповідають про сучасні події, але вони більше схожі на якісь казки з обов’язковим хепі-ендом. А от серйозної драматургії нам не вистачає. Як вхопити час, поки ти стоїш віч-на-віч з ним? Тому, напевно, п’єси на сучасні сюжети ще зріють у головах драматургів. Наприклад, більшість московських театрів вважають за краще робити версії класики. Взяти хоча б гучний у Москві спектакль Женовача — за Лесковим. У ньому грають молоді актори, випускники його курсу. Отже, є надія, що глибоке психологічне мистецтво не зникає. Нині воно тоншає, стає складнішим. Я вважаю, що нам сьогодні дуже не вистачає нових п’єс, але не політичного гатунку, а психологічних, з глибоким усвідомленням подій сучасності, в якій ми живемо. Сподіваюся, що незабаром такі п’єси з’являться...
— Чого ви чекаєте від київських гастролей?
— Сподіваюся дістати оцінку нашої роботи, акторської трупи, професійних можливостей. Це для нас важливо й цікаво. Я вважаю, що гастролі потрібні для того, щоб подивитися на себе збоку. На рідній сцені виступати — це одна річ, а на чужій публіці — зовсім інше. Я знаю, що наш театр у Києві знають. При всьому академізмі ми завжди стараємося не забувати про авангардні й експериментаторські постановки.
Мушу зізнатися, що нас натхнули гастролі Театру ім. І. Франка, які проходили нещодавно в Мінську. Хоч і було хвилювання: чи приймуть ваші постановки наші глядачі. Але побоювання виявилися марними. Усі спектаклі пройшли на аншлагах. Глядачі раділи, плакали, сміялися, а Богдана Ступку просто завалювали квітами, та й усі інші актори викликали захват нашої публіки. Сподіваюся, що ми також не розчаруємо киян.
— Чи є у вас ідеї про спільну роботу з франківцями? Наприклад, обмін режисерами або постановочними групами?
— Я пропонував поставити в Театрі ім. І. Франка п’єсу Брехта «Галілео Галілей» зі Ступкою в головній ролі. Ми будемо раді прийняти українських колег у себе в театрі.
— Як би ви охарактеризували сьогоднішній творчий напрямок Театру ім. Янки Купали?
— Напрямок на сучасність. Навіть у класиці обов’язково має бути якась «зачіпка» сучасного звучання, щось животрепетне, що зачіпає нас, сьогоднішніх. Найголовніше в театрі — це потужний потік енергетики. Якщо це є, значить, і професіоналізм є, і актори мають що сказати публіці.
