Кіно все ж таки дивовижне мистецтво: при всій схожості, наприклад, на театр, воно керується зовсім іншими принципами. Ось, наприклад, поняття «акторський театр» давно вже несе на собі тавро не надто доброзичливого ставлення: частіше так називають театр, де режисура або слабенька, або зовсім «не ночувала», й актори самовиражаються, хто як може, внаслідок чого спектакль перетворюється на навалу штампів і сценічного несмаку.
Не так у кіні. Акторський фільм — це найчастіше саме картина з гарними виконавцями, котрим режисер, як мінімум, просто не заважав. І саме таким фільмом є британо-французький «Бути Стенлі Кубріком» — повнометражний дебют Робіна Кука, що нині демонструється в кінотеатрі «Київ».
Щоправда, назва фільму на афіші інша; прокатники не без дотепності охрестили стрічку «Бути Стенлі Кубріком», хоча в оригіналі маємо «Colour Me Kubrick», буквально — «Розфарбуй мене Кубрiком». Пастка в тому, що прокатний варіант асоціюється з «Бути Джоном Малковичем», тим паче, що й у «Кубрiку» грає Малкович. Проте це — два абсолютно різні твори, зняті в різних країнах, різними режисерами, в різних стилістиках. Хіба що, знов- таки, Малкович... Але про це трохи згодом.
Робота Брайана Кука — наочний приклад вище згаданого «невтручання». А втім, у професії в кіноіндустрії він далеко не новачок: був співпродюсером у видатних режисерів, зокрема у Мела Брукса в його «Всесвітній історії» та Романа Поланскі в «Піаністі», також... так, у Стенлі Кубрiка також — як помічник режисера в знаменитих жахах із Джеком Ніколсоном «Сяйво», як співпродюсер й епізодичний актор у «Широко закритих очах». Невідомо, чи саме це підказало йому ідею зняти щось про лже- Кубріка, проте він зметикував, як зробити ефектне кіно: взяти сценарій, що базується на реальній авантюрі, й запросити великого актора. Так і сталося: сценарій Ентоні Фреуін переказує життя реальної особи на ім'я Алан Конвей, який, видаючи себе за знаменитого режисера Стенлі Кубрiка (не маючи нічого спільного з автором «Механічного апельсина» навіть зовні), отримував від довірливих незнайомців усе, що бажав — гроші, кохання (був гомосексуалом), дах над головою, обіди в найкращих ресторанах. А на роль запросили актора з безмежними здібностями до перевтілення — Джона Малковича.
«Бути Стенлі Кубрiком» — то, якщо знову вдатися до театральної термінології, фактично моноспектакль Малковича. Причому, що найфантастичніше, він грає людину, яка сама постійно удає когось іншого. І це виходить у нього. Таку, без перебільшень, симфонію інтонацій, жестів, міміки, перевдягань дивишся, немов зачарований. Саме завдяки актору починаєш розуміти й феномен його героя. Бо цей Конвей не просто говорить те, що від нього хочуть почути. Він ідеально імітує образ тих, із ким спілкується в той чи інший конкретний момент. І тому це чи то прохання, чи то вимога, позначена оригінальною назвою фільму, стосується не Конвея, а його жертв. Саме вони, невільники вічного ярмарку марнославства, прагнуть бути розфарбованими світлом Кубрiкової слави, запозичити трохи кольорів у знаменитості для власного безбарвного життя...
Лише один раз серед цього маскараду визирає обличчя справжнього Конвея — коли він змушений розійтися зі своїм партнером. Варто віддати належне й Куку, і Малковичу. Перший не став затягувати цей досить сентиментальний епізод, збільшуючи у фільмі вагу мелодрами: показав рівно стільки, скільки треба, щоб зал зміг поспівчувати цій насправді нещасній людині. А Малкович, зі свого боку, зміг знайти необхідні відтінки саме для такого, «непідробного» Конвея, черговий раз довівши, що неможливого для нього не існує.
І хоча Конвея таки викрили, він усе ж таки ухопив свої 15 хвилин слави. Його фінальний тріумф саме в якості пройдисвіта — досить уїдлива репліка щодо феномена популярності як такої. Усе дуже просто: хочеш стати знаменитим — припини бути собою, просто припини існувати, забудь ті дурнуваті гамлетівські рефлексії. А якщо ти це зробиш достатньо переконливо — світ уклониться тобі.
І Конвей таки переміг: справжній митець.
