ХХХI «Молодість» постаралася перевершити саму себе як значущість. Цього року тут було чіткіше, суворіше, офіційніше. Неодмінна присутність метрів — Стеллінга і Еторе Сколи, ажіотажний інтерес публіки, — все працювало на утвердження того, що й призи, і сама участь — вже чимале благо для конкурсантів. Проте новації торкнулися й самої структури фестивалю — тепер і анімація, і короткометражки, і документальні фільми змагаються в єдиній категорії, що дає хорошу можливість гідно оцінювати роботи українських аніматорів, стійко підтримуючи свій рівень всупереч анігіляції кіновиробництва. Так, до речі, і сталося — в короткому метрі перемiг дуже привабливий мультик Олега Педана «Світла особистість». Підкупила оригінальність методу — основним матеріалом і діючими персонами є електричні лампочки. Їх зворушлива цивілізація переживає всі ті ж радощі та біди, що й людство, котре цими лампочками користується.
Короткометражній номінації взагалі поталанило на призи. Гран-прі (на рівних iз студентською «Чоловічою справою») дістався французькому п’ятнадцятихвилинному «Діва та піаніст». Небагатослівна, але доволі музична комедія про мізантропічного акомпаніатора та гладку співачку залишає специфічне відчуття — як перчене морозиво. Дивна парочка концертує та мандрує, заробляє часом дуже химерними способами, але, зрештою, знаходить собі на радість цілу бригаду таких же, як вони, диваків-акторів. Їх витівки — на зразок котячого концерту під будинком священика — досить невинні, а почуття сильні й щирі. Одним словом, і смішно, і переживаєш. З огляду на справедливість потрібно сказати, що в цієї картини в своїй категорії було багато гідних суперників. Зал просто підкупила «Стеля» — абсурдна міні-драма про музику та любов до життя. Пристаркуватий шанувальник класики протистоїть сусідові згори, віолончелістові-невдасі. Конфлікт — Богом iз машини — вирішує Мстислав Ростропович, котрий зіграв, до речі, самого себе й відзначений за це спеціальним дипломом журі. За всіма складовими зрілий, професійний твір, попри велику кількість чорного гумору, міг би претендувати, як мінімум, на перемогу в своїй номінації. Але цього року в думках журі явно переважали моралізаторські, навіть традиціоналістські мотиви.
Так, другу частину Гран-прі плюс Приз глядацьких уподобань отримав польський студентський фільм «Чоловіча справа». Дуже доросле кіно не тільки за виконанням, але й за абсолютною безнадійністю погляду на світ. У чорно-білій реальності для тринадцятирічного школяра Ідчака немає ні найменшої відради. Його б’є батько; його сильно недолюблюють учителі; навіть його улюбленого пса в собачому приймальнику хочуть приспати. Хлопчині немає куди бігти — він у цьому світі самотня, безборонна жертва. Фільм сильний відкритим фіналом — Ідчак сидить, закрившись у клітці, обнімаючи свого так само приреченого пса. Підлітка умовляють вийти, але те, що він вирішив, залишається за межею фінальних титрів. Соціальний пафос фільму бездоганний, якість як драматургічна, так і постановча — незаперечні. І все ж таки здається, що вибір «Чоловічої справи», як тріумфатора подиктовано швидше політкоректними ідеологемами.
Принаймні, переможець студентської категорії — німецька неігрова стрічка «Як швидко плинне час» при її явному гуманістичному засновкові, якраз обійшлася без гнівно піднесеного повчального перста, без нагнітання в одній точці сльозогінних прийомів. Портрет сторічного діда — свідка минулого сторіччя — подано в м’яких, елегійних тонах, на тлі швидкоплинного часу. Коментарі вчених, священика, теолога на тему довгожительства та смерті звучать дисонансом до простацької мудрості сторічного філософа. Роки летять повз, а він сидить собі й ляскає мух хлопавкою. Він давним-давно знає геть усе і про життя, і про смерть. А також про те, як плине час. Не швидше, ніж муха, яку можна дістати своєю хлопавкою...
Відмінною рисою цьогорічної «Молодості» була насичена повнометражна програма. Понад півтора десятки робіт із Бразилії, Ізраїлю, Швеції, Франції, Туреччини, Польщі, Німеччини, Словаччини, Словенії, і, що особливо приємно, з України склали основну канву конкурсних сеансів у Будинку кінематографістів.
За рідкими винятками, на зразок історичної постановки «Небезпечне літо» (Литва), серед повнометражних картин панувала родинна драма — не так жанрово, як інтонаційно. За ознакою ставлення до краху або відродження фамільної спільності можна було зблизити дуже несхожих режисерів. Наприклад, два слов’янських фільми, котрі з натяжкою можна зарахувати до т.зв. «роуд-муві» — «Лист до Америки» (Болгарія) та «Людина з возом» (Польща) будувалися навколо спогаду про дім, як про втрачений рай. У болгарській картині Іван, друг молодого емігранта, котрий помирає в далекому Нью-Йорку, мандрує дорогами його дитинства, намагаючись відшукати старовинну пісню. Каменові на порозі небуття дуже важливо почути саме ці слова — як знак власної долі. Фарби та обличчя фільму часом зачаровують, хоча цілісності враження заважають певні драматургічні огріхи. Та ж біда і в «Людини з возом». Фільм тримається переважно на міцному обдаруванні виконавця головної ролі, Адама Ленеця. Герой, котрий втратив спокій після загибелі родини, робить із того, що потрапило під руку кибитку й тягає її за собою містами та селами. Світ немилосердний до нього, він сам насилу усвідомлює, на якому світі перебуває. Зосередивши останні зусилля, бездоріжжям, крізь мордобій і божевільню він намагається знову віднайти сенс свого існування. Прояснення приходить після випадково пережитої смерті старого діда в придорожньому хутірці. Той також мав родину, також пережив своїх рідних, але й чекати йому вже й немає на що. Саме чужа смерть стає чимсь на кшталт покути — герой Ленеця ховає старого, скидає віз в урвище, і, можливо, повернеться до нормального життя. Проте фінал виглядає довільним, необов’язковим до виконання.
У розумінні завершеності одним із фаворитів конкурсу була «Нульова широта» бразильця Тоні Вентурі. Любовна історія тут плавно й несподівано переростає в трилер. Самотній господині покиненого бару на голову звалюється непроханий коханець. Пристрасть, котра спалахнула спочатку, перетворюється на катастрофу. Лена (Дебора Дюдок) убиває божевільного Вілелу (Клаудіо Яборанді) і спалює свій будинок, а сама виїжджає на попутній машині з новонародженим немовлям. Вона парадоксально щаслива — бо небезпечна пригода дала їй звільнення. Обидва виконавці заслужено дістали нагороди, як кращі актори фестивалю. Їм удалося справитися з найскладнішим завданням — показати крутий злам у вдачах і поведінці героїв.
Фабульна, сюжетна невизначеність лежала прокляттям на багатьох повнометражних роботах. Так, шведський фільм «Перед штормом» приголомшив зал своїм щирим несприйманням насильства в будь-яких формах — від державних репресій до підліткового хуліганства. Однак прагнення режисера, Рези Парзи, що б то не було винагородити героїв за доброчесність, обернулося прикрою розмитістю в драматургії останнього епізоду. Ми й так знаємо, що в мігранта, котрий відмовився здійснити акт терористичної відплати, все налагодиться. Руйнувати таке глядацьке всезнання надмірним підтверд женням — тільки на шкоду фільмові. Невдалі заключні акорди обтяжують «Хліб і молоко» (Словенія) і «Пізній шлюб» (Ізраїль—Франція). У першій картині безперечно обдарований режисер Ян Цвіткович — відзначений Левом майбутнього на Венеціанському кінофестивалі — згущує атмосферу безнадійності, розпаду родинних зв’язків, посилено створює життєвий тупик у кращих традиціях біляперебудовної чорнухи. А потім, ні сіло, ні впало, вибухає щасливим кінцем. Щодо «Пізнього шлюбу», то тут старанно одружують принципового холостяка Зазу, який вже й так знайшов собі втіху на стороні. Люта рідня розлучає коханців, конфлікт доходить до бійки, до плювків у обличчя. Епілог історії просто бентежить. Заза оптимістично гуляє на своєму весіллі. Він освідчується нав’язаній йому нареченій і своїй матері, яка, власне, й доклала максимум зусиль до того, щоб зруйнувати його колишнє щастя. Всеруйнуюче торжество традиційних цінностей, очевидно, й підкорило журі. «Пізній шлюб» переміг у цій категорії. Очевидно, закони мильних серіалів, де герої багато плачуть, пристрасно сваряться й швиденько втішаються, стають прийнятними й для фестивального кінематографа…
Те ж прокляття фіналу залишило «за бортом нагород» і «Мийника автомобілів». Леле, кінцівка фільму викликає запитання, точно так само, як і якість акторських робіт: схоже, перевага віддавалася, насамперед, типажним, характерним виконавцям. Але той відгук, котрий картина дістала в публіки «Молодості», свідчить, все ж, на користь режисера Володимира Тихого. Йому вдалося за умов, коли все навмисно робиться для того, щоб ніхто в Україні нічого не знімав, зробити захоплюючий, дотепний і ненав’язливо соціальний фільм. Яка за цим усим була титанічна праця, знає, напевно, тільки сам Володимир. Що не кажи, а хоча б спеціального диплома В. Тихий та заробив.
Про картини, на кшталт «Любові дитинства» (Франція), «Забути Америку» (Німеччина), «Фотографа» (Туреччина), «Моста Мільвіо» (Італія), сказати немає чого через їх цілковиту посередність, нудьгу, яку вони навіювали. Хибна протилежність — «Сестри» (Росія). Перший повний метр Бодрова- молодшого, як режисера, спровокував справжнісінький бум. Зала Будинку кінематографістів на ранковому (що саме собою вражає!) сеансі переповнилася миттєво. «Сестри» — зразочок швидкого оволодіння режисерським ремеслом. Нестиковки спостерігаються на більш високому рівні. Назву ніяк не умотивовано розвитком фільму. Глядача хвилює не те, як вибудовуються стосунки між зведеними сестрами, не те, чи зуміють вони потоваришувати. Основний рушій — карусель бандитських «з’ясувок», підрахунок убивць і вбитих. Лише в цьому розкладі існують справжні пристрасті. Звичайні громадяни — недолюдки. Звідси й расистський акцент картини. Проте для Бодрова, котрий уславився у відверто фашистських фільмах Балабанова, це не новина. Коротше, знімали про сестер — вийшли чергові брати. Або «братки».
А точніше — зухвалий, самовпевнений, звичайнісінький бандитизм.
Розмова про повнометражну категорію могла б тривати й завдяки різко експериментальній «Брудній справі» (Угорщина, спецдиплом журі), молодіжній драмі «Жива» (Франція), строкатій гей-комедії «Анна та її брати» (Словаччина). «Молодість» може зарахувати змагання між такими талановитими претендентами собі в актив.
Те ж саме стосується й фестивалю загалом. Вже зараз ясно — і XXXI «Молодість» це засвідчила — що Київ на кінематографічному атласі Європи існує як автономний і досить помітний пункт. «Молодість» стала соліднішою, офіційнішою — і при цьому (суто суб’єктивно) — трохи втратила в святковості. Але, можливо, просто в сторіччі, котре розпочалося, розуміння свята — інше...
Те, що залишилося непорушним — колишнє відчуття дебютного хвилювання, взаємної радості від зустрічі тих, хто дивиться кіно, і тих, хто його робить. А це — дуже багато, незалежно від того, яке тисячоліття на дворі.
