Та виявляється, першою про «місто жінок» написала ще 1405
року така собі пані Христина Пізанська у трактаті «Le Livre de la Cite
des Dames» — одному з найперших священних текстів сучасного фемінізму.
Як і більшість подібних творів, книга Христини Пізанської призначена радше
для поклоніння, аніж для читання. Побудована у формі діалогу між авторкою
та трьома алегоричними постатями (Розум, Щиросердість та Справедливість),
книга послідовно спростовує «чоловічо-шовіністичні» погляди на жінок як
на нижчих істот, позбавлених інтелекту, завзяття, цілеспрямованості та
інших начебто суто «чоловічих» чеснот. На спростування цих «свинсько-сексистських»
поглядів Христина Пізанська наводить десятки прикладів з історії, коли
саме жінки виявлялися набагато яскравішими особистостями за чоловіків.
Та хоч як було, а принаймні назва її трактату витримала
століття, відгукнувшись несподіваним чином не лише в шедеврі Фелліні, а
й у назві химерного фестивалю, започаткованого три роки тому в Словенії
групою ентузіасток із Товариства сприяння жінкам у культурі.
Мета фестивалю, як її окреслюють організатори, — показати,
що визначні здобутки жінок у культурі не є випадковістю, що жіноче мистецтво
може бути не просто «іншим», а й «кращим». Найрадикальніше цю позицію сформулювала
одна з учасниць фестивалю — британська композиторка й виконавець, музиколог-медієвіст,
колекціонер і дослідник найекзотичніших інструментів із найвіддаленіших
закутків світу Стіві Вісгарт: «Виховані чоловіками на чоловічих підручниках
про чоловічий світ, що ми знаємо про світ жінок, про їхню роль у історії,
крім народжування дітей і прислуговування чоловікам?..»
Зрештою, ця позиція є не такою вже й радикальною, беручи
до уваги, що чоловіки скрізь, навіть у найрозвиненіших країнах, залишаються
справді панівною меншиною й що навіть досягнення формальної юридичною рівності
не забезпечує жінкам рівності реальної, бо ж у кожному суспільстві існує
могутня інерція традиційного чоловічого домінування й традиційної суспільної
маргіналізації жінок. Ця інерція виявляється у безлічі стереотипів, звичок
і звичаїв, побутових норм, пересудів, дискримінацій при працевлаштуванні,
поглибленому навчанні й професійній кар’єрі, у поширених анекдотах, у стандартних
образах «жінок» (і, відповідно, «чоловіків») у рекламі, кіно, телебаченні.
Зрештою, інерційною, «чоловікоцентричною» є сама наша мова, де не лише
Бог — чоловічого роду, а й саме поняття Людини (українська мова в цьому
відношенні є загадковим винятком — можливо, реліктом матріархату; але,
в кожнім разі, не варто вбачати в цьому ознаку нашої меншої «чоловічої
шовіністичності»: кількість жінок в українському уряді чи Верховній Раді
й узагалі на керівних посадах є досить промовистою).
Сумний соціальний баланс цього багатосотрічного чоловічого
домінування відбито в сухих статистичних даних опублікованих нещодавно
експертами ООН. Жінки, виявляється, виконують дві третини усіх робіт у
світі, отримуючи за це лише десять відсотків світової платні і, що найбільш
вражає, володіючи лише одним (!) відсотком світового багатства.
Відтак загалом зрозумілим є намагання активісток феміністичного
руху змінити це принизливе для жінок (а як на мене, то й для чоловіків)
статус-кво, подолати чи бодай похитнути стереотипи чоловічо-шовіністичного
мислення, поширені не лише серед більшості чоловіків, а й, ніде правди
діти, серед багатьох жінок, котрі по-рабськи засвоїли чоловічі норми й
стереотипи та змирилися з власним підлеглим становищем. Зрозумілими в цьому
контексті є й намагання організаторів міжнародного фестивалю дати голос
жінкам, котрі «опираються панівному (чоловічому) культурному дискурсові
й намагаються витворити власний мистецький словник, власну мову».
Проте, перефразовуючи гасло одного популярного львівського
тижневика, «наслідки мистецьких імпрез далеко не завжди збігаються з намірами
їхніх організаторів». Люблянський фестиваль сучасних мистецтв оголив дві
серйозні проблеми, притаманні багатьом подібним феміністичним заходам.
З одного боку, це — загроза нової, спекулятивно-феміністської кон’юнктури,
а з іншого — «жіночого шовінізму» (і то нерідко — з доволі відчутним лесбійським
душком), яким найзавзятіші феміністки намагаються подолати свого одвічного
ворога — шовінізм чоловічий.
Втім, на щастя, в нинішній імпрезі не превалювали феміністичні
«агітки». І суто мистецькі звершення переконували публіку сильніше за пропагандистські
амбіції. Зокрема, кілька фестивальних концертів були присвячені 900-річчю
від дня народження першої з відомих нам жінок-композиторів Гільдегарди
фон Бінген (1098—1179), знаної також як авторка богословських праць, наукових
трактатів про лікувальні властивості трав, дерев, тварин і каміння, а також
докладних описів пережитих нею екстатичних видінь. Народжена в аристократичній
родині, вона стала черницею, а відтак абатисою, незаперечним авторитетом
у церковних справах, з якою шанобливо листувалися тогочасні єпископи і
вельможі, і навіть сам Папа Римський.
Гільдегарду нерідко називають «святою», хоч офіційно вона
має статус «блаженної». Злостивці кажуть, що до канонізації справа так
і не дійде, бо деякі тексти блаженної Гільдегарди виявляють її підозрілу
обізнаність зі статевим життям; зокрема, дехто навіть вважає її ледь не
першою авторкою, що описала жіночий оргазм у такому-от по-середньовічно
закрученому пасажі: «Коли жінка кохає, почуття палу в її голові, що приносить
чуттєву втіху, притягує сім’я мужське. І коли падає сім’я в належне місце,
той сильний пал спускається з голови, притягує сім’я до себе й затримує
його. При тому жіноча стать стискається так, мовби затисла її якась могутня
долоня».
Та хоч як було, а Гільдегарда вже давно канонізована феміністками
як справді одна з найяскравіших інтелектуальних постатей середньовічної
Європи. Її великий музичний твір під урочистою назвою «Symphonia armonie
celestium revelatiounum» урочисто виконав у церкві св. Флоріана дівочий
квартет «Sinfonye» під керівництвом Стіві Вісгарт та Оксфордський дівочий
хор. І за її ж мотивами підготували цікавий перфоманс дві милі панни з
Нью-Йорка — Зіна Паркінс (електрична арфа) та Жанін Гігінс (відеокомпозиція).
Хоч, зізнаюсь, найбільше враження в музичній частині програми
на мене, невігласа, справили юні барабанщиці — двадцять хвацьких дівчат
із Шотландії, що об’єдналися в екзотичну групу «Ши-бум», аби випробовувати
перетинки своїх шанувальників і просто безневинних перехожих африко-бразильськими
самбами, африканськими, латиноамериканськими, кельтськими й усякими іншими
ритмами. Зрештою, можете собі уявити, на що здатні двадцять дівчат із двадцятьма
барабанами найрізноманітніших форм і розмірів (я й не підозрював, що в
природі існує таке розмаїття цих череватих почвар!) — група «The Pet Shop
Boys» якось була запросила їх підіграти трохи для свого альбому «Bilingual»,
отам-то можете їх і почути, хоч та їхня гра — райський спів проти того,
що вони виробляли на люблянських вулицях.
А останнього дня їм заманулося запросити на workshop чи,
як у нас кажуть, «майстер-клас» усіх місцевих ентузіасток цього виду спорту,
себто мистецтва. На щастя, щоправда, барабанів нікому не видавали — слід
було приходити зі своїми. Та хто б міг подумати, що в двомільйонній країні
назбирається стільки барабанів?!..
І от коли після цієї забави всі ці відьми, почвари, фурії,
упириці висипали зі своїм начинням на вулиці безборонного міста, — це й
був справжній кінець феміністичного фестивалю, його, так би мовити, апофеоз
чи, як кажуть шотландці, climax, — розуміючи під цим словом, дідько би
їх взяв, зовсім не те, що ми.
Любляна — Київ
№216 11.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
