«Незнаменита» війна, яка в радянській історіографії та пропаганді називалася «фінською», довгий час була предметом дуже живучих міфів. При цьому народові просто пояснювали, що за умов Другої світової війни украй необхідно було забезпечити безпеку другої столиці Країни рад — Ленінград — і відсунути кордон, який проходив поблизу. До того ж Фінляндія стала фактично союзником Німеччини й готувалася виступити проти СРСР. Загалом, справедливі були вимоги до сусідньої країни. До того ж фінські правлячі кола, засліплені антирадянщиною, влаштували провокацію на кордоні й змусили Червону армію виступити на захист територіальної цілісності держави робітників і селян.
І лише майже через 50 років після так званої Фінської війни, яку в Фінляндії називали Talvisota (Зимова війна), дослідження з цієї теми значно розширилися. Проте в своїй більшості автори зосередилися на причинах, підготовці й ході війни 1939—1940 рр. Багато питань внутрішньої політики Фінляндії, її становища між березнем 1940 і червнем 1941 рр. висвітлені мало. Як і мало говориться про причини, характер Jatkosota — війни-продовження, як її називають у фінській історіографії.
Книга професора Оллі Вехвіляйнена «Фінляндія в Другій світовій війні: між Німеччиною і Росією» (К.: Темпора, 2010) істотно заповнює наявний пробіл. У ній досить детально розповідається про становлення незалежної Фінляндії, її розвиток у міжвоєнний період, передумови й конфлікт з СРСР в 1931—1940 рр.; Московський договір, вимушене зближення з Німеччиною; новий конфлікт із великим сусідом і болісний пошук миру. Особливо цікавий розділ книги, який описує повоєнні роки. У нього характерна назва — «Роки загрози». Весь час агресивний сусід міг розпочати «остаточне» розв’язання «фінського питання». Мудрість фінських керівників Юхо Паасіківі та Урхо Кекконена, а також моральна єдність фінського народу запобігли перетворенню Фінляндії на країну народної демократії. Автор описує складання зовнішньополітичної лінії президентів Паасіківі-Кекконена й початок процесу фінляндизації — обмеження державного суверенітету, в першу чергу, в зовнішній політиці.
Після короткої, але кровопролитної громадянської війни, в якій місцеві комуністи, підтримані Радянською Росією, зазнали поразки, незалежна Фінляндія стала остаточно незалежною, але внутрішньо розколотою. Рани громадянського протистояння загоювалися важко й довго. Потрібно віддати належне фінським керівникам, які відмовилися від помсти своїм політичним супротивникам. Автор відзначає, що велику роль у національному примиренні зіграв Вяйне Таннер, який переспрямував робітничий рух від революційних ідей до прагматичної роботи в рамках парламентської системи. У книжці справедливо наголошується, що після приходу Гітлера до влади демократія в країнах Східної Європи занепадала й практично скрізь, крім Чехословаччини, до влади прийшли авторитарні режими, в Фінляндії, навпаки, вибори 1933 року значно зміцнили парламентську систему. Вкрай ліві й праві рухи було заборонено, їх практично не підтримували.
Уже з другої половини 20-х тінь «великого сусіда» все більше падала на країну. У Фінляндії було чудово відомо про репресивну політику сталінського режиму щодо радянських фінів, яких заарештовували, засилали й розстрілювали лише за записом у графі паспорта «національність». З 1927 року почалося будівництво оборонних укріплень на Карельському перешийку, які потім почали називати «Лінія Маннергейма». З нею пов’язана велику кількість міфів. Від легенди, що її будували під керівництвом німецьких військових інженерів, до казок про те, що її було напхано бетонними спорудами, і вона мала глибину до 96 км.
Насправді, як писав у своїх мемуарах Маннергейм та інші автори, лінію закінчити й наситити артилерією не вдалося. Мабуть, через те, що під час Зимової війни, через безграмотне ведення боїв командуванням Червоної армії, досить рядову, в інженерному відношенні, оборонну лінію довелося долати (з такими втратами), і так довго. Фінський генерал Естерман так оцінював дії командування Червоної армії: «У нас склалося враження, що російські командири командували іноземним легіоном, а не своїми співвітчизниками. Так воювати не можна!». Але це вже стосується іншого драматичного епізоду з історії Фінляндії.
У книжці досить точно показано, що буквально напередодні радянської агресії керівники країни не зовсім точно уявляли небезпеку ситуації. Їх охопила якась упевненість, яка ні на чому не базувалася, що радянського нападу не буде. Замість того, щоб зміцнювати оборону країни, вони готувалися до Олімпійських ігор, які повинні були пройти в Гельсінкі наступного — 1940 — року. Міністр закордонних справ Таннер писав тодішньому представникові Фінляндії в Стокгольмі Паасіківі: «Я не вірю в те, що можлива війна; світ не може бути настільки безглуздим». Але Паасіківі був більш песимістичним: «Як таке може казати людина, яка спостерігала за усім цим від початку століття? В чому за останні 40 років ви бачили сенс?»... Найчорніші думки виникли в фінських керівників після укладення Пакту Молотова — Ріббентропа. Фінляндія опинилася між двома агресивними диктатурами. Практично в безвихідному становищі.
Досить детально розповідає автор і про стан фінського суспільства в період Зимової війни. Зовнішня агресія згуртувала народ. Колишні бійці Червоної гвардії записувалися добровольцями в армію, хоча багато хто вже вийшов із призовного віку. Нині смішно читати радянські агітаційні матеріали та виступи керівників країни про те, що озброєна до зубів Фінляндія готувалася до війни з СРСР. Коли Червона армія перейшла кордон, народ став на захист країни, то виявилось, що всім військової форми не вистачає. На півночі мисливці та рибалки воювали в цивільному одязі й лише носили кокарду на головному уборі.
Великою перевагою книжки є те, що автор показує, як єдність і героїзм народу дозволив змусити агресора піти на мир. З великою цікавістю можна прочитати про маловідомий у нас факт, в усякому разі — для масового читача, — напружені переговори про мир. Фінляндія, в ході відбиття агресії, дуже сподівалася на допомогу демократичних держав, на солідарність скандинавських народів. Певну допомогу було надано, переважно Швецією, але вона виявилася недостатньою. І в тому, що Стокгольм і Осло не прийшли на допомогу своїм сусідам, значну роль зіграла гітлерівська Німеччина. Вона, в загрозливій формі, зажадала від Швеції не втручатися в конфлікт. Інакше важко передбачити, чим би Зимова війна закінчилася.
Дуже цікавим є розділ «Суспільство під тягарем війни». У країні бракувало продовольства, було запроваджено трудову повинність. Проте «Демократія засвідчила свою сильну сторону: політична підтримка військової економіки у Фінляндії була ширшою, ніж у будь-якій іншій країні, яка воювала на боці Німеччини, — це частково пояснює і той факт, що вихід із війни Фінляндії відбувся легше, ніж у інших». За інших умов, але дуже важливий факт і для України, якій цієї єдності вкрай бракує.
До певних огріхів треба віднести неточності перекладу й просто помилки. Наприклад, на С. 53 міністра оборони Юхо Ніукканен названо міністром закордонних справ, тоді як він обіймав посаду міністра оборони. Проте прикрі неточності ніяк не відбиваються на змісті книжки, яку написано образною мовою. Книжка професора Вехвіляйнена заповнює істотний пробіл у наших уявленнях про драматичні епізоди світової історії і, поза сумнівом, її з великим інтересом прочитають усі, хто цікавиться цими подіями.
