Прототипом героїні казки про українську Попелюшку могла б стати Мирослава Єжеленко — вродлива буковинка. Хоча вона менше року співала у ВІА «Смерічка», проте її успіхові могла позаздрити будь-яка інша співачка: лауреат двох телеконкурсів — «Алло, ми шукаємо таланти!» і «Пісня-72». Це та чарівна білявка, яка в дуеті з Назарієм Яремчуком у супроводі «Смерічки» виконувала на ЦТ шлягер Володимира Івасюка «Водограй». Єдиного показу виявилося досить для того, щоб співачку запам’ятали та полюбили мільйони.
— 1971 року я закінчувала навчання в у Липецькому педінституті студіювала іноземні мови, — згадує М. ЄЖЕЛЕНКО. — Там під час телепередачі «Пісня-71» вперше по телевізору побачила своїх земляків-буковинців, які співали на першому Всесоюзному телефестивалі «Червону руту». Була настільки окрилена їхнім успіхом, ніби сама брала участь у програмі «Пісня року». Уявити собі не могла, що вже через рік стоятиму на цій же сцені і буду співати пісню Володі Івасюка.
...1972-го була направлена на роботу в свою рідну Вижницю. Працювала у сільській школі. У Будинку культури проходив огляд художньої самодіяльності, де я співала. До гримерки прийшла директор Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна і сказала, що «Смерічці» потрібна солістка. Познайомила з Левком Дутковським (художнім керівником) і солістом Назарієм Яремчуком.
У той час моя попередниця — вокалістка Марія Ісак перебралася в Івано-Франківський ВІА «Беркут», який очолив її чоловік Остап Савко.
Левко і Назар послухали мій спів і запросили в кімнату, де займалася «Смерічка».
Дутковський сів за фортепіано і зіграв перші акорди пісні. Це був «Водограй» Івасюка. Левко запропонував мені заспівати її в дуеті з Назарієм. І ми заспівали...
Йшов жовтень 1972 року. До концерту в Москві залишався місяць. Щоденно їздила на репетиції. Левко Дутковський учив мене вокальних вібрацій, правильного дихання. Він — гарний учитель і мав рідкісний «нюх» на таланти, вмів об’єднати їх у колектив.
Пробні «іспити» складали у чернівецьких вишах: спочатку в медінституті, де навчався Володя Івасюк, потім — в університеті. Втретє ми співали у Москві на генеральній репетиції. Після нашого співу всі почали розпитувати, звідки ми. Ось тоді всі відчули гордість. В «Останкино» я дебютувала на великій сцені.
— Хто вам готував концертне вбрання для виступу в Москві?
— Нам пошили нові костюми за ескізами Алли Дутковської та Василя Зінкевича. У дівчат — бек-вокалісток були білі сукні та червоні накидки, а в мене — червона сукня з червоною накидкою і буковинським узором. Назарієві також пошили новий костюм.
— Усі знали дует Зінкевич — Яремчук, а в Москві ви з’явилися з Назарієм. Що в цей час робив Василь? Він не образився?
— У Москву ми поїхали всі разом. Окрім «Пісні року», «Смерічка» мала заплановані концерти в Колонному залі Будинку спілок (там ми виступали разом з білоруськими «Пєснярами») і в Театрі радянської армії. Ось там Василь з Назарієм співали «Червону руту» Володимира Івасюка і «Горянку» Левка Дутковського. «Залишені квіти» (музика Валерія Громцева, вірш Володі Івасюка) Василь сам співав, натомість Назарій виконував «Незрівнянний світ краси» з музикою Левка Дутковського на вірш Анатолія Фартушняка.
Повсюдно мали аншлаги і успіх. Ніяких ревнощів із боку Василя не відчувала. З Назарчиком Зінкевич був, як із братом.
— Як тоді робили телевізійний запис?
— Ми виступали у першому відділенні передостанніми. Перед нами Майя Кристалінська виконувала «Полынь», а після «Смерічки» виступали «Пєсняри», і перше відділення завершував Муслім Магомаєв піснею «Благодарю тебя». Після нашого виступу Володі Івасюку вдруге вручили диплом лауреата. Йшов йому лише 23-й рік. Назарчику — 21, мені — 24... Усі молоді, красиві, емоційні. Щоправда, Володя завжди виділявся серед нас своєю солідністю та інтелігентністю в поведінці. Той ефір для мене був як казка.... На жаль, пробула я в «Смерічці» лише рік (мені на зміну прийшла Людмила Артеменко). Згодом ансамбль перейшов із самодіяльності на професійну роботу в Чернівецьку обласну філармонію. А я обрала тихе сімейне життя та педагогічну ниву...
