Московські міжнародні кінофестивалі не можуть бути нецікавими,
беззмістовними. Вони для цього дуже масштабні, різноманітні, надмірні.
Треба тільки дуже швидко просуватися в цьому потоку фільмів і подій, і
тут завжди можна виявити і глибокі сенси, і мотиви для незабутніх вражень.
Більш того, фестивальна мозаїка зрештою схильна формувати деякий свій власний
сюжет, у якому, немов у краплині води — тобто злегка деформовано, але досить
повно — відображено увесь світ у даний липень його історії. За художнім
увижається буттєве, за фільмами чуються голоси, які або сперечаються «про
головне», або в унісон вихваляють «це», або зовсім віщують про незнане.
Отже, закінчився XXI ММКФ. Автор цих рядків може вважати
себе аксакалом даного кіноогляду, бо 14 попередніх він теж відвідав. Власне
конкурсні програми на ММКФ рідко бували вдалими; і нинішня, вважаю, не
блищить. Втім, прикушу язик — не все в конкурсі вдалося, або захотілося
подивитися. Однак і побачених 29 картин, а також восьми міжнародних «круглих
столів» і конференцій, де довелося побувати і дискутувати, гадаю, цілком
досить, щоб скласти враження про сучасне кіно і нинішній світ. Ось кілька
цікавих, на мій погляд, сюжетів, черпаних не стільки з фільмів, скільки
«між» фільмами XXI ММКФ.
MADE BY USA: ЛЮДИ В ШМАТКАХ
Однією із запланованих сенсацій кінофестивалю був приїзд
англо-американського кіноактора Майкла Йорка з дружиною. Пат Йорк, як з'ясувалося,
теж творча особистість і прибула до Москви не з порожніми руками. У самому
центрі ММКФ — у Манежі — відкрилася виставка її фотографій. Експозиція
складалася з трьох розділів, які по-своєму ілюстрували етапи проникнення
фотомайстра під покриви таємного, у «внутрішній світ» людини як його розуміє
Пат. Перший розділ виставки присвячено зіркам світового кіно. Ми бачимо
їх у сімейних сценках, дружньому спілкуванні, у якихось спонтанних жанрових
епізодах. Наприклад, вийшов з моря абсолютно голий французький актор Мішель
Пікколі, а тут Пат з її фотокамерою. Мішель прикрив долонькою сороміцькі
зони, а чоловік Пат, Майкл, вже мчить по берегу, несучи колезі чим прикритися.
Другий цикл фотографій розвиває саме цей мотив першого до його найможливіших
меж: голими постають усі, і це концептуально важливо. Ось що про це сказала
сама Пат: «Якось мені спало на думку, що якби всі ми завжди залишалися
голими, то на світі не було б такої помпезності і фальші. Саме тоді я замислився
над серією фотографій людей у їхній повсякденній обстановці абсолютно голими».
Дійсно, ми бачимо представників найрізноманітніших професій — фермерку,
бізнесмена, архітектора тощо — з аксесуарами їхнього роду діяльності і,
природно, у всій красі тілесних даних, властивих їхньому віку і статі.
Дивно, але найдоступнішу з усіх моделей — Майкла Йорка — у цій серії побачити
не можна. Тим часом Пат схильна роздягати перед об'єктивом поголовно всіх.
Кореспондентка «Московского комсомольца» Наталя Кілессо, котра прийшла
в готельний номер Йорків по інтерв'ю, теж виявилася зафіксованою на фотоплівку
в чому мати народила. Здавалося б, пошуки Пат прекрасного в ексгібіціоністських
формах далі від епідермісу просуватися не здатні. Аж ніяк. Творчість фотографа
спростовує таке припущення. Адже третій розділ виставки присвячено ні чому
іншому як «Пат-анатомії». Оце вже розділ так розділ. У різницькому сенсі
слова. Ми бачимо і загальні сцени патологоанатомічного розтину трупів і
окремі майстерно препаровані частини людських тіл. Ось чарівник-анатом
(д-р Марк Пік) аж до пояса спустив шкіру з трупа якогось товстуна. Він
тримає в руках щось на кшталт гідрокостюма аквалангіста, але «костюм» цей
повністю зберігає схожість зі своїм колишнім володарем. Навіть вираз обличчя
характерний. Ось чоловіча голова, рівненько розрізана вздовж, а ось — нарізана,
ніби апельсин, скибками упоперек. Ось, окремо — людське вухо з частиною
черепа. А ось — колишній привід для колишньої помилкової соромливості —
чиїсь геніталії. Теж окремо від усього іншого... Все це, напевно, в медичному
контексті виглядало б з певною професійною цікавістю. У контексті і в статусі
мистецтва — зовсім інша річ. Адже за знімками видно, що мертве людське
єство подано автором ніби в естетичному ракурсі. Про це говорить і сама
Пат Йорк у своєму прес-релізі: «Трупи і частини тіла, зовсім не відштовхуючи,
стають об'єктами витонченої краси і глибокого значення... Рідкісний привілей
мати можливість фотографувати людський мозок і добиватися такої ж міри
виразності, як і з живими об'єктами... Я тільки-но почала свою подорож
через пейзажі людського тіла з його складними рельєфами; попереду ще багато
мандрівок і відкриттів. Краса цих тіл несе в собі відчуття світу і любові,
і робота з ними нагадує мені про основні питання нашого існування».
Можливо, Пат при аранжуванні мертвої плоті дійсно думає
про щось «духовне», як вона стверджує, але сенс цієї анатомічної версії
нудизму, схоже, інший: нічого окрім плоті в людині немає і, якщо щось прекрасне,
то тільки вона. Людина подана як доцільно влаштований біомеханізм, який
обслуговує плотські ж радощі буття. І в принципі байдуже, чи діє ще ця
біомашина чи чомусь вже «зламалася» і розібрана на запчастини. Все тут
ніби гідне захоплення, бо все відмінно змонтоване і здатне вельми ефективно
відправляти акти життєдіяльності. У такому розумінні людини, власне, нічого
нового немає. Просто в черговий раз з часів Жюльєна Ламетрі, автора знаменитого
трактату «Людина-машина», зміст людини сплутано з її вмістом, а внутрішній
світ — з нутрощами.
Після перегляду виставки Пат Йорк зі мною трапилося одне
з чудес фестивальної саморежисури: враження від неї самі собою змонтувалися
з іншими, сусідніми. Того ж самого дня ближче до вечора я випадково потрапив
у Музей кіно на програму фільмів з Югославії. Тут знову протягом цілих
ста хвилин довелося споглядати трупи і шматки людських тіл. Це була відеохроніка
двомісячного натовського бомбардування Сербії. Щоправда, цього разу розкидані
по дворах приватних садиб, на дорогах і в руїнах будинків людські фрагменти
виглядали не естетично. Хоч і були зовсім свіжими. Їх покривали пилюка
і багно, вони частково обгоріли. Їх збирали в поліетиленові пакети, сортували
за персоналіями, відспівували і хоронили. Ніякої краси, котру так любить
Пат у мертвому, не спостерігалося. А от авторство ранкового і вечірнього
видовищ мені видалося частково спільним. Я зовсім не збираюся когось викривати
чи звинувачувати. Хоча в одному з епізодів страхітливих югославських кінодокументів
є деталь, якій місце радше в суді, аніж на кінофестивалі. У якійсь сільській
садибі ми бачимо не тільки вбитих і живих її мешканців, які метаються,
затискаючи рани рукою, а й жовтенький сегмент касетного заряду, що не розірвався.
Made in USA. Ні, річ не в маркуванні. Воно на боєприпасі могло виявитися
будь-яким. Я про схожість світоглядницьких «підписів» на двох побачених
того дня «витворах». Там, де життя людини ототожнено з її доцільним біологічним
устроєм і поставлено в залежність від доцільності політичних устроїв, там,
виявляється, гріш йому ціна. Може й більше, але теж обов'язково в грошових
знаках. На жаль, святе місце часто буває порожнім. У цьому пункті, якщо
судити передусім з американської кіно- і не тільки кінопродукції, цілком
може стояти ідол плотських утіх, кумири комерції та влади, або возсідати
божок тотального технологізму. У прагненні підмінити ікону рекламним постером
Пат не самотня. Про популярність цього підходу особливо красномовно говорить
маскультовий кітч, який у ринкових умовах не стільки формує потреби публіки,
скільки їх обслуговує і про них же свідчить. Так, у «Секретних матеріалах»,
які йдуть по в ітчизняному ТБ, ми бачимо той же знайомий мотив естетизації
патологоанатомічних процедур. А хіба кіносерії з «кіборгами» і «зоряними
війнами» не побудовані на буквальному, лобовому ототожненні людини з механізмом
і навпаки. Очевидно, у Штатах є масовий попит на ідею: специфічна цінність
за людиною не значиться, зате «технологічна» вельми висока. Причому йдеться
про людину взагалі чи іншу людину. Адже серед розчленованих мерців Пат
Йорк навряд чи знайдуться її рідні та близькі. Після цього, мабуть, і можна
бомбити тубільну Сербію.
... На заключному перегляді XXI ММКФ було показано найновішу,
третю частина «Зоряних воєн».
IНШI НАЦIОНАЛЬНI МОДЕЛI
Запрошення на фестиваль я отримав від Форуму кінематографій
країн СНД і Балтії, а в рамках цієї програми передусім акцентувалися національні
особливості сучасних кіномоделей. Навіть спеціальний «круглий стіл» відбувся
на таку тему: «Національні моделі кінематографу в контексті світового кінопроцесу».
Що говорилося про українську «модель» фактично відсутню у нас кіно, тут
я обговорювати не стану. Ми ж свої люди — якось потім поговоримо між собою.
А от про інші «моделі» варто сказати.
Виявилося, нові ігрові повнометражні фільми знімаються
практично у всіх колишніх радянських республіках. Інша річ, скільки і яких.
На жаль, єдина за останній рік, випущена в Україні, ігрова стрічка «Як
коваль щастя шукав» не викликала на форумі видимої реакції. Колеги з інших
країн навіть ухилялися від коментарів, коли я настирливо їх розпитував
про враження. У центрі дискусій опинився новий казахський кінематограф,
який зібрав за останні роки цілий букет престижних міжнародних нагород
і взагалі стабільно випускає жанрово різноманітний кінопотік. У казахській
добірці найновіших стрічок було представлено чотири образчика різних художніх
напрямків. П'ятий фільм («Фара»), представлений в конкурсі, також не було
обійдено увагою і здобув приз за кращу чоловічу роль (актор Фархад Абдраїмов).
Проте на обговоренні казахського феномена один з його героїв і авторів,
молодий режисер Серік Апрімов, заявив, що йому нинішнє вітчизняне кіно
не подобається, йому здається що воно пригальмувало на усталених стереотипах,
і найближчим часом «нам усім варто розійтися в різні боки». Нам би їхні
проблеми! Ось вже справді у кого перли дрібні, а у кого капусняк пісний.
Що ж до моїх особистих вражень, то симпатичною межею буквально всіх казахських
стрічок мені видалася відсутність у них і тіні етнічного націоналізму.
Казахська і російська мови в сюжеті співіснують (як, вочевидь, і в реальності)
на рівних. Слов'янські типажі жваво белебенять казахською, а персонажі-казахи
— то так, то сяк. Цікаві спостереження: у фільмах «1997» А.Амеркулова і
«Аксаут» С.Апримова казахи, як правило, на російську переходять у стані
афекту. Причому це не обов'язково матюки. Трагікомедія «Омпа» С.Наримбетова
і взагалі будує свій сюжет навколо інтернаціонального дуету друзів-льотчиків:
один — казах, який народився в Саратові, інший — росіянин, родом з Алма-Ати.
Тут хочеться сказати всупереч вже сказаному: нам би відсутність їхніх проблем.
Другою з пострадянських кінематографій, яка не тільки вижила,
а й розцвіла за ці роки, безсумнівно потрібно вважати російську. Не буду
посилатися на її «Оскари» та європейські призи. Скажу лише, що фільми просто
добротні і висококласні тут не радісні знахідки, а досить серійні речі.
Причому успішно функціонують всі три види кіно. Мені довелося побачити
абсолютно блискучу програму документалістики останніх років. На нову мультиплікаційну
підбірку, присвячену О.С.Пушкіну, я, щоправда, не потрапив, але досить
сказати, що усього за один рік її знято лише одним(!) чудовим майстром
— А. Хржановським («Можливо все...», «Давай полетимо», «Колискова для цвіркуна»).
Серед найновіших ігрових російських картин мені випало побачити відверту
халтуру Володимира Хотиненка («Пристрасний бульвар») і, вважаю, нове досягнення
Василя Пічула («Небо в алмазах»). Останній фільм являє собою фантасмагорійний
і феєричний образ нинішнього російського (точніше, московського; а ще точніше
— пострадянського) життя. Розкіш і крадіжка, розгул хороших, злих і просто
безглуздих пристрастей, добродійність і кілерство — все це і багато що
інше об'єднано точним почуттям стилю й оригінальною фабулою. Це — кумедна
і знущальна водночас метафора божевільної епохи. Причому епохи, яка свій
абсурд збирається закинути ще і в космічний простір. У фіналі ми бачимо
старт у космос... гігантського фонтану «Дружба» (того, що на ВДНГ) з усіма
його позолоченими фігурами-символами братерства радянських народів. І що
цікаво: і росіяни, і казахи незадоволені своїми чудовими кінематографіями.
Постійно тлумачать про кризу, застій тощо. Залишається дочекатися тих блаженних
часів, коли і українська критика заговорить про кризу в нашому кіно. Поки
всі наші розмови про брак фінансів.
Нарешті, остання з продемонстрованих у Москві новинок у
сфері національного кіномоделювання. У мене залишилося стійке враження,
що я був присутнім при народженні нового образу ізраїльського кіно. Досі
існувала майже парадоксальна суперечність. Ізраїльський кінематограф на
культурній карті світу виявити було надто непросто, таким він був слабким
і сірим. Водночас значну частину світової киноеліти становили саме етнічні
євреї. І от на останньому МКФ у Карлових Варах гран-прі здобув фільм «Друзі
Яни» молодого ізраїльського режисера Аріка Каплана. Мені вдалося побачити
цю роботу. Спочатку вона розчарувала, здалася звичайною мелодраматичною
попсою. Дія розвертається в середовищі колишніх громадян СРСР, які ніяк
не можуть знайти свою нову батьківщину і долю на ізраїльській землі. Це
закінчені невдахи і більшість з них ледь зводить кінці з кінцями. Здавалося,
автори розчулені цим. Однак незабаром я вловив драматургічну канву сюжету.
Вона зводиться до загальновідомої і національно колоритної ідіоми «єврейське
щастя». Абсолютно всі герої цього фільму, як з'ясовується, уміють дочекатися,
коли їхнє фіаско обернеться виграшем. Причому друге нерідко виявляється
набагато вагомішим від першого. Наприклад, головна героїня стрічки Яна,
молода жінка, яку на чужині без гроша покинув чоловік, саме тому-то і зустріла
свого нового, справжнього коханого. Принизливе жебрацтво колишнього ветерана
Великої Вітчизняної стало приводом для зустрічі з його незабутньою фронтовою
подругою. Жебрацтво перетворено на добре налагоджений бізнес. Навіть коли
у фіналі інвалід звалюється з обриву в море, це призводить не до його загибелі,
а до лікування. Фільм Аріка Каплана мені видався простим, як ріпа, і мудрим,
як Тора, порада всім і кожному: не поспішай сумувати, ще невідомо, чим
обернеться те, що спочатку здається невдачею. Місцева публіка влаштувала
йому овацію. І ваш покірний слуга, зворушений спільним поривом, трохи не
із сльозами на очах подумки промовляв: «Лехайм! Лехайм! Во істину лехайм!»
