(Відгук на статтю Петра Іванішина «Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби та жертви», «День», 11 січня 2008 р.)
Розмірковуючи з болем про нинішній морально-психологічний стан українського суспільства та передбачаючи наслідки усіх наших криз у духовній царині, Олесь Гончар у своєму щоденнику 1992 року занотував: «Нормальне життя людства скінчилося років 200 тому, в сковородинівські часи. Наближаємося до останнього Божого суду, чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період аморальності, бездуховності».
Ще один сумний факт. У зв’язку з несприйняттям небувалого поширення «попси», яка заполонила радіо- і телеефір, комерціалізацією духовного життя, певною мірою драматичною стала і творча доля видатного українського тенора ХХ століття Анатолія Солов’яненка. За спогадами сучасників, він не міг спокійно дивитися на наростаючу у суспільстві бездуховність, на наступ «дикого» ринку, що також спричинило його передчасну смерть. Звичайно, великий митець з болем сприймав і народження та «розквіт» так званої поплавщини, яка укорінилася у сучасному естрадному мистецтві, народженому ринковими умовами. Шоу-бізнес, як відомо, переймається не високими естетичними ідеалами і цінностями, а звичайнісінькими меркантильно-прагматичними інтересами. Йому потрібні не істинні мистецькі таланти, а їхня видимість.
А хіба це не парадокс, що уславлена хорова капела «Думка», котру старші покоління мали змогу слухати до середини 90-х минулого століття у місті і в селі, сьогодні через фінансові проблеми змушена майже постійно гастролювати у далекому зарубіжжі, позбавляючи можливості сотні тисяч людей прилучатися до кращих надбань національної музичної культури?! Натомість цей «вакуум» заповнює низькопробна продукція всюди проникаючої масової культури з її мистецькими сурогатами.
А один із дослідників, аналізуючи протиріччя у духовному розвитку суспільства, плин постмодерністських проявів в українській літературі, про які пише автор статті, а також у мистецтві, назвав все це культурою смерті, тобто занепадом того, що колись просвітлювало людські душі, допомагало моральному самовдосконаленню, спонукало до благородних помислів і поривань.
Хоч щоб там говорили про минулу добу, котра культивувала принципи соціалістичного реалізму, попри тодішню заідеологізованість суспільства, воно мало змогу прилучатися до справжніх мистецьких цінностей на прикладах кращих духовних надбань людства.
Років із вісім тому я слухав у одній із дискусійних передач радіо «Свобода» цікаву бесіду двох науковців. Говорячи про втрати і надбання культури в період її виведення на індустріально-розважальний напрямок в усіх жанрах (малися на увазі різні комерційні шоу-проекти, програми тощо), представник Американського континенту тоді влучно сказав, що масова культура за останні десятиріччя зробила із «засміченням» у головах людей у багато разів більше, ніж всі революції разом узяті.
А тому і з’явилися на сьогоднішньому літературному полі антинаціональні і антидуховні комплекси у свідомості і творчості відомих нам експериментаторів авангардних і модерних стилів у літературі і мистецтві (не хочу називати їхні імена заради зайвої реклами), котрі почали шукати у біографіях видатних постатей національної культури, таких як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська та інших, і тлумачити свої версії щодо особистого їх життя, цинічно спекулюючи на іноді драматичних сторінках біографій великих українців. Звичайно, це робить певну сенсацію у літературно-мистецькому світі і приносить «оригінальним» авторам цих досліджень певні іменні й матеріальні дивіденди.
В умовах демократизації суспільства стало можливим і займатися різним експериментаторством у царині літератури та мистецтва. І нічого тут не поробиш. Треба тільки, щоб держава не самоусувалася від проблем, що стосуються духовного і морального здоров’я суспільства. Вона повинна постійно перейматися тим, якою нація буде у ближчому та віддаленому майбутньому, як вона збереже свій генофонд, інтелектуальну силу, які цінності сповідуватиме.
Суспільство, долаючи різні історичні труднощі і катаклізми, протягом віків здобувало неабиякий духовний гарт. Воно спроможне захиститися від різних проявів бездуховності й антикультури. Проте це можливо тільки за умови, що держава плекатиме істинні таланти, підтримуватиме їх для постійного наповнення національної духовної скарбниці. У цю доленосну справу повинні внести свою частку й інтелектуали-патріоти, розуміючи всю відповідальність перед часом і нащадками.
Свою високу духовно-просвітницьку місію у цьому вбачає і «День», наш добрий помічник у нинішньому складному житті, котрий зумів заради цієї високої мети об’єднати навколо себе однодумців і надати їм трибуну для відстоювання світлого і чистого у житті, без чого воно було б позбавлене будь- якого сенсу. Це ще раз підтверджує така своєчасна і переконлива своїми слушними аргументами стаття літературознавця Петра Іванішина, котра спонукала також і мене до цих роздумів.
