Юрій Миколайович виходить із ліфта готелю «Донбас Палас», одягнений елегантно, але дуже скромно. Бездоганно пряма спина й гордо піднята голова виказують у ньому людину, яка багато років працювала біля балетного станка. У зіщулених очах — прихована самоіронія. «Напій якої країни вам до смаку в цей час?» — запитує Григорович, перефразовуючи булгаковського Воланда з «Майстра й Маргарити», всідаючись на дивані, де відбулося наше інтерв’ю. Слухаючи бадьорий голос знаменитого хореографа, навіть не скажеш, що йому 84 роки (!), а позаду були напружені сім днів Міжнародного конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, де мій співрозмовник очолював журі. Мабуть, така витримка й така працездатність до снаги лише йому — Юрію Григоровичу.
Цікаво, який Юрій Миколайович у спільній роботі? Наприклад, геніальна балерина Галина Сергіївна Уланова в одному з інтерв’ю сказала: «Григорович — одержимий фанатик. Людина величезної працездатності. Коли ставить нову виставу, всім буває нелегко — жорсткий, вимогливий, прискіпливий до себе та інших. І закінчивши постановку, він продовжує над нею думати, вміє глянути на неї ніби збоку. Проходить час, і бачиш: він щось змінив, доповнив або, можливо, прибрав. Це дуже цінно. Кожна партія в балетах Юрія Миколайовича вирішена до дрібниць. Втілити все, що він задумав, у найскладніших спектаклях дано, я вважаю, хіба що дуже талановитим виконавцям. Невипадково в його постановках багато акторів відкрилися з нових сторін і тим визначили свою долю».
А композитор Дмитро Дмитрович Шостакович свого часу відзначив: «У хореографічних образах Григоровича живе справжня поезія. Все краще з галузі хореографії — у сенсі співвідношення класичних традицій і сучасних засобів. Тут тріумфує танець. Усе виражено, усе переповідано його досконалою мовою — образною, самобутньою, відкриваючою...»
Народний артист СРСР, президент Міжнародного союзу діячів хореографії та Міжнародної федерації балетних конкурсів дав ексклюзивне інтерв’ю газеті «День».
— Юрію Миколайовичу, які ваші враження від конкурсу та від гала-концерту?
— Мене вразив зал. Там сиділи всі — від найменших глядачів до дорослих. Вразив великий інтерес донеччан до такого складного мистецтва, яким є балет. Адже балет — сполучення всіх можливостей театру: треба розуміти музику, танець і живопис. Справжній великий спектакль саме їх поєднує. Спілкування в Донецьку було дуже душевним, невимушеним. Вразило ще те, що на концерт приїхала дружина Президента України Людмила Янукович. Чудово, що перша леді підтримує балетне мистецтво і Конкурс ім. Сержа Лифаря. Це показує, як країна ставиться до культури. У нас, у Росії, на жаль, не лише леді, а й панове не ходять на балетні спектаклі. Точніше, мало ходять...
— Але ж раніше керівники країни часто приходили дивитися балет. Але тоді було більше обмежень для творчості, чи не так? Взяти, приміром, вашу постановку «Золотий вік» на музику Шостаковича. Фактично ви повернули до життя музику, заборонену свого часу постановою ЦК партії...
— Із «Золотим віком», справді, сталася забавна епопея. Я завжди захоплювався музикою Дмитра Шостаковича. А вчителькою фортепіано в нашому Ленінградському хореографічному училищі була рідна сестра композитора — Марія Дмитрівна. Про Дмитра Дмитровича вона розповідала з обожнюванням. Ми навіть скористовувалися цим. Не вивчили урок — і просимо: «Маріє Дмитрівно, розкажіть, а що зараз пише Дмитро Дмитрович?» Вона починала розповідати, ми радісно слухали, дзенькав дзвоник — і тікали на перерву...
Знаєте, моє життя вдалося, бо мені пощастило спілкуватися з великими митцями. Я працював з музикою великих людей: Прокоф’єва, Шостаковича, Стравінського... Багато їхніх балетів потім було заборонено радянською владою. Виходила навіть спеціальна постанова ЦК КПРС, з’являлися статті в пресі з такими вбивчими заголовками: «Сумбур замість музики» або «Балетна фальш»... Сьогодні в це складно повірити, але під «сумбуром» мався на увазі Дмитро Шостакович, а «балетною фальшю» «критики» назвали постановку мого вчителя Федора Васильовича Лопухова. Нагадаю, «Золотий вік» — перший балет Шостаковича, він написав музику, коли композиторові було 24 роки! І тут раптом — розгром у пресі. Мені весь час хотілося реанімувати цю виставу... Минув час, і в ЦК КПРС визнали, що сказане було «не зовсім вірним і не зовсім точним». Пам’ятаю, як Дмитро Дмитрович приїхав у Ленінград, я прийшов до них у гості й кажу: мовляв, така чудова музика, її чути зараз тільки в сюїтах. А цілком балет ніколи не йшов. Але композитор так був переляканий усією цією історією із забороною, що категорично заявив: «Не треба реанімувати!» Уже після смерті Шостаковича його дружина Ірина зателефонувала мені й сказала: «Чоловік дуже багато говорив про вас. Ви хотіли поставити його спектакль. Я дозволяю. Ось вам ноти...»
— Адже ви цілком переписали сценарій?
— Так, ми зробили його з великим другом Шостаковича Ісааком Глікманом, професором Ленінградської консерваторії. Бо з погляду сучасності був якийсь дивний сюжет, але музика — геніальна. І ми придумали нову історію. У партитуру були введені епізоди з інших творів композитора: повільні частини з першого і другого фортепіанних концертів, окремі номери з «Джаз-сюїти» та інших. Уявіть собі часи неп, якесь кабаре, кав’ярні, які тоді масово відкривалися. (До речі, а ви знаєте, що був період, коли Дмитро Дмитрович грав, як тапер у кінотеатрах? Так маестро гроші заробляв). Отже, дія балету відбувається в кабаре «Золотий вік», там збиралася вечорами молодь. У нас вийшов зовсім «нерадянський» спектакль. У ньому йшлося про кохання між бандитом та акторкою кабаре. Вам це нічого не нагадує? До речі, худрада прийняла нашу роботу не з першого разу. Але балет вийшов і мав приголомшливий успіх у глядачів. Він ішов на сцені Большого театру багато років, але після того, як 1995-го я пішов, спектакль «помер» (Юрій Григорович залишивши Большой театр, стає «вільним художником» і починає працювати з різними російськими й закордонними компаніями. Причому щоразу не механічно переносив їх на інші сцени, а створював нові редакції та версії, удосконалюючи свої постановки. — Л. К.). Головну героїню в «Золотому віці» танцювала моя дружина Наташа Бессмертнова, якої сьогодні вже немає з нами. Її партнером був Ірек Мухаммедов — зараз він живе та працює за кордоном. Немає в живих і Глікмана... Ось така доля «Золотого віку». Сьогодні ми відновлюємо цей спектакль. Він зазвучить по-іншому, уже з новими виконавцями. Виявляється, сюжет цього балету й сьогодні дуже сучасний.
— Серед «заборонених» композиторів ви згадали Ігоря Стравінського, а де ви з ним зустрічалися?
— В Америці, в Беверлі-Гіллз, у нього вдома. Я два дні провів разом з Ігорем Федоровичем, ми навіть випивали. Стравінський був набагато старший за мене. У нас, у колишньому СРСР, тоді казали, начебто він пише якусь «дурнувату музику». Та коли я слухав «Весну Священну» в записі, то буквально чманів! І сам композитор, видно було, прекрасно розумів своє місце в житті. Ніколи не забуду епізод прощання: Стравінський іде сходами на другий поверх і раптом обертається: «Я хотів би, щоб у нас із вами були контакти. Чув, у вас почали грати мою музику...» І правда, в Малому оперному театрі в Ленінграді К. Боярський хотів поставити «Весну Священну». Але тоді в СРСР не було авторських прав, бо ми не входили до світової асоціації. І ось Стравінський мене запитує: «Скажіть, а я за це отримуватиму гроші?» Я відповів, що не знаю. Адже ми тоді ніяких «авторських» гонорарів не отримували. Будучи головним балетмейстером Большого театру в 33 роки, я за всю свою організаційну роботу й вистави отримував лише зарплату. За те, що ставив, мені не платили ані копійки, це був мій службовий обов’язок як головного балетмейстера. Це зараз ми почали отримувати по п’ять відсотків із вистави. І якщо твої твори йдуть на сцені, то ти якось можеш прожити...
— До Донецька ви приїхали на конкурс Лифаря. Розкажіть, будь ласка, про ваше знайомство з цим великим танцівником і хореографом.
— Із Сергієм ми були на «ти». Спілкувалися з ним і у Франції, і в колишньому СРСР (в Ленінграді й у Москві). Пам’ятаю, як уперше Лифар приїхав до Ленінграда і привіз «Подорож в Арзрум» Пушкіна, яку купив в антикварній крамниці на набережній Сени (Сергій Михайлович був затятим колекціонером, цим хобі його захопив Сергій Дягілєв. — Л. К.). Раритет він подарував Пушкінському музею. Це стало його «паспортом» до колишнього СРСР. Бо коли вперше французький балет Гранд-опера приїхав на гастролі в Москву, то Сержа Лифаря не пустили в нашу країну. Тож як зараз пам’ятаю: він приїхав у Ленінград і прийшов до нас на урок. Я тоді займався в Олександра Івановича Пушкіна — чудового педагога, щоправда, ніякого стосунку до сім’ї великого поета він не має... Потім Сергій приїжджав у Москву. Були дивні зустрічі та його розповіді про «дягілєвський» період. Адже він пройшов шлях від артиста кордебалету до прем’єра знаменитої Дягілєвської трупи. Я ніколи не бачив його під час танцю, не довелося. Я запам’ятав Лифаря як людину надзвичайно освічену, він дуже добре знав літературу — не лише навколобалетну, а взагалі світову і, зокрема, російську. Йому дісталася у спадщину частина бібліотеки С. Дягілєва, він її купив на зароблені гроші. Лифар — людина цікава, з широким світоглядом. Він надзвичайно любив свою батьківщину — Україну й Київ — місто, в якому народився. (Знаковою в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Саме з її балетної секції почався творчий зліт і 17-річного Сергія. Це стало першим кроком до вершин майстерності. 1929 року Лифар очолив балетну трупу «Гранд-опера». Понад 30 років пропрацював у цьому театрі — був його солістом, хореографом і педагогом. Серж Лифар заснував у Парижі інститут хореографії, запровадив курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю і почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. — Л. К.).
Сергій мріяв поставити балет на сцені Большого театру. Це мали бути три одноактні балети — «Федра», «Сюїта в білому» та «Міражі». Я навіть клопотав про це в Міністерстві культури. Але «пробити» це питання так і не вдалося. Очевидно, заважав відгомін настороженого ставлення до емігрантів, що панувало тоді в колишньому СРСР. Тому, на жаль, постановка не вдалася. А з тих часів у мене залишилося велике листування з Сергієм...
Україна й Київ до кінця життя залишалися світлою мрією Сергія Михайловича. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій широкий і величний Дніпро», — казав Лифар. А коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль уже котре запропонував Сержу стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я українець і цим пишаюся!» Він так і залишився «персоною без громадянства» — не зміг зректися свого коріння, предків і землі, на якій народився. Одного разу Лифар прийшов у Гранд-опера у вишиванці. Він сам казав: «Хочу повернутися в Україну. Однак удома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули». За своє життя Серж Лифар лише один раз побував у Києві — 1961 року, це було для нього великим щастям. Після смерті Лифаря його дружина Ліллан Алефельд-Лаурвіг передала в дар Україні безцінні скарби з його особистої колекції — орден Почесного легіону, «Золоту туфельку», сценічні костюми і скульптурні портрети Сержа. На могилі майстра танцю (на цвинтарі Сент-Женев’єв де Буа — передмістя Парижа) лаконічно написано: «Серж Лифар із Києва»...
— Юрію Миколайовичу, ви ставите балети в різних країнах, а де вам краще працюється — за кордоном чи вдома?
— Удома легше. Так, я працював у різних країнах, і чим професійніша трупа, тим простіше. Але вдома працюється інакше. Останнім робив «Івана Грозного» на музику Прокоф’єва в Паризькій Гранд-опера. Такого балету в Сергія Сергійовича немає, але є чудова музика до фільму Ейзенштейна. І я скомпонував її з композитором Чулакі й зробив балет. Вийшла дуже професійна робота. Мабуть, цей спектакль для мене — як молодша дитина, тому сьогодні він ближчий і дорожчий.
— Чи доводилося вам чимось жертвувати заради творчості, і що вас радує, крім балету?
— Таке складне питання... Коли 2008 року пішла з життя моя дружина Наташа, я зрозумів, що втратив щось головне... Мабуть, це називалося — кохання. Я все життя займався дивною справою, що називається балетмейстерством і танцюванням, віддаючи на це всі сили... Зізнаюся, що люблю старі речі. Мабуть, я консерватор. Люблю подорожувати й ходити до антикварних крамниць. Це зараз усе дорого, а років 30—40 тому можна було купити щось унікальне майже задарма. Ніколи не забуду, як побачив стару статуетку Будди. І зрозумів, що це справжній витвір мистецтва. Запитую в ленінградської продавщиці: мовляв, що це і скільки коштує? Вона відповідає: «Будда — стара і держана, тому коштує 20 карбованців». А тепер його хочуть у мене забрати в Ермітаж. Хоч бувають і нові речі, які теж справляють на мене враження, — я їх вітаю. Дуже ціную власне відчуття ціни часу й розуміння. Думаю, це найважливіше. Бо коли ти йдеш, час уже не має ніякого сенсу...
Автор висловлює подяку голові наглядової ради Благодійного фонду «Золотий Олімп» Владиславу Дрегеру за сприяння в організації інтерв’ю
