Один мій знайомий театральний режисер порадив назвати цю статтю приблизно так — «Багата «Молодість», або навіть «Золота «Молодість». Дійсно, цьогорічний фестиваль пройшов, як то кажуть, по-багатому. В головному журі були задіяні всесвітньо відомий режисер Мохсен Махмальбаф та Моріц де Хадельн (колишній директор надпрестижних Берлінського та Венеціанського форумів), усі основні призи мали грошове забезпечення, позаконкурсні програми були численні й різноманітні, а головне — в конкурсі брали участь серйозні, рівноцінні претенденти.
Та про конкурс трохи згодом; зараз же хочеться згадати про ще одне надбання оновленої «Молодості» — кінотеатр «Київ». Більш удалий фестивальний майданчик годі було й шукати. Адже «Молодість» через неконструктивну (тобто жадібну) позицію Київського будинку кінематографістів стала фактично безпритульною. Минулорічні гостини в одному з мультиплексів проблеми не розв’язали: фестиваль просто загубився серед нав’язливого гуркоту десятків ігрових автоматів, абсолютно некінематографічної суєти біля ресторанів, кегельбану тощо. Відтепер, здається, домівка знайдена. Є все, що треба саме для молодіжного, дебютного форуму: зручне розташування в центрі поруч з метро, два зали з нормальним звуком і зображенням (на відміну від того-таки Будинку кінематографістів, обладнання та інтер’єри якого можна сміливо здавати в музей чи просто викинути на звалище), менший зал для відеопереглядів і прес- конференцій. У «Києві» відродилася неповторна атмосфера «Молодості» з юрбами студентів, переповненими залами, сидінням на підлозі, бурхливими обговореннями.
А обговорювати було що. «Молодість», як відомо, проводить три конкурси: короткометражних стрічок, студентських робіт (за форматом це ті ж короткі метри) та повнометражних картин. Довгі роки найцікавішими були змагання саме в перших двох категоріях: привезти коротку стрічку набагато легше, аніж якісний повний метр, бо тут потрібні зовсім інші витрати й організаційні потуги. Тож у «Молодості» традиційно був статус короткометражного фестивалю, до якого ще додавалася не завжди цікава повнометражна програма. З року в рік становище потроху виправлялося. Аж поки саме цього жовтня не відбувся справжній прорив — повний метр не просто посів належне місце, а включив кілька надзвичайно цікавих картин. На цій категорії й варто зосередитися, бо саме за нею визначається істинний рівень фестивалю.
Звичайно, не обійшлося без певних вад відбору. Наприклад, було не дуже зрозумілим, що роблять у конкурсі «Конокради» (режисер — Міша Вальд, Бельгія) — костюмована гомоеротична мелодрама а ля рюс. Не надто гарневраження справив «Колишній ударник» (Бельгія—Нідерланди—Італія—Франція). У режисера Коена Мортьє, вочевидь, були намагання зробити радикальний твір, наповнивши плівку диваками й маргіналами всіх мастей. Натомість вийшов хаотичний, погано зіграний, невинахідливо зрежисований, місцями відверто нудний фільм. З аргентинською драмою «Швидкість породжує забуття» (режисер Марсело Чапсес) — інша проблема. Тут уже претензія на незвичність форми. Світ показаний очима не зовсім адекватного молодого чоловіка, який відправляється до Європи шукати свою матір. Чапсес намагається вразити зал ефектними постановочними рішеннями, вишуканими текстами й сценарними ходами в стилі свого великого земляка Борхеса, але на загальну якість фільму це не впливає, бо в усьому тому наборі красот не вистачає вольової, ритмічно організованої режисури. Другий іспаномовний режисер, Хав’єр Ребольдо, судячи з його роботи «Що я знаю про Лолу» (Іспанія—Франція), теж не вільний від впливу авторитетного співвічизника. Історія стосунків письменника-початківця і безпутної дівчини Лоли доволі швидко починає нагадувати пізні фільми Альмадовара, зокрема «Поговори з нею» — але без альмадоварівської легкості.
На жаль, не став конкурсним фаворитом і єдиний вітчизняний учасник — «Біля річки» молодої одеситки Єви Нейман. У цю картину було дійсно вкладено чимало. Акторський склад — блискучий: Ніна Русланова, Марина Поліцеймако, Сергій Бехтєрєв, Юрій Невгамонний. Хоч би як Нейман це заперечувала, але її режисура відчутно наслідує стиль Кіри Муратової, у фільмах якої ті актори з’являються постійно. Однак, наповнивши екран по-муратовськи дивакуватими персонажами, Нейман не надає їм справжньої глибини, психологічної або сутнісної. Кожен із них наче зависає у безповітряному просторі, не розкриваючись сам і не взаємодіючи належним чином з іншими. Є обмін фразами, жестами, проте нема дійсно драматичного розвитку сюжету й героїв. І через те блискучі виконавці не показують і половини своїх можливостей — та ж Русланова, наприклад, так і лишається від першого до останнього кадру похмурою літньою жінкою, хоча в її силах розфарбувати цей образ найнесподіванішими фарбами. Звісно, зробити серйозний фільм з такою трупою — то вже велике діло, а майстерність набувається з роками. Отже, таки варто чекати від пані Єви нових стрічок.
У цілому конкурс окреслив чітку тенденцію: молоді фільммейкери, кожен на свій лад, переймаються соціальними проблемами, і результатом стає не просто майстерне, а й по-справжньому нове кіно.
Традиційної стилістики теж вистачало. «Ванаджа» (Індія—США) індійця Раджнеша Домалпаллі дуже нагадує класичну українську повість про бідну дівчину-покритку та розпусного багатія. Ванаджа — то 14-річне дівча, котре влаштовується служницею в будинок заможної пані, бо мріє, щоб хазяйка, яка є майстринею Кучіпуді, навчила її цього вельми складного танцю. А тут на лихо з Америки повертається молодий син хазяйки, ну і далі все за відомою схемою: змушення до злягання, незапланована дитина, нерівна боротьба бідних з багатими. Стрічка зроблена добротно, але, звичайно, не є одкровенням — така собі побутова екзотика.
У франко-бразильському «Мутумі», знятому режисеркою українського походження Сандрою Когут, екзотики нема, тільки злидні, тяжка праця і нескінченні страждання родини незаможних фермерів. Головний герой — 10-річний Тьяго, якого до всього іншого ще й не любить власний батько — бо, бачте, хлопчисько якийсь особливий, не схожий на інших. Сльози ллються рікою, всі пригноблені й ображені, просвіту жодного — одним словом, нагадує пілотний випуск якогось латиноамериканського серіалу, хоча знято, безумовно, краще.
Бідність була імпульсом до дії для Віки — головної героїні фільму «Жорстокість» (режисер Марина Любакова, Росія). Виконавиця ролі Віки, Анна Бегунова, отримала приз імені Іва Монтана і премію 1000 євро як краща молода акторка. Цей вибір доволі важко зрозуміти. «Жорстокість» аж ніяк не є найкращим фільмом ані в режисерському, ані в акторському плані. Сюжет про надрозумну дівчину-підлітка, яка, задуривши голову старшій від неї Зої (Рената Литвинова), здобуває довгоочікувані гроші, здається висмоктаним з пальця, як, до речі, й більшість діалогів фільму. Візуально «Жорстокість» нагадує оживлену фотографію з середнього гламурного журналу. Що ж до акторських робіт, то цей фільм — черговий доказ того, що якнайкраще талант Литвинової розкривається тільки в одного режисера — Кіри Муратової. Здається, будь-який інший постановник просто не знає, як правильно використати специфічні інтонації та пластику акторки. Партнерка Литвинової — безумовно, талановита виконавиця, але нічого надзвичайного на екрані не створила: жодного перевтілення, жодних внутрішніх змін, котрі, власне, мали б привести її на початку вразливу героїню до жорстоких учинків.
Одним із перших фільмів конкурсу був угорський «Конєц» (режисер — Габор Рогоні). Кримінальна комедія про подружжя пенсіонерів, котрі на схилі літ перекваліфікувалися на таких собі Бонні й Клайда і почали грабувати банки та магазини, просто зачарувала зал, незважаючи на деяку наївність режисури. Може, «конєц» сподобався завдяки чудовим виконавцям головних ролей — Емілю Кересу й Тарі Фелді, а може, якраз через ту наївність — глядач завжди потребує ось таких напівказкових історій із щасливим кінцем.
Як відомо, «Холтрейн» німецького режисера Флоріана Ґааґа визнали кращим і глядачі, і (в повнометражній категорії) журі. Молодій частині авдиторії ця картина не могла не сподобатись, адже це драма з життя графітістів. Стихійні художники міських стін живуть у постійній напрузі, бо їхнє мистецтво незаконне і будь- який хлопець з балончиком фарби є потенційною мішенню поліції. «Холтрейн» — то щось на кшталт графітістського терміну, від англійського «whole train» — «весь потяг». Мрія кожного графітчіка — розмалювати весь потяг метро від коліс до даху, від кабіни машиніста до останнього вагона. Фільм Ґааґа — це справжня галерея графіті на будь-який смак, від найпростіших підписів на стінах до складних багатометрових панно. Актори цілком адекватні матеріалу; дійсно спостерігаємо екстремальні будні спільноти вуличних митців, а сцени підпільного «бомбінгу» (тобто розмальовування) всіх придатних для того площин зняті дійсно ефектно. Та все ж це, як не крути, типовий молодіжний фільм — один із багатьох, що щороку продукуються і в тій же Німеччині, і в інших країнах з більш-менш розвиненою кіноіндустрією. Адже «Холтрейн» так чи інакше показує мистецтво графіті зі сторони, є фізіологічним нарисом про певну субкультуру. От якби стрічка сама по собі була витримана в естетиці графіті, будувалася б на властивих цьому мистецтву яскравих контрастах, стрімкому розгоні ліній, спалахах локальних кольорів, сюрреалістичних персонажах, неможливості прямої інтерпретації тих чи тих символів тощо — тоді про «Холтрейн» можна було говорити як про непересічний твір. А так — ще одна вправа в соціальному реалізмі.
Котрий, між іншим, може бути й більш складним, і більш цікавим. Латвійська «Монотонність» (режисер Юріс Поскус, приз міжнародного журі Федерації кіноклубів), на перший погляд, цілком виправдовує свою назву. Тікаючи від монотонності сільського життя, Ільзе (Івета Поле) переїздить до Риги, аби влаштуватися акторкою у фільм під назвою «Монотонність». Кастинг провалює, живе у подруги, перебивається випадковими заробітками — одним словом, сільську монотонність змінює на міську. Поскус будує фільм як ланцюжок епізодів, кожен з яких не має завершення, наче стерилізований від будь-який ознак драматичності. Просто ось такий монотонний, одноманітній плин життя, де сьогодні не надто відрізняється від учора і не суперечитиме прийдешньому дню. Головна ж ознака цього позачасового існування — відсутність любові; всі достатньо відчужені одне від одного, і коли врешті-решт героїня робить смішний, але дієвий учинок заради порятунку кохання, просто наздоганяє свого хлопця, біжучи через величезну калюжу — це викликає майже катарсис.
Володар гран-прі «Молодості», а також призу журі екуменічних організацій — ізраїльські «Мандри Оркестру» (реж. Еран Колірін, Ізраїль) — найбільше нагадує стару добру радянську мелодраму з тих, які знімали колись у Грузинській РСР. Оркестр єгипетських поліцейських через непорозуміння застряг у невеличкому ізраїльському містечку. Однак замість очікуваного дослідження прірви між антагоністичними культурами арабів та євреїв Колірін створює сумовитий і щемливий сюжет про кохання, розставання і людську самотність. У кожного з персонажів, і в похилого генерала-диригента, і в незаміжньої красуні — хазяйки кафе — своя історія. Цим історіям судилося поєднатися лише на одну ніч, і зрештою лишилися тільки спогади та музика.
Власне, найкращий фільм фестивалю, «Каліфорнійську мрію» румунського режисера Крістіана Немеску, відзначили спеціальним призом журі, для цього-таки спеціально і започаткованим, через трагічну обставину — минулого року режисер, якому не виповнилося ще й 30, загинув у автомобільній аварії. Грошові призи «Молодості» призначені для заохочення діючих режисерів, тому і обмежилися символічним жестом. Так чи інакше, але цей фільм вже отримав свою найголовнішу нагороду — визнання як одного з кращих не тільки в національному румунському, але й у європейському кіно за останні роки, ставши прямо на очах класикою.
«Каліфорнійська мрія» — це п’ять днів із життя провінційного містечка, в якому застряг цілий ешелон з американськими вояками, зупинений упертим станційним доглядачем, таким собі Дояру (Разван Василеску). Цей Дояру — справжній розбійник: зупиняє і обкладає даниною всі поїзди, що проходять через його станцію. Грабуючи ешелони з сировиною та готовою продукцію, йому вдалося навіть розорити сусідню фабрику, яку він мріяв купити. Жодна влада йому не указ, уряду він не боїться, бо знає, що замінити його на цій роботі просто нема ким. Проте інцидент iз потягом НАТО — суто ідеологічний: вояки їдуть до Югославії, котру бомбардують США, а Дояру це дуже не подобається.
Вимушений постій призводить до збурення тихого провінційного життя, й до суперечливих стосунків притягнення-відштовхування надто різних людей. Одразу кілька ліній таких стосунків окреслюються між Дояру та керівником вояків, капітаном Дугом Джонсом (Арманд Ассанте), між дочкою Дояру, красунею Монікою (Марія Дінулеску), молодим сержантом Девідом (Джемі Елман) та закоханим у Моніку Андрієм (Александру Маргінеану). Кожний грає у свою гру: мер міста, хоча й уплутаний у темні справи Дояру, мріє будь-що його позбавитися, Моніка прагне вирватися з провінційного болота, у Девіда негаразди з далекою американською подругою, капітану Джонсу треба потрапити на місце призначення. А початок історії Дояру взагалі сягає часів Другої світової, коли його, ще малу дитину, розлучили з родиною. Йому обіцяли, що це тимчасово, що ось-ось прийдуть американці і всіх звільнять — але цього так і не відбулося. Фільм зроблений майстерно в усіх компонентах: Немеску режисує низку кумедних, дійсно смішних ситуацій, опукло прописує навіть епізодичні характери; знято те у дуже своєрідній манері, надзвичайно рухливою, тремтячою камерою; це надає зображенню не тільки шаленої динаміки, а й імпресіоністичної виразності. Немеску майстерно доводить напруження в сюжеті до граничної межі і потім обрушує на зал фантасмагоричну розв’язку зі справжньою революцією, вуличними боями та феєрверком на додачу. Та в жодному разі це не політична і не соціальна драма. Фільм саме про «каліфорнійську мрію», що об’єднує навіть антагоністів, тобто — про свободу, котрої, як відомо, ніколи не буває замало і за яку часто треба платити найвищу ціну… І для мене особисто ця картина — найкращий кінотвір на цю тему за останні роки.
Отже, за найважливішим параметром — якісним наповненням конкурсу — цьогорічну «Молодість» безумовно можна вважати вдалою. Але і з рештою складових є помітне поліпшення. Чи означає це настання «золотої доби» для фестивалю — побачимо в найближчому майбутньому.
