Із року в рік, підбиваючи підсумки «Молодості», важко уникнути певних штампів, оцінюючи успішність чи неуспішність фестивалю. Стандартні судження набувають сенсу лише коли підкріплюються фактами. А факти цього року безумовно свідчать на користь організаторів.
Зовнішній бік справи, котрий напряму не торкається кінематографа, — презентативність. Дружні стосунки з постреволюційною владою та потужні щорічні промо-кампанії принесли очікувані плоди: «Молодість» стала модною акцією, престижним світським заходом. Про це можна судити хоча б з того, наскільки порожніє зал Палацу «Україна» в антракті між церемонією відкриття та показом вступного позаконкурсного фільму: вочевидь, приходить значна кількість людей, переважно нових київських буржуа та богеми, вкрай далеких від кіна, але дуже чутливих до насправді престижних імпрез.
Але важливішим є те, що новонабутий статус саме цього року мав вагоме підтвердження в якості програм.
По-перше, відчувалася цілісність концепції фестивалю. Цього року «Молодість» була підкреслено політичною і соціальною. Позаконкурсні огляди, на кшталт «Кіно проти тоталітаризму», перегукувалися з деякими фільмами конкурсної програми, в свою чергу, в повнометражному конкурсі було дві антивоєнних стрічки, що розглядали війну в Афганістані з протилежних точок зору — афганців та солдатів, що воювали там; близька до них була і картина боснійського режисера, присвячена жертвам уже балканської війни. Така актуальність дуже личить саме молодіжному форумі, окрім того, отак добре вибудувана драматургія — неодмінна якість зрілих, професійних фестивалів.
По-друге, варто говорити про насиченість позаконкурсу: окрім згаданого «Кіна проти тоталітаризму», глядачі могли побачити призерів останніх Канн, Венеції та Берліна, добірки нового сербського та, ширше, східноєвропейського кінематографа, ретроспективу бельгійського майстра Андре Дельво, програми фільмів про Голодомор і біографічних стрічок про видатних митців «Сенс життя — сенс мистецтва».
Зрештою, найголовніший покажчик — це відбір фільмів у конкурс. По тому, які твори змагаються за ті чи ті призи, одразу унаочнюється і вагомість фестивалю за кордоном, і фаховість організаторів. Звичайно, цього року було багато цікавих і майстерних короткометражних робіт, серед яких варто відзначити «Дощ» Марини Вроди і «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Однак, як уже говорилося неодноразово, рівень конкурсу підтверджується все ж таки саме наповненням повнометражної категорії. І тут те, що відбувалося, інакше ніж проривом не назвеш: чи не вперше за весь час існування форуму змагалося стільки гідних претендентів. Відверто провальних стрічок було зовсім небагато, одна з них, на жаль, українська — «Маленьке життя». Втім, як зізнався режисер Олександр Жовна, повноцінної знімальної групи в нього не було.
Почався ж перегляд повних метрів з американської драми «Гітара», котра одразу ж стала лідером симпатій публіки. Режисерка Емі Рефдорд в себе на батьківщині відома як акторка у знаменитих серіалах «Закон і порядок», «Секс і місто», «Клан Сопрано»; її дебютна історія, маючи деякі подібні моменти з цими сагами (в першу чергу, можна говорити про «Секс і місто»), все ж є цілком самостійною. Тут йдеться про жінку з характерним ім’ям Мелоді (Сеффрон Берроуз) — цілком успішну, молоду, гарну, — котра дізнається про страшний діагноз — у неї невиліковна пухлина. Щоби прожити останні дні якнайяскравіше, вона знімає квартиру, де повністю занурюється у здійснення заборонених досі бажань: харчується якимись неймовірними делікатесами, всіляко експериментує у сексі, а головне — купує електрогітару, про яку мріяла ще з дитинства, і вчиться на ній грати. І ось тоді стається диво: пухлина просто відмовляється впізнавати тіло, в якому було утворилася, і зникає. Весь фільм є глядацьким у кращому розумінні слова: легкий, енергійно знятий, з добре зіграними основними ролями — запам’ятовуються Сеффрон Берроуз і Ісаак Де Банколе («Поліція Маямі», «Пес-привид», «Мандерлей», «Казино «Рояль»), з якісною рок-музикою на звуковій доріжці.
Не меншу прихильність залу викликав також японський «Чудово-пречудово»; на жаль, у журі, котре визначило його, вочевидь, надто легковажним, не знайшлося для нього бодай диплому. Йосуке Фудзіта зняв дійсно смішну комедію. В центрі сюжету — щось на кшталт любовного трикутника: Теуро (Йошийоши Аракава), що працює у букіністичному магазині своїх батьків, його успішніший друг Хісанобу (Йошинорі Окада) та чарівна й фантастично незграбна Акарі (Йошино Кімура). Однак історію рухають не стільки стосунки, скільки різноманітні відхилення від норми. Теуро схиблений на фільмах жахів, постійно всіх лякає і хоче побудувати суператракціон — будинок з привидами. Хісанобу хоче всім сподобатись. Акарі прикметна тим, що будь-яка її спроба зробити щось власними руками перетворюється на маленьку катастрофу. Однак навіть у другорядних героїв — свої дивацтва, фактично «Чудово-пречудово» — це справжній парад диваків, дуже смішний і зворушливий.
Доволі часто зал сміявся і на угорському фільмі «Слідство». Режисер Атіла Гігор влаштував своєрідну гру з жанрами — вийшла доволі барвиста суміш чорної комедії, трилера та фільму нуар — останній, як відомо, передбачає похмуру атмосферу, постійні зради та підступи, майже цілковиту відсутність позитивних героїв та щасливого кінця. Для виконання такого завдання режисер знайшов практично ідеального актора. Шолт Ангер грає працівника моргу Тібора, який заради порятунку своєї матері від хвороби йде на вбивство. Потроху справа стає все заплутанішою і неоднозначною, що змушує Тібора вести власне слідство. Ангер чудово виконує роль людини кумедної і зловісної водночас; його герой переважно мовчить, але це мовчання за виразністю переважає найрозлогіші монологи — тож приз імені Іва Монтана Ангерові як кращому молодому актору був заслуженим.
Французький «Версаль» (здобув кілька нагород, серед них диплом у своїй категорії) цікавий в першу чергу тим, що це остання робота Гійома Депардьє. Він виконує роль волоцюги, що живе в лісі під містечком-музеєм Версаль. Одного дня йому підкидають дитину — п’ятирічного хлопчика, і в похмурому, відлюдькуватому Дам’єнові раптом прокидаються почуття, раніше йому не властиві: відповідальність, батьківська любов, ніжність. Картина показує явне зростання таланту Депардьє-молодшого — судячи з цієї ролі, він, вочевидь, міг би стати актором ніяк не гіршим, аніж його батько.
Два балканські фільми — «Сніг» (Айда Бегіч, Боснія та Герцеговина — Німеччина — Франція) і «Гадерсфільд» (Іван Живкович, Сербія — Чорногорія) — зачіпали тему недавнього безрадісного минулого колишніх югославських республік. І хоча «Гадерсфільд» був визнаний журі кращим у повнометражному змаганні, все ж обидві стрічки здаються аж надто з передбачуваними сюжетами і персонажами. Ситуації і герої «Гадерсфільда» наче скопійовані з якихось інших стрічок, режисер немов намагається створити ось таке сучасне, актуальне, передове кіно — і в підсумку цілковито втрачає навіть натяк на оригінальність.
А окрасою «Молодості», безумовно, стали російський «Шультес» та ірано-французький «Будда вибухнув від сорому» — вони ж закономірно розділили гран-прі «Скіфський олень». Особливо цікаво те, що за своєю естетикою це абсолютно протилежні твори. «Шультес» (режисер — Бакур Бакурадзе) є мінімалістично знятою, повільною, небагатослівною драмою одного героя — кишенькового злодія Олексія, котрий став тим, ким став, через аварію, в якій втратив здоров’я і дорогу йому людину. Таке кіно є настільки нетиповим для пострадянського простору, що якось навіть не віриться, що воно зняте саме в Росії. Бакурадзе свідомо обмежує виражальні засоби, фільмує емоційно відсторонено, але йому вдається створити історію, в який є все: і вишуканість всієї композиції, і пристрасть, і внутрішнє напруження, і співчуття до героя. І навіть через кілька днів після перегляду про «Шультеса» згадуєш, ведеш свій діалог з постановником — а це ознака хорошого кіна.
«Будда вибухнув від сорому» — дебют Хани Махмальбаф. Їй лише 19 років, однак тут важить спадковість: адже Хана — дочка знаменитого іранського режисера Мосхена Махмальбафа, тож уперше взяла в руки камеру вже у вісім років. До цього часу знімала документальні стрічки про те, як працює її старша сестра Саміра — теж режисерка. Для першого фільму Хана обрала дуже непросту місцину — теперішній Афганістан, охоплений війною і злиднями. А ось показати весь жах тамтешньої ситуації вона вирішила через дітей. Головна героїня — маленька дівчинка, котра протягом фільму намагається потрапити до школи, але їй постійно не щастить: немає грошей на зошит і олівці, в чоловічу школу її не беруть, для іншої школи вона занадто мала, до того ж її постійно переслідують місцеві малі хулігани, котрі грають то в талібів, то в американців — і, відповідно, третирують бідолашну Бахтей то як язичницю, то як терористку. Робота з акторами-дітьми загалом вдала, однак Хана в певні моменти явно намагається витиснути із залу кілька зайвих сльозинок, використовує аж надто прямолінійні прийоми для розчулення глядача. Компенсується це впевненою режисурою, яскравими візуальними образами, насиченістю локальних кольорів (бірюзове небо, охриста земля, ціла веселка у вбраннях дівчат), що нагадує фільми Махмальбафа-старшого, дотепністю деяких сцен і чіткою, переконливо висловленою позицією авторки. Передати жах війни очима дітей Хані вдається.
Отже, такою програмою може похвалитися далеко не кожний фестиваль навіть у заможніших і впливовіших країнах. «Молодість» остаточно зіп’ялася на ноги, з нею рахуються за кордоном, вона має беззаперечний авторитет не тільки всередині країни. Одним словом, гарний український фестиваль маємо. Тепер би ще таке саме українське кіно десь узяти...
