Отже, міська театральна премія «Київська Пектораль» у День театру 2016 року назве фаворитів у п’ятнадцяти номінаціях.
Саме фаворитів, а не переможців, бо ж яке може бути змагання в галузі, де немає математично виважених критеріїв.
Можливо, саме з цієї причини результати будь-яких мистецьких рейтингів завжди збирають доволі широкий загал незадоволених. Не із заздрощів, а просто так відома російська письменниця Л. Улицька вирішила з’ясувати після нагородження С. Алексієвич Нобелівською премією, за що саме її вручили. Виявилося, не за особливі літературні здобуття, а за акцентуацію на тому, що робить людину кращою. Звичайно, і в цьому питанні розбіг точок зору може бути дуже широким. І щоб уникнути зайвих дискусій, імена членів Нобелівського комітету оприлюднюють лише через п’ятдесяти років після того, як вони зробили свій вибір.
Російська «Золота маска», яка з’явилася роком пізніше від нашої «Пекторалі», багато чого в неї запозичила. Імена членів журі в ній оприлюднюються, але два роки поспіль бути в його складі за правилами не можна. Кількість російських прем’єр щороку вимірюється сотнями. Перший етап відбору вистав здійснюється за наданими відеоматеріалами відібраних театром вистав. Потім численне журі їздить по всій країні. Гроші витрачаються фантастичні, але професійна громада вважає «Маску» прикутою до театрального життя Москви і Санкт-Петербурга.
Коли ж говорити про ситуацію в Україні, то до сім’ї київських театрів нині належать 19 державних театрів і 68 театральних осередків різної форми власності.
На жаль, передивитися всі їхні прем’єри силами двадцятьох фахівців, оплату праці яких закладено в кошторис премії, неможливо.
Та й дуже різний рівень професіоналізму вони представляють. Тож і вирішило правління Київського місцевого відділення Національної спілки театральних діячів України на наступний рік обмежити представництво номінантів лише колом державних театрів і просити місто заснувати для молодих колективів театральну премію «Шанс», за результатами якої вирішувалися б питання подальшої підтримки молодих талантів.
У такий спосіб ми дбатимемо про розвиток театрального життя і сприятимемо йому демократичними методами.
У різних засобах масової інформації члени цьогорічної експертної групи діляться своїми враженнями від прем’єр 2015 року. Симпатії сходяться доволі рідко. Але можна стверджувати, що кількість цікавих робіт є значною. В нашій газеті №№232-233 від 18—19 грудня 2015 р. своїми враженнями поділилася одна з найдосвідченіших членів експертної групи «Київської Пекторалі» В. Заболотна. Це лише одна особиста думка, але який великий список того, що не залишає байдужим...
Багатий урожай моновистав повертає до думки про заснування окремої номінації в цьому жанрі, який в усі часи був віддзеркаленням значущості особистості, дорогоцінності, неповторності, дива унікальності.
Отже, коли афіші анонсують ту чи іншу прем’єру, її варто відвідати й подивитися.
В абсолютній більшості зроблених цього року вистав чути таке потужне відлуння сьогодення, такий потужний вітер наших світоглядних змін, стільки повітря часу та очікувань, що бачення, передчуття, пророцтва, якими ділитимуться з вами служителі театру, зроблять це мистецьке спілкування сповненим краси емоцій, яскравості думок, потужності хвилювання. Звичайно, як у всіх, тим паче зараз, театр має забагато проблем. Безсмертя його стверджує, те вічне, про що він промовляє...
Давнє прислів’я говорить: «У театрах проливають більше сліз, ніж у церквах». Щоправда, в театрі сльозу легше витиснути, аніж посмішку.
На концерті «Бітлз» у «Театрі принца Уельського» Джон Леннон звернувся до глядачів: «Ті, хто на дешевих місцях, плескайте в долоні — решта може гриміти діамантами». Чого і вам бажаємо!
