Венеційський кінофестиваль є не тільки найстарішим, але й одним з найпрестижніших – нарівні з Канським і Берлінським. Особливістю 78 Мостри (так фестиваль називають у Італії) буде помітна участь українських фільмів. Тривалий час венеційські відбірники ігнорували українське кіно. Ситуація змінилася в 2019, коли перемогу в конкурсі "Горизонти" здобула "Атлантида" Валентина ВАСЯНОВИЧА. Торік повнометражний дебют Наталі ВОРОЖБИТ "Погані дороги" отримав нагороду Verona Film Club Award у паралельній програмі "Тиждень критики".
Вперше в історії Україна буде представлена у Венеції одразу трьома фільмами. Світова прем’єра "Відблиску" Валентина Васяновича відбудеться в основному конкурсі, а "Носорога" Олега СЕНЦОВА й "Цензорку" словака Петера КЕРЕКЕША покажуть у "Горизонтах".
Однак нашим режисерам доведеться змагатися зі знаменитими світовими кінематографістами. Спочатку розкажемо про найпомітніші фільми основного конкурсу.
СВІТ
“Паралельні матері” (Педро АЛЬМОДОВАР, Іспанія)
В новому фільмі класика іспанської кінематографії Педро Альмодовара дві героїні опиняються в шпиталі, в одній палаті. Вони збираються народжувати. Обидві самотні і завагітніли випадково. Джаніс, середніх років, не шкодує про це й радіє. Інша, неповнолітня Ана, налякана, розкаяна і травмована. Джаніс намагається підбадьорити її, поки вони, як лунатики, блукають по лікарняних коридорах. Кілька слів, якими вони обмінюються в ці години, створюють дуже тісний зв'язок між жінками, котрий розвивається і ускладнюється, кардинально змінюючи їхнє життя. Зірка картини – Пенелопа КРУС.
Альмодовар зауважив про свою нову роботу:
“Фільм починається з того, що Джаніс шукає шляхи для відкриття братської могили з тілом її прадіда, вбитого під час громадянської війни в Іспанії, і закінчується через три роки відкриттям могили. Інша, центральна лінія - її стосунки з Аною та дуже несподівані ускладнення як їхній наслідок. “Паралельні матері” розповідають про предків і нащадків, про правду історичного минулого та про найінтимнішу правду героїнь, про ідентичність та материнську пристрасть через трьох дуже різних матерів. Поряд з Джаніс та Аною є мама Ани, егоїстична й без будь-якого материнського інстинкту. Найбільше мене, як оповідача, приваблюють недоліки цих матерів, які дуже відрізняються від тих, що з’являлися у моїй фільмографії до сьогодні. Це (Джаніс – ДД) найскладніший персонаж, якого коли-небудь грала Пенелопа Крус, і, мабуть, найболючіший. Результат чудовий. Поруч з нею молода Мілена СМІТ стає великим одкровенням фільму. Чистота і невинність її Ани підкреслюють темні сторони Джаніс. Обом дуже добре акомпанують Айтана САНЧЕС-ХІХОН та Ізраель ЕЛЕХАЛЬДЕ. Зрештою, усі вони складуть частину розмаїтої та несподіваної родини, яка так само є справжньою та автентичною”.
“Сила пса” (Джейн КЕМПІОН, Нова Зеландія-Австралія)
Харизматичний фермер Філ Бербанк викликає страх і трепет у оточуючих. Коли його брат приводить додому нову дружину та її сина, Філ мучить їх, поки раптом не стає беззахисним перед можливістю кохання. Зірки фільму - Бенедикт КАМБЕРБЕТЧ, Кірстен ДАНСТ.
“Сила пса” – нова робота культової новозеландської авторки, лавреатки “Золотої пальмової гілки” та “Оскара” Джейн Кемпіон.
Коментар режисерки:
“Закохатись у потужний роман Томаса СЕВІДЖА було рідкісною втіхою, але я ніколи не думала екранізувати його з такою кількістю чоловічих персонажів і з такими глибокими чоловічими темами. Натомість я спитала, кого б Севідж з його неоднозначною маскулінністю хотів би мати своїм режисером, і я повільно відчула, як він кладе мені руку на плече: «Божевільна жінка, яка вміє любити цю історію? Так, ідеально». Я повністю віддалася чудовій історії Севіджа, дозволила їй захопити мене; я відчувала коханця у Філові, а також його страшну самотність; я побачила важливість і силу кожного з героїв історії та те, як кожний з них остаточно розкривається. Я маю честь поділитися цим фільмом із справжньою аудиторією в справжньому кінотеатрі”.
“Рука Божа” (Паоло Соррентіно, Італія)
Ця історія діється в Неаполі, в 1980-ті. Протагоніст - 17-річний Фаб’єтто Шиза, складний підліток, який знаходить радість у дивовижній родині, що любить життя, насолоджується лиходійством і отримує глибоке задоволення від втручання в складні стосунки один одного. Потім пара подій змінює все. Перша - тріумфальне прибуття в Неаполь божественної спортивної легенди, футбольного кумира Марадони, що змушує Фаб'єтто разом з усім розпатланим містом відчути гордість, яка до того здавалася неможливою. Друга - це немислимий нещасний випадок, який вибиває землю з-під ніг Фаб’єтто та приводить його майбутнє в рух. Начебто врятований Марадоною, торкнутий випадково рукою Божою, Фаб’єтто бореться з природою долі, плутаниною втрат і п’янкою свободою бути живим. У своєму найбільш зворушливому особистому фільмі Паоло Соррентіно, що прославився драмою “Велика краса” та серіалом “Молодий Папа”, запрошує глядачів у чуттєву подорож, переповнену контрастами трагедії та комедії, кохання та бажання, абсурду та краси, оскільки Фаб’єтто знаходить єдиний вихід із тотальної катастрофи - через власну уяву.
Ось що розповів Соррентіно:
“«Рука Божа» - це історія про повноліття, мета якої – стилістично -уникнути пасток звичайної автобіографії: гіперболи, жертви, жалості, співчуття та поблажливості до болю через просту, рідкісну та істотну постановку, нейтральну, тверезу музику та операторську роботу. Апарат кінематографії зробить крок назад, щоб дозволити життю тих років говорити так, як я їх пам’ятаю - так, як я їх переживав, відчував. Простіше кажучи, це фільм про чутливість. І над усім, настільки близько і все ж так далеко, - Марадона, цей примарний кумир, який, здавалося, підтримував життя всіх у Неаполі, або принаймні моє”.
“Спенсер” (Пабло ЛАРРАЇН, Велика Британія-Німеччина)
Шлюб принцеси Діани Спенсер та принца Чарльза давно охолов. Хоча чуток про позашлюбні стосунки та розлучення буяє багато, на Різдво в королівському маєтку Сандрінгем встановлено мир. Тут є їжа й питво, стрільба й полювання. Діана знає гру. Але цього року все буде зовсім інакше.
“Спенсер” є ймовірною реконструкцією того, що могло статися за ці кілька фатальних днів. Зірки фільму - Крістен СТЮАРТ, Тімоті СПОЛЛ, Саллі ХОКІНС.
Чілієць Пабло Ларраїн здобув міжнародну відомість, коли його політична драма “Ні” (2012) про референдум, що призвів до падіння Піночета, отримав номінацію на “Оскар”. У 2015 його “Клуб” отримав Гран-прі журі в Берліні. “Спенсер” – дебют Ларраїна в британській кінематографії. Ось що режисер сказав про цю роботу:
“Ми всі виросли, розуміючи, що таке казка, але Діана Спенсер змінила парадигму та ідеалізовані ікони, які створює поп-культура, назавжди. Це історія про принцесу, яка вирішила не стати королевою, а побудувати свою ідентичність самостійно. Це перевернута казка. Я завжди був дуже здивований її рішенням і вважав, що це мало бути дуже важко. Я хотів дослідити процес Діани, коли вона коливається між сумнівом і рішучістю, нарешті зробивши заявку на свободу. Це було рішення, яке визначило б її спадщину: чесність і людяність, котрі не мають аналогів.
Про Діану написано багато; історії нескінченні - деякі можна довести, деякі - ні. Ми провели велике дослідження про неї, про традиції королівського Різдва та анекдоти про привидів у маєтку Сандрінгем. Однак королівська сім'я, як відомо, відособлена. У деяких випадках вони можуть публічно з’являтися, але в певний момент двері зачиняються, і тоді ви не знаєте, що відбувається за ними. Це багато дає художній літературі; це була наша робота. Ми не мали на меті зняти документальну драму, ми хотіли створити щось, взявши елементи реального, а потім, використовуючи уяву, розповісти про життя жінки засобами кіно. Ось чому кіно таке фантастичне: завжди є простір для фантазії.
Вибудовуючи характер Діани, ми не хотіли повторити її тиражований образ. Ми використовували кіно та його інструменти для створення внутрішнього світу, який мав би правильний баланс між таємничістю та крихкістю її характеру. Все, що бачить Діана, відображає її спогади, її страхи та бажання, а може, навіть, ілюзії. Ці елементи беруть щось, що відбувається всередині неї, і демонструють вразливість, яка є дуже красивою”.
УКРАЇНА
"Відблиск”
З оприлюдненої продюсерами інформації відомо, що у "Відблиску" йдеться про лікаря-добровольця, який після повернення з полону намагається пристосуватися до мирного життя. Він спілкується з колишньою дружиною й зі своєю 12-річною донькою, яка так само травмована через смерть близької людини на війні. Продюсерами фільму виступили Валентин Васянович, Ія МИСЛИЦЬКА, Володимир ЯЦЕНКО та Анна СОБОЛЕВСЬКА. Виробництво здійснили компанія "Арсенал філмс" за участі ForeFilms та фінансової підтримки Державного агентства України з питань кіна.
Ось що Валентин розповів “Дню” про свій новий фільм.
- Як виник цей задум?
- “Відблиск”, як і “Атлантида”, теж починався з життєвої ситуації. Об моє вікно вдарився птах. Лишився відбиток - вражаюча графічна робота до найменшої подробиці – кожна пір’їночка з усією структурою, в районі голови кривава плямка, теж із пір’ям. Я побіг за камерою – і пішов дощ як на збитки, змив деталі. Я все одно зняв свою дочку, як вона дивиться на цей слід, обводить пальчиком. Три хвилини класного кіна. Планував документальний фільм про сприйняття дитиною смерті, всі ці дитячі церемонії, ігри в поховання. Але швидко видихнувся. Те, що було вдалим, забрав у ігровий фільм. Зерно - спілкування тата й дитини про смерть. А хто протагоніст? Придумав героя-режисера, оскільки мені найпростіше про нього писати. Сценарій вийшов прозорий, легкий, місцями драматичний, але не потужний емоційно, трохи як японський вірш-хоку – вислів, який генерує власний стан. З’явився другий герой, актуальніший - політтехнолог. Просуваючи свою партію, він наражає близьку людину на небезпеку, й це призводить до трагедії.
Але зараз уже третя історія, зараз герой – хірург, який потрапляє в полон на війні. Повертається з такою травмою, котра позбавляє життя сенсу. І найближчою до нього людиною лишається донька. Спілкуючись, вони рухаються назустріч одне одному. Він за неї фактично чіпляється. Оце в загальних рисах.
- А актори? В “Атлантиді” грали справжні ветерани – так буде й тут?
- Цього разу професіонали. Хороші. У “Відблиску” вже на рівні сценарію досить потужна й складна драматургічна конструкція, котру непрофесіонали просто не витягнуть. Типажом не відбудешся.
"Носоріг"
Робота над "Носорогом" почалася ще у 2012, проте була зупинена через незаконний арешт Олега Сенцова російськими спецслужбами у 2014. Після його звільнення у 2019 роботу над проєктом було відновлено. Зйомки проходили в Кривому Розі, Львові й Києві й завершилися в грудні 2020. Головні ролі виконали Сергій ФІЛІМОНОВ, Євген ЧЕРНІКОВ, Євген ГРИГОР'ЄВ і Аліна ЗЕВАКОВА. Історія заснована на реальних подіях 1990-х в Україні. Головний герой – найманий убивця на прізвисько Носоріг – будує свого роду кримінальну кар’єру, яка, втім, веде його зовсім не туди, куди він очікував. Як зазначено на сторінці фільму, в сюжеті “не знайшлося місця романтизації тих часів. Натомість є жорстка правда про 90-ті з їх розборками, стрєлками й законом найсильнішого”.
"Носоріг" створений у копродукції України (компанії "Артхаус Трафік", "Край кінема"), Польщі (Apple Film Production) та Німеччини (Ma.ja.de). Генеральними продюсерами стрічки виступили Денис ІВАНОВ ("Артхаус Трафік") і Олег Сенцов. Фільм підтримано, окрім українських державних структур, Польським кіноінститутом, німецьким кінофондом Medienboard Berlin-Brandenburg і фондом Eurimages, який профінансував половину бюджету картини.
Особливої пікантності додає той факт, що наступний після “Носорога” проєкт Сенцова не був навіть допущений до участі в останньому конкурсі-пітчингу Держкіна. Сам режисер так прокоментував цей факт:
“Мій наступний проект під назвою «Кай», драма про сімейні стосунки, яку ми подали на держфінансування, не був навіть допущеним до наступного пітчингу Держкіно. Офіційна причина - низькі оцінки експертів. Я завжди був проти кумівства та отримання будь-яких преференцій через те, що хтось колись сидів у російський в’язниці. І хоча я усі роки ув’язнення постійно чув, як люди очікують, коли я вийду на волю та почну знімати своє кіно, після звільнення завжди казав, що хочу працювати на рівні з усіма іншими.
Але коли тебе усувають з конкурсу не через слабкий сценарій, а через твою громадську позицію та політичні погляди, це не має жодного відношення до чесного творчого відбору кращих.
Ноунейм експерти, прізвища яких навіть не вказують ані в їхніх висновках, ані на сайті Держікіно, поставили моєму проекту заздалегідь низькі оцінки за вказівкою Голови Офісу Президента. Дрібна помста дрібних людей. Як мені повідомили неофіційно – це реакція на мою критику влади, підтримку активістів, які переслідуються, та відсутність очікуваного рівня пошановування, а простіше кажучи – відмову лизати дупи. Це спроба вказати місце.
Так ось, шановні временщіки! Я ніколи нікого не боявся, і вас не буду. Я ніколи не мовчав, коли коїться несправедливість – і зараз не буду. Якщо ви думаєте, що я схилю голову, то ви сильно помиляєтесь. Якщо ви думаєте, що зможете продовжити руйнувати країну та її культуру, нав’язуючи свої брудні правила, знайте, що є людина, яка не дасть вам це робити. Все що я хотів, це чесно знімати кіно, але я більше не зможу це робити. Принаймні в Україні, та принаймні за цієї влади”.
Тут варто додати, що, зважаючи на те, як проходило призначення нинішнього керівництва Держкіна, а потім і формування експертних рад при Держкіні, у словах Сенцова може бути значна частка правди.
"Цензорка"
Стрічка "Цензорка" є спільним продуктом Словаччини, Чехії та України. Картина Петера Керекеша розповідає історію молодої жінки на ім’я Леся, яку було засуджено до ув'язнення в одній із виправних установ Одеси. Вона щойно народила дитину, і потрапила у світ, населений лише жінками: ув'язненими, медсестрами та наглядачками, дружинами та вдовами, дочками, сестрами, вагітними та жінками з дітьми. Всі так чи інак – ув’язнені, невільниці системи.
Петер Керекеш народився 03 квітня 1973 у Кошице, тоді – Чехословаччина. Навчався кінорежисурі в Академії виконавських мистецтв у Братиславі в 1991-1998, там і понині продовжує працювати як викладач. Разом з режисером Душаном ХАНАКОМ брав участь у заснуванні Ательє художнього та документального кіна. Хоча Петер хотів знімати ігрові картини, в його фільмографії переважає документалістика. Його повнометражний документальний фільм “Як приготувати історію” (2008), побудований як серія інтерв’ю з військовими кухарями різних армій світу і з різних війн – від Другої світової до Чеченської - був відзначений на численних міжнародних фестивалях, у тому чимлі таких престижних, як німецький DOK Leipzig (Приз FIPRESCI) та канадський Hot Docs (Спеціальна премія журі) та номінований на европейську кінопремію Prix Arte. "Цензорка" стала його першою режисерською роботою після шестирічної перерви і першим ігровим повним метром. Українським продюсером картини є Денис Іванов (кінокомпанія "Артхаус Трафік") за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України. Всі зйомки проходили в Україні та за участі українських акторів і акторок.
Варто зазначити, що за останні роки це вже третій крупний спільний проєкт нашої та словацької кіноіндустрії. Так, у 2017 вийшов кримінальний трилер «Межа» (режисер - Петер БЕБ'ЯК, Словаччина-Україна), який здобув Приз за найкращу режисерську роботу на фестивалі у Карлових Варах і встановив рекорд касових зборів у Словаччині, зібравши 1,8 млн. євро, а в 2019 – драма «Пофарбоване пташеня» (Вацлав Маргул, Чехія-Словаччина-Україна), теж відібрана в основний конкурс Венеції; цей фільм у грудні того ж року потрапив до короткого списку “Оскара”.
"Памфір"
Ще один проєкт, що створюється за підтримки України, братиме участь у фестивальному кіноринку Venice Production Bridge. Раніше було оголошено, що фільм режисера Дмитра СУХОЛИТКОГО-СОБЧУКА "Памфір", що перебуває на стадії постпродакшну, став одним з 30 проєктів ігрових фільмів, відібраних до участі в цій секції фестивалю. Головна продюсерка “Памфіру” – Олександра КОСТІНА (компанія Bosonfilm), котра представлятиме фільм у Венеції. Є так само копродюсери з Польщі, Франції та Чилі.
Як зазначив сам режисер на прохання “Дня”:
- Venice Production Bridge – це ринок, на якому шукають останню частку фінансування. А також там відбувається сватання, до тебе придивляються. Скажімо так: причина нашого звернення туди – те, що нам потрібно знайти кілька останніх відсотків фінансування на візуальні ефекти. В копродукції працювати не так-то й просто. Це, що можна зробити в Україні за 100 доларів, у Польщі зробиш за 200, а у Франції за 300. Потрібен баланс. Адже деякі операції треба віддавати копродюсерам, і раптом ти виявляєш оцю розбіжність у цінах. У нас упродовж останніх 3-4 місяців іде монтаж. В серпні ми виходимо на стадію кольорокорекції, у вересні – спецефекти тощо. Тобто активна стадія постпродукції. Головне завдання зараз – завершити фільм і щоб на все вистачило.
Дуже чекаємо нагоди поділитися бодай якимись кадрами. Далі, наступного року – фестивальна стратегія. На превеликий жаль, я у Венецію не їду – займатимусь кольорокорекцією у Варшаві. Літа в мене просто не було – провів у роз’їздах між Києвом і Варшавою, де відбувається вся постпродукція.
Що ж до власне фільму, то все, що я можу зараз сказати - він про родину в прикордонній зоні, про нелегальний бізнес, але водночас — і не про бізнес. Про чоловіка, який хоче бути хорошим сім’янином і саме заради родини звертає з чесного шляху.
***
Головний приз Мостри — «Золотий лев» за найкращий фільм повнометражного конкурсу, “Срібний лев” найкращому режисерові, Приз Великого журі, Кубок Вольпі за найкращу жіночу і за найкращу чоловічу ролі, Спеціальний приз журі - вручається за бажанням журі режисерові, акторові чи актрисі за сукупний внесок в кіномистецтво, “Золота Озелла” - приз за найкращий сценарій, операторську роботу, видатні технічні достоїнства, оригінальну музику (номінації на цей приз визначаються індивідуально для кожного фестивалю), Приз за найкращий сценарій, Приз Луїджі Ді Лаурентіса - Лев Майбутнього - за найкращий дебютний фільм, Премія Марчелло Мастроянні - найкращому молодому актору чи актрисі.
Чи дістанеться якась із цих нагород українському фільму, стане відомо 11 вересня, під час церемонії закриття фестивалю.
