Стосовно мотивів, за якими жінки починають писати прозу, вже склалась ціла низка стереотипних уявлень. Долучилися до цього й певні «високі» (пафосні) гасла, з якими починали творити власні професійні долі найвідоміші українські письменниці 90-х років уже минулого століття. А от ті, хто працює в більш жорстких і одночасно менш ідеологічно забарвлених ринкових умовах нового тисячоліття, виявляються заангажованими іншими уявленнями про необхідність того чи іншого типу навіть не письма, а книжки.
Про написання книжок, орієнтованих на певний споживацький попит, ми розмовляли з Мариною Гримич, авторкою, чиї книжки за останні декілька років виходять із дивовижною регулярністю.
«У ПОЛІТИЧНОГО КОЛА НЕМАЄ НАВИЧОК ЧИТАННЯ КНИЖОК»
— Пані Марино, ви пишете більше ніж по роману на рік, причому кожна з ваших книжок — в іншому жанрі. Це свідомий експеримент?
— Так, бо я шукаю свого читача. Кожен мій роман — це своєрідне зондування читацького попиту. Можливо, комусь моя прагматичність не сподобається, однак я навіть до літературної творчості ставлюся по-діловому. Такий зараз час в Україні. Це французький письменник, не обтяжений проблемами виживання французької мови, може дозволити собі розкіш писати для себе особисто. А нам, українським літераторам, журналістам, письменникам, треба боротися за свого читача, хоч як це пафосно звучить.
Ось, наприклад, мій перший роман «Ти чуєш, Марго?..» — мила історія кохання, видана у видавництві «Аверс», яке ризикнуло опублікувати нікому невідому Марину Гримич, — користується просто шаленим успіхом у жінок. Це справжній роман-мандрівник: книжки мандрують від читачки до читачки, які перечитують його по кілька разів. Однак у літературних критичних колах його зустріли прохолодно: мовляв, жіночий роман, не гідний їхньої уваги.
Тоді я написала «Варфоломієву ніч» — іронічний роман про вибори в Україні. Твір якісний і цікавий, а для України суперактуальний. Як і багато творів-переможців конкурсу «Коронація слова», він був виданий у видавництві «Кальварія». Те, що я в ньому зробила — а саме розтин різних методів політичного піару, причому зробила це в читабельній, гумористичній формі, — було вперше. Однак тут у мене стався повний провал: справа в тому, що я писала цей твір для політичного й навколополітичного кола, щиро вірячи, що його представники прочитають мій роман і стануть моїми читачами. Проте, як з’ясувалося, у цих людей немає навіть навичок читання книжок. І вийшла така ситуація: читацьке коло, створене завдяки першому роману, було розчароване (вони не отримали другу «Марго»), а нове читацьке коло не було завойоване. Лише журналісти (на жаль, не ті, хто пише рецензії) та вчителі (цьом-цьом!) оцінили його.
Постраждавши з цього приводу, я махнула рукою на політичну тематику й вирішила повернутися до моїх жінок-читачок, яких я обожнюю. Я написала для них «Магдалинок» — роман про жіночу дружбу, про жіночу солідарність, про Київ і Париж, про те, як знайти своє щастя. Коли я віддавала його головному редакторові видавництва «Кальварія» Петрові Мацкевичу, я сказала: «Це роман, читаючи який в метро, ви проїдете свою зупинку». І тут мене знову чекала несподіванка. З одного боку, читачок у провінції цей роман трохи налякав деякою відвертістю, зате стався й приємний подарунок: я завоювала столичну російськомовну читачку. Мені дзвонили абсолютно незнайомі жінки з одними й тими ж словами: «Мы никогда не думали, что читать по-украински можно с таким увлечением!»
Горда цим своїм маленьким досягненням, я все-таки не була повністю щаслива. Я захотіла написати серйозний чоловічий роман. І я його написала. Це «Егоїст», виданий, знову ж таки, у «Кальварії». Серйозний чоловічий роман чомусь у нас, в українській літературі, асоціюється з чимось нецікавим. Я спробувала його зробити цікавим не за рахунок гумору й дещо авантюрного сюжету, а за рахунок нових і майже нових для української літератури тем: життя сучасного українського сноба, життя сучасного політичного й бізнесового бомонду, Київ ностальгійний, сучасне, дещо радикальне осмислення української національної ідеї, суперечність між сучасною так званою елітою і нащадками колишньої української аристократії. Говорити про реакцію читача ще поки зарано, проте досить чітко вимальовується така картина: з одного боку, згуртувалися всі мої попередні читачі, які по-різному реагували на мої різні романи, а з другого — з’явилися дві нові (причому діаметрально протилежні) категорії: космополітична молодіжна публіка та патріотично налаштовані люди старшого віку.
Я це все вам розповідаю, щоб переконати: сьогодні дуже важливо вивчати читацький попит. Узагалі- то це мають робити літературні агенції, але зараз про це думають автори.
«ЗАВДЯКИ «КОРОНАЦІЇ СЛОВА» У НАС З’ЯВИВСЯ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС»
— Чи було вам цікаво використати умови конкурсу «Коронація слова», щоб узяти участь у змаганні? Як ви оцінюєте романи, відзначені цим конкурсом, що виходили друком три роки поспіль?
— Я завжди знала, що колись, вийшовши на пенсію, буду, як Агата Крісті, писати романи. Однак завдяки «Коронації слова» зробила це раніше.
Романи різних авторів, що були видані завдяки цьому конкурсу, створили те, чого в Україні багато років не було: літературний процес. А літературний процес у всьому світі бачать не як появу кількох геніальних творів і кількох творів, які називають геніальними через те, що просто нічого іншого не видавалося. Літературний процес — це величезний наплив книг різних жанрів, різної якості, розрахованих на різного читача. А серед цього потоку книг яскравішими стають направду геніальні твори й блякнуть ті, що лише вважалися геніальними, бо просто нічого не видавалося. Відбувається переоцінка цінностей. Література починає жити, а не функціонувати. Юрій Логуш, завдяки якому й з’явився цей конкурс, виявився набагато мудрішим від купки літературознавців, літераторів і видавців.
— Як ви ставитесь до феномену «жіночого чтива», що останнім часом буйно квітне поряд із феміністичними студіями?
«Я не можу дати однозначної відповіді на це запитання. «Жіноче чтиво» — це те, що для жінок, отже, щось неповноцінне? Хіба так? Ось, наприклад, я зробила один експеримент для себе особисто: взяла книжку одного молодого талановитого автора й на місце головного героя поставила жінку, а на місце його коханої — хлопця. І вийшло пристойне «жіноче чтиво» — дуже читабельне, легке й іронічне. Втім, якби я розповіла цьому авторові про такий експеримент, він би став моїм найзапеклішим ворогом. Щодо т.зв. розквіту феміністичних студій я не маю однозначної думки. Справа в тому, що в Україні викривлене бачення фемінізму. Коли я читаю феміністичні студії з моєї спеціальності, а саме з етнології, то просто божеволію від тез про «вищість жінки над чоловіком». Цього ніколи не було в жодній культурі. Так, в кожній традиційній культурі існує статево-вікова стратифікація: кожна стать і кожна вікова група має свої права, обов’язки, звичаї, побутову культуру, етикет тощо. І вивчаючи жіночу частину культури, ми не повинні її гіперболізувати, оскільки поряд існувала така ж сама повноцінна чоловіча культура. Однак сьогодні майже не існує стратифікації суспільства за статтю. Між жінкою і чоловіком немає соціальних відмінностей. Існує лише відмінність в репродуктивних функціях. І тому навіть сама постановка питання про особливе місце жінки в суспільстві, про права жінки є, на мій погляд, дискримінаційною.
— Етнологія — ваш фах, і в кожній із книжок ви знаходите особливий прийом, щоб подати невеликі шматки етностудій. А чи не готуєте цілої такої книжки?
— Так, я зроблю це (тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! — етнологи дуже забобонні люди). Маю на увазі не наукову монографію: такі праці розраховані на вузьке коло професіоналів, вони складні для розуміння нефахівців. А я хочу створити щось середнє між науковим і науково-популярним жанром. У цій книзі я спробую на історичному та сучасному матеріалі проілюструвати тезу про те, що Україна завжди була й залишається країною звичаю (зокрема правового, економічного), а не права; розкрити алгоритм української етнічної історії; висвітлити специфіку українського етатизму; виявити основні етнопсихологічні константи, тобто класичні поведінкові моделі й формули мислення українців. Якщо це мені вдасться зробити на належному рівні, вважатиму себе щасливою людиною.
ДОВІДКА «Дня»
Марина ГРИМИЧ — представник старої журналістсько-письменницької династії, ім’я якої майже століття з’являється в періодиці, наукових, перекладних та літературних виданнях України. Народилася в Києві, увібравши в себе естетику, ментальність міста з давніми європейськими традиціями. Училася на перекладача південнослов’янських мов. Розпочала свою літературну діяльність як перекладач з сербської, словенської, хорватської та македонської на українську. Проте пізніше захопилася етнологією й антропологією, об’їздила в експедиціях всю Україну, захистила дисертацію. Нині очолює кафедру етнології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Твори: чотири романи, кілька наукових книг і підручників, донька та син...
