— Ви — одна з небагатьох у світі продовжувачів справи Бергмана в кінематографі. Як ви гадаєте, чи піде у небуття пам’ять про Бергмана тепер, коли пішов з життя він сам, як запитує The New Times?
— Поняття не маю, але поки що зазнав краху навіть наш нескладний проект щодо організації музею Бергмана на острові Форі, де він жив останні роки: ми елементарно не знайшли грошей. Зрозуміло, його фільми житимуть доти, поки люди можуть собі уявити, що таке справжній кіношедевр, — як живуть картини Тарковського і Фелліні. Але на всіх цих фестивалях ми бачимо так багато поганих фільмів, що часом мені здається: настане день, коли публіка просто перестане розуміти кіно такого рівня. Сподіваюся, на мій вік бергманівської спадщини вистачить, проте, вже зараз мені шалено не вистачає нових картин, гідних старих майстрів. Один мій знайомий викладає в кіноінституті в Перу, і він стверджує, що його студенти до четвертого курсу не відчували ані найменшого бажання ознайомитися з творчістю Фелліні або Бергмана. Жодного фільму не бачили!
— На Форі я познайомився з засновниками інтернет-фонду Інгмара Бергмана і був здивований, що це дуже молоді люди, які знають фільми метра напам’ять.
— Цей факт невимовно тішить мене. Адже сьогодні, як ніколи, глядачі мають дивитися кіно, подібне бергманівському, кіно, яке здатне розказати нам, хто ми такі і навіщо з’явилися на цій землі.
— Сьогодні це більш потрібно, ніж учора? Чому?
— Тому що масмедіа, і особливо телебачення з інтернетом, усе заплутали і збили всіх з глузду. Стільки брехні або, у кращому разі, напівправди! Кіно починає грати ту ж роль, що й інші «застарілі» види мистецтва на зразок класичної музики або балету. А де ще шукати правду? Хіба що іноді в книгах. Але брехні настільки більше і мас-медіа так агресивно бомбардують нас, що захищатися майже неможливо. Нинішні правителі це підтримують, адже політикам це допомагає керувати людьми.
— Як вам здається, в нинішньому кіно змінився статус режисера та актора? Адже вони перестали бути «священними коровами», як у 1960-ті?
— Сьогодні більшість зірок — дешевки, розкручені жовтою пресою. Їхня ікона — Періс Хілтон. Винні в цьому тільки журналісти. Культура різко подешевшала, подешевшав і її споживач. Я не знаю, хто винний, масмедіа чи їх споживачі. Та й чи важливо це... З другого боку, в нас усе ще є Стівен Спілберг та інші по-справжньому талановиті автори, які, проте, привертають увагу преси. Так що не все втрачено.
— Свого часу Катрін Деньов написала Ларсу фон Трієру листа і попросила зняти її у будь-якій ролі — результатом чого стала «Танцююча в темряві». А ви б могли кому-небудь з сучасних авторів написати такого листа?
— Ну, вже точно не Ларсу фон Трієру! Йому — ні за що. Хіба що написала б йому листа, щоб він ніколи і ні за що мене не знімав. А ось Звягінцеву б не відмовила. З таким режисером я б попрацювала.
— Один із ваших фільмів із Бергманом називається «Обличчям до обличчя». Бергман обожнював великі плани і вважав людське обличчя одним із найбільш дивних візуальних образів кінематографа. Як вам здається, чому сьогодні режисери так рідко знімають обличчя своїх акторів?
— Задля того, щоб показати обличчя, треба мати гідне обличчя. Таких облич дедалі менше і менше. Я не маю сумніву, що Звягінцев показує у своєму фільмі великий план обличчя Марії Бонневі. Іштван Сабо, говорячи про ту ж проблему, сказав: «Де сьогодні ті, давні обличчя?» Камері просто нецікаві обличчя, які сьогодні потрапляють в поле зору.
— Ви — захисниця класичного театру. Як вам здається, сьогодні він також переживає період занепаду?
— Просто продюсери театральних постановок дедалі частіше думають про касові збори. Мені здається, що уряд будь-якої цивілізованої країни має дозволити своїм громадянам ходити в театри абсолютно безкоштовно. Показувати і класиків, і сучасних авторів, потроху формувати аудиторію. Самими блокбастерами ситий не будеш — ані в театрі, ані в кіно. Тому коли хто-небудь на зразок Звягінцева знімає фільм, усі співгромадяни мають обіймати його, пестити, плекати, підтримувати і фінансувати. Хоча — немає пророка у своїй Вітчизні. По собі знаю: я збиралася пару років тому знімати «Ляльковий будинок» із Кейт Бланшетт і Рейфом Файнсом — і не змогла знайти в Норвегії фінансування! Я плюнула і відступилася; у мене вже не вистачає сил, щоб боротися за справедливу справу. От коли б я була молодшою... Зла на них не вистачає.
— Ви пішли з режисури?
— Я просто не можу знайти гідного матеріалу. Якщо вже Ібсен не підійшов!
ДОВIДКА «Дня»
Лів Ульман, чистокровна норвежка, народилася в Токіо, жила в Нью-Йорку та Канаді, а зажила слави в Швеції. Там вона зустріла головного режисера свого життя, великого Інгмара Бергмана. Вона зіграла в десяти його кращих картинах, у тому числі в найулюбленішій — «Персона» (1966 р.), найбільш гіркої — «Шепоти і крики» (1972 р.), найбільш нелюбимої — «Осіння соната» (1978) і найостаннішої — «Сарабанда» (2003 р.). А ще вона народила йому дочку, Лінн Ульман. А ще зняла як режисер за його сценаріями два своїх фільми — «Приватні визнання» (1996 р.) і «Невірні» (2000 р.). Хоча Лів Ульман — це не лише Бергман, а також Ібсен, Стріндберг, Юджин О’Ніл і десятки інших найважливіших драматургів, у зразкових постановках яких вона грала головні ролі.
