Чесно зізнаюся: їхала зі Львова до передмістя — Брюховичі, щоб зустрітися з дивовижною людиною, в певному розумінні диваком, писати про яких не одна я люблю, — для кожного журналіста це завжди особливе задоволення. Кожного разу — немовби цілющої вологи нап’єшся. Світ умить стає розфарбованим у всі веселі кольори веселки!..
Що цікаво, мотивація для подібних очікувань, безперечно, була. Уявіть собі людину, яка, продавши в Америці всю свою нажиту важкою працею нерухомість (а це два будинки і 37 акрів землі), повертається на історичну батьківщину з єдиною метою — побудувати музей. Він фрахтує мало не цілий пароплав (чотири напхом напханих своїми скульптурами контейнери), платить за перевезення вантажу, за нашими мірками, практично ціле багатство, і вперто, понад десять років реалізує свою мрію в життя.
Спочатку все йшло за написаним мною «сценарієм» — мене зустрів, хоч і літній, 83-річний, але бадьорий і веселий чоловік. Надзвичайно привітна його дружина, пані Софія, відразу ж («адже з дороги!») посадила мене пити чай з млинцями, і лише потім, після бесіди, яка ні до чого не зобов’язує і ще нічого не прояснює, ми втрьох ідемо через великий внутрішній двір до музею.
808 «МОМЕНТІВ» СВОБОДИ
Величезна, 1440 квадратних метрів, музейна зала, на яку пішло 110 тисяч доларів, зустріла, м’яко кажучи, прохолодою — мінусовою температурою. У голові промайнуло: «Швиденько все оббіжу, разочок оком гляну і повернуся для подальшої бесіди в будинок». Але чим довше я вдивлялася в роботи Михайла Дзиндри, тим більше розуміла: мені не хочеться йти, хочеться ще раз глянути на «Колядників», «Переляканого солдата» чи «Жінку, яка народжує»… Проте всіх роздивитися і запам’ятати не могла. 808 скульптур потребують чимало часу, неодноразового повернення й осмислення. Причому підійдеш із іншого боку — і надаси роботі нового, досі не усвідомленого значення, й інша, що прослизнула блискавкою навіть не у свідомості, а в підсвідомості думка, покличе до життя нове почуття. Тобто лише після тривалого вглядання в скульптурні композиції зможеш зрозуміти, що митець, який трохи незграбно ступає поряд, — могутня особистість, людина з Гераклітовим розумінням доброти, для якого важливіше за все — незалежність думок і постійний пошук внутрішньої істини і внутрішнього знання. Хоча сам Дзиндра говорить про верховенство скульптурної форми, тобто зовнішнього вираження.
Його роботи потребують підготованого глядача. Бо його викривленість форми можна назвати викривленістю реальності. А ми всі ще уперто тримаємося за реалізм, забуваючи про те, що поява нових засобів зображення світу, більш точних, ніж мистецтво, привела до того, що поступово реалістичне мистецтво втрачає свою колишню вагомість. Фотоапарат, фотокамера і комп’ютер змушують митця багато від чого відмовитися й набагато сильніше усвідомити значущість «я». Привело це, як стверджує світова практика, до колосальної свободи в галузі стилю, пошуків нових матеріалів, нових засобів вираження.
Сьогодні ніхто не сперечається, що ми дуже відстаємо в технічному сенсі від західних країн, і те, що багато творчих завдань вирішуються через силу, також пояснюється часто саме цим. Але не лише тому, що наші комп’ютери відстають, а ще й тому, що надто довго ми прожили у світі умовностей, завіс і кордонів. Можна, звичайно, говорити про унікальність власного творчого шляху, але варто і врахувати, що ніяка етична в’язниця не сприяє розвитку естетичних поглядів. Лише особистості унікального масштабу спроможні абстрагуватися від усього цього. І все ж таки на загальну «картину світу» вони впливають мало…
Не можна сказати, що у Львові цього зовсім не розуміють. І відкриттю Музею сучасного мистецтва (нехай навіть, для початку, одного художника) надають значення. Тому й виділили землю під будівництво музею. Більшого спочатку Михайло Дзиндра й не просив. Сьогодні він признається, що не був готовий до зустрічі з різноманітними проблемами українського побуту. І все ж таки про те, що повернувся на рідну землю, не шкодує.
«НЕ РОЗУМІЮ, ВИ — ПАТРІОТ ЧИ ІДІОТ?»
— Я жив і не жив у Америці, — так сумувала душа. Особливо в останні роки, коли купив землю, 37 акрів у Флориді, й став створювати свій парк скульптур. Навіть уже почав клопотатися про відкриття музею. Лише за два тижні оформив усі документи, і мені виділили «утримання» в 10 тисяч доларів на рік. Звичайно, це не така велика сума. Але, пардон, від мене і сплати податків не вимагали! А те, що в Україні робиться, викликає приступи чи то сліз, чи то сміху… Почалося з того, що в Одесі, коли прийшов пароплав зі скульптурами, від мене зажадали сплатити 5 % від вартості всього вантажу. Якщо врахувати, що перед від’їздом нашвидкуруч, дешево продаючи скульптури, я за кожну з 22 хпроданих у Америці робіт виручав по 20—30 тисяч доларів, а реальна ціна була приблизно 200 тисяч, то скільки ж я повинен був заплатити?! Я вже спересердя сказав: «Забирайте все назад!», але потім «у зв’язку з незвичністю вантажу» мене відпустили з миром. Один митник навіть кинув мені вслід: «Не розумію, ви — патріот чи ідіот?»
Далі — більше. Так, ділянку мені виділили, на ній я побудував на свої кошти приміщення музею. А трохи пізніше мені пояснили, що землю взято в оренду і потрібно виплатити ще 90 тисяч доларів. Але в мене вже ніякої нерухомості в Америці немає! Продавати нічого! Де взяти такі кошти?
Спільно з директором Львівської картинної галереї Борисом Возницьким знайшли вихід — подарувати музей галереї. Я вже навіть усе оформив нотаріально, але тут виникла інша проблема — новий власник має заплатити за подарунок 20% від його вартості. Звідки у галереї такі гроші? Адже це державна галерея, виходить, держава вимагає заплатити їй же, державі, за подарунок податок?! Мабуть, ніде у світі немає таких законів.
…Можна дивуватися впертості Михайла Дзиндри, який поступово, своїми коштами, доводить, що називається, музей до розуму. Щось підвішує до стін, купує лави для відвідувачів, добудовує в приміщенні туалет, мріє від ганку зробити доріжку… І тут саме час сказати про його дивовижну дружину, яка, щоб музей добудувати, продала навіть своє львівське помешкання. І саме вона ходить інстанціями, оскільки вважає, що їй, яка все життя прожила в Україні, це робити легше, ніж чоловікові, який практично все своє свідоме життя прожив за кордоном.
«СВІЙ РАЙ Я ПОБУДУВАВ САМ»
44-го року, коли бої Другої світової наблизилися до Львова, він сів на старенький велосипед і поїхав до Братислави. До цього часу Михайло вже закінчив школу мистецтв (теперішнє училище Ів.Труша) і розписав іконостас на Лемківщині. Пробувши рік у Братиславі, він переїхав до Німеччини, де прожив сім років.
— Не вірте, якщо вам говорять, що хтось став на слизьку доріжку через складні життєві обставини. Моя мати померла, коли мені було сім років, повною сиротою став у 12. Тобто пробиватися в житті довелося самому. Якщо живе в душі чистота і нехай навіть не ясний і одразу не усвідомлюваний життєвий сенс, — з дороги не зіб’єшся. А тут ще жінка, що стала моєю першою дружиною, відразу ж після перших пологів захворіла, паралізувало правий бік. Дітей я виходжував сам. Прав, мив, годував і, звичайно ж, добував кошти для існування. Творчою роботою зміг по-справжньому зайнятися лише в 44 роки. А за дружиною доглядав аж до її смерті 92-го. Тоді й вирішив повернутися на Батьківщину. Благо, вже було проголошено незалежність України.
Я не скаржуся, я просто веду до того, що кожен будує своє життя своїми руками. Свій рай я побудував на цій грішній землі сам. Як умів і розумів. І радію, тішуся ним, незважаючи ні на що.
— А що таке для вас «незважаючи ні на що»?
— Та дістало мене хабарництво, що вже поширилося понад усяку міру в Україні! Доки не покажеш зеленої купюри — двері зачинено, а лише перед носом покрутиш — прошу, будь-ласка! Якісь перевірки на перевірки… Та мене в Америці два рази за все моє життя поліцейські зупиняли. Вперше, коли проїхав на червоне світло, а вдруге — коли якийсь порушник порядку тікав на машині, схожій на мою. І все!
А ще трохи сумно, що живу якось відособлено. На виставки перестав ходити, тому що висловлюся відверто — на мене ображаються. Кривити душею не буду ні за яких обставин, навіщо? Ясно бачу, що людина зупинилася в розвиткові, а сказати про це — зась?! Всяка творчість повинна бути динамічним процесом, коли кожна хвилина праці приносить плюси, а пауза — втрати. До того ж вважаю, що ніякого стосунку до творчості не має просте наслідування чи повторення природи. Справжній митець завжди — будівничий ще нікому не звіданого...
Через день після нашої розмови Михайло Дзиндра опинився в реанімації — серце не витримало втоми, що нагромадилася, і турбот, які не завжди розумів світ… І лише Богові залишається молитися, щоб послав йому ще декілька років — завершити задумане. Він так хотів, коли потепліє, навесні, знову взятися до праці. Продовжити свої експерименти з металевою сіткою і цементом, матеріалами, які дозволяють, як жодний інший матеріал, створювати гротескну скульптуру. Починав він у молодості працювати в академічному стилі, потім перейшов до імпресіонізму, абстракціонізму, абстрактного конструктивізму… «Я так змучився зі звичайними людьми, що став вигадувати. Благо, Бог наділив мене чималою фантазією».
…Дивлюся на пласке обличчя з величезними очницями і дивовижно зміщеним ротом. Таких неординарних портретів з образним баченням у нього близько 200. Всі не схожі один на одного, індивідуальні й потребували від митця дійсно чималої фантазії. Але своїм досягненням Михайло Дзиндра вважає гнуті скульптурні композиції, абстрактну плоскорізьбу, як він говорить. Ці скульптурні композиції у нього часто хочуть придбати у власність зовсім не бідні сусіди (Брюховичі славляться будинками, схожими на замки чи Будинки культури колишніх часів. Тут навіть одну з місцевостей назвали — Поле чудес…). Але митець заламує таку ціну, що від цього відмовляються. Робить він це спеціально. Бо вважає, що все має залишитися в музеї, щоб радувало не одну людину, а багатьох. Усіх, хто любить мистецтво.
«ТАКОЇ СКУЛЬПТУРИ, ЯК У НЬОГО, В УКРАЇНІ БІЛЬШЕ НЕМАЄ»
Стася Шимчук, мистецтвознавець, одна з ентузіастів відкриття музею Дзиндри, головний обласний фахівець охорони культурної спадщини, говорить:
— Михайло Дзиндра належить до скульпторів, що працювали разом із Архипенком і Григорієм Крупом. Творчі люди, які жили того часу в Німеччині, об’єдналися в Спілку українських діячів мистецтв. Потім, 52 го, вони всі переїхали до Америки. Але нью-йоркська група і там набула популярності, а Дзиндра входив до ядра, до якого тягнулися молодші митці. Потрібно сказати, що він не повторював Архипенка, а просувався до контемпорарі, як він називає, тобто до сучасного авангардного мистецтва. Працював він у трьох напрямах: архітектурній конструкції, чистій абстракції й просторі між двома формами, якою займався Архипенко. Причому кожне десятиріччя він перемішував ці напрями — так йому цікавіше було працювати. І в цій тріаді напрямків сформував себе як митець ХХ сторіччя. Він хотів (для того й перевозив всю свою творчу спадщину в Україну) наблизити нас до сучасного авангардного мистецтва. Скульптура, до речі, як ніякий інший вид мистецтва, у нас зупинилася на соцреалізмі. Або, скажімо так: соцреалізм більше за все вплинув саме на скульптуру. Бо малярство, яке розвивається в майстернях, не так залежало від грошей і владних проявів.
Михайло Дзиндра, звичайно, не завжди має рацію, виставляючи свої претензії до всього українського мистецтва. Я говорила йому про це. Ні, скульптура у нас є. І абстрактна скульптура, і цікаві одеська, київська школи… Але власне такої скульптури, як у нього, в нас в Україні більше немає. Він оригінальний у своїх абстракціях, у інтуїтивному сприйманні різних мотивів. Коли він розповідає про свою архітектоніку (в цій архітектоніці можна бачити бозна- що!), і не лише те, про що він говорить; причому вперше, що це негритянка, а вдруге — українка… Саме відкритість абстрактної пластики дозволяє по-різному трактувати ту чи іншу форму. І в цьому також цінність його скульптури. Я гадаю, що Дзиндра залишиться в українському мистецтві як унікальна особистість. Скульптуру він бачив з висоти освіченої, візуально багатої людини. І я його відразу ж підтримала в бажанні створити музей. Бо якщо наступне покоління скульпторів хоча б двічі на рік приїде і подивиться його роботи, то ці молоді люди вже інакше мислитимуть. Такий музей ми обов’язково відкриємо. Це потрібно для українського мистецтва. Незалежно від здоров’я Михайла Дзиндри. Хоча дуже б хотілося, щоб перерізав стрічку саме він…
