З кожним 9 травня дедалі менше залишається людей, які пройшли горнило Другої світової війни. 1941 року в Київському оперному театрі виставою «Отелло» закрився сезон, артисти будували плани літнього відпочинку, але їм не судилося здійснитися. Спочатку колектив театру евакуювали до Уфи, а влітку 1942 року трупа опинилася в Іркутську. Чимало працівників театру пішло на фронт — у складі концертних бригад вони підіймали бойовий дух військових на передовій і в госпіталях. А ті актори, які з різних причин не змогли евакуюватися, залишилися в окупованому фашистами Києві... Війна залишила опіки на серцях, понівечила багато доль і забрала життя мільйонів людей, не всі дожили до світлого свята Перемоги. Своїми спогадами про війну з «Днем» поділився ветеран війни, маестро Лев ВЕНЕДИКТОВ.
— Коли почалася війна, мені було всього 16 років. Я був студентом музичного училища в Ростові, — згадує Лев Миколайович. — Мій батько керував Військовим ансамблем пісні й танцю, створеному 1939 р. подібним до Ансамблю пісні й танцю радянської армії Александрова. До речі, ще 1890 р. вони разом вчилися, співали в хорі хлопчиків у Петербурзькій придворній капелі, потім разом закінчили консерваторію. Теплі стосунки двох професіоналів збереглися назавжди. Тому, коли почали створювати військові ансамблі, Олександр Васильович рекомендував для Ростовського колективу мого батька. Моїм еталоном у диригентській професії був батько. Усе в нашому домі й сім’ї було пов’язане з музикою. Часто збиралися друзі, колеги-музиканти, грали ансамблі, квартети, тріо або співали. Пригадую: мені чотири роки, батько посадив мене на піаніно, ноги в мене звисають над клавіатурою. Усі співають Чайковського (музику до драми «Снігуронька»). З цього, мабуть, і почалося моє захоплення музикою на все життя... Я бував на багатьох концертах батька, робив аранжування й оркестровки для оркестру й хору. Тож мене називали «сином музичного полку». А коли командування ансамблю влаштувало достроковий призов, у грудні 1941 р. (у 17 років) мене зарахували до ансамблю, з яким пройшов через чотири фронти.
— А де почалася ваша воєнна біографія?
— На Північнокавказькому фронті. З просуванням фашистів углиб колишнього СРСР ми відступали з військами по Військово-грузинській дорозі, влаштувалися в Горі, на батьківщині Сталіна, звідки їздили з концертами. Потім, з жовтня 1942 р., я служив на Півночі, на Волховському фронті. Загалом наш ансамбль дав 2400 концертів! Колектив із 70 людей — музикантів, співаків, читців — приїжджав на КП дивізії, ділився на бригади, які розсипалися по бліндажах. Місцевість для пересування — ліси й болота. А перестрілки були такі, що й просвіту часом не бачили. Єдина перевага боліт — снаряди, вибухаючи у багнюці, майже не давали осколків, що врятувало багатьом бійцям життя. Часом відстань між нами й фашистами не перевищувала п’ятдесяти метрів, зате місцевість була непрохідною. У моменти затишшя один одного добре чули. Одного разу, на час концерту, німці припинили обстріл. Їм теж хотілося послухати музику... На все життя запам’ятався мені концерт на Волховському фронті (6 листопада 1943 р.): після третього номеру на сцену зійшов майор і повідомив: «Щойно визволили Київ»! Був такий тріумф! Ми виконали «Песню о Днепре» Марка Фрадкіна... У грудні 1943-го нас перекинули до Ленінграда, який був тоді в облозі...
— Це місто ваших батьків?
— Так. У Ленінграді в нас було багато родичів, багато хто з них пережив блокаду, голод, холод... Після прориву блокади, завдовжки 14 км, проклали залізничну колію, якою до міста возили продовольство. В одному з потягів, під бомбардуванням, наш ансамбль прорвався до міста. Перед відправленням, дізнавшись, що їдемо до Ленінграда, зібрали мішки з продуктами, чимало людей віддавали свої пайки... Знаєте, коли я з мішком прийшов на Смольну, 7, де жили наші родичі, на стукіт довго ніхто не відповідав. Я подумав, що немає нікого. Нарешті двері відчинилися, на порозі стояла моя двоюрідна сестра. Вона опухла від голоду...
Однією з найяскравіших подій у моєму житті став концерт, присвячений Ленінграду й Волховському фронту. До його програми входили популярні народні, радянські пісні, класична музика. З ансамблем працював чудовий композитор Степанов, він писав і обробляв для нас музику. На слова фронтових поетів Шубіна, Рождественського, спеціально були написані пісні, присвячені Ленінграду й Волховському фронту. Вікна були щільно завішені світломаскуванням, для освітлення залу проклали кабель від кораблів, що стояли на рейді. Грудень, холод. У залі якісь тіні, купи одягу, цілковита тиша, ніяких оплесків. Лише пара, що підіймалася над одягом у промерзлому залі, видавала присутність живих людей... У мене залишилася програма того концерту, бережу її, як найдорожчу нагороду, як нагадування про те, чого забувати не можна... Своїми виступами на фронті ми підтримували дух і підіймали настрій ленінградцям.
— Леве Миколайовичу, а куди доля занесла вас далі?
— Коли в січні 1944-го розпочався наступ на Новгород, ми пішли туди з військами Волховського фронту. Шістнадцять людей нашої бригади їхали в складі гвардійських «катюш», просувалися по напівзруйнованому мосту через Волхов — одна ферма звалилася у воду... Раптом майор зупиняє «катюшу» й командує: «По німецько-фашистських загарбниках — вогонь!». Це був салют на честь артистів, тих, хто на рівних із бійцями здобував перемогу над ворогом...
Ми увійшли до абсолютно зруйнованого міста. У центрі вціліли лише собор і комендатура. У Новгороді вирішувалася подальша доля нашого ансамблю. Нас завантажили в теплушки й повезли в невідомому напрямку... Їхали всю ніч. Виявилося, що привезли в розпорядження Карельського фронту. З його військами ми дійшли від Біломорська, через Мурманськ, до мису Полярного. Так вийшло, що я пройшов з фронтами з півдня на північ. За звільнення Заполяр’я теж був нагороджений медаллю. Навесні 1944 р., коли почався наступ по всіх фронтах, Карельський фронт перекинули на кордон з Японією. Виявилося, що там уже працював свій ансамбль, тому наша присутність була недоцільною. Степанов поїхав до Москви й виклопотав для нас переведення на 4-й Український фронт під командуванням Толбухіна... Ми їхали довго, через Москву, із зупинками, пересадками. Нарешті прибутки до Києва. Був теплий березень, а ми висипали на перон у кожухах, валянках, шапках... Нас залишили при Київському військовому окрузі, й тут для мене особисто війна закінчилася...
— Як складалася доля ансамблю?
— На той час як я опинився в Києві, з первинного складу ансамблю залишився я один. Люди йшли за віком, роз’їжджалися, помирали (я був наймолодшим серед них, бо під час війни призов до армії був до 50 років). Розлучатися завжди було важко, адже разом ми пройшли фронтовими дорогами... Величезним щастям і подарунком долі я вважаю те, що, пройшовши через пекло, жодного разу не був поранений. Напевно, доля вберігала мене, коли в одній кавалерійській дивізії, що стояла на болотах, ми розмістилися з наметами на пагорбі (там було сухіше), і раптом під’їжджає генерал-майор Казачов і наказує негайно прибрати намети з видного місця. Вночі був неприцільний обстріл, і наш пагорб буквально переорали снаряди. Мені пощастило залишитися в живих і при нальоті фашистської авіації на Волховську електростанцію (першу в СРСР), яку німці вважали своїм обов’язком знищити. Вони бомбили так, що від канонади не було чути крику сусіда в самісіньке вухо... Всяке бувало у війну... і ось усе це закінчилося.
А тепер уявіть собі весняний Київ 1944 року. Напівзруйнований, але квітучий. Мені 19 років, у кишені — записка про звільнення, на мені офіцерська форма ансамблю, щоправда, з петельками солдата-піхотинця, виблискуючі міддю ѓудзики, хромові начищені чоботи й... дзвінкі шпори — подарунок приятеля. Грошей повні кишені, бо на війні їх витрачати нікуди. А тут — Євбаз, повно апельсинів... І раптом патруль. Пред’являю записку, а патрульний кладе її до своєї кишені й каже: «Прошу йти за мною. За порушення форми». — «Як так? Адже все як на параді». — «А на ногах що?» — «Шпори». — «А петлиці піхотні. Не можна». І повели мене до комендатури (вона стояла на розі вулиць Лисенка та Ярославового валу). А там, у буцегарні ще один, такий самий, «франт». Нас змусили вимити підлогу в комендатурі. Води в приміщенні не було, довелося йти у двір кенаси, що поруч з Будинком актора. Словом, пофрантив...
— До кінця війни ще залишався цілий рік. Як він минув для вас?
— Я продовжував працювати в ансамблі аж до 1954 року, поки випадок не привів мене до Київського оперного театру (з 1944-го я вже був не лише диригентом, а й художнім керівником Ансамблю радянської армії Київського військового округу). Потім вступив до консерваторії, звідки мене постійно відраховували, а відновлювали завдяки заступництву Елеонори Павлівни Скрипчинської (дружини Павла Вірського), до класу якого я потрапив. Вона розуміла армійську людину, зобов’язану підкорятися наказам. Ми часто виїжджали з концертами. Після Перемоги популярності військових ансамблів не поменшало, і наших пісень, як і раніше, чекали в частинах, шпиталях, на підприємствах. Одного разу директор Київського театру опери та балету звернувся до керівництва ансамблю з проханням провести шефський концерт на їхній сцені. Я диригував цим концертом. А вранці мені телефонує головний диригент Володимир Йосипович Пірадов і просить приїхати на зустріч з ним і головним режисером Михайлом Стефановичем. Мене запросили працювати в театрі хормейстером. До цього мене звали до ансамблю П. Вірського, але командування округом не відпустило, а заради театру генерал Александров погодився й відпустив з миром. Відтоді вже 55 років вірою й правдою служу в Оперному театрі. Нині в хорі 130 співаків — це вже третій склад, з яким я працюю. З одного боку, потрібен баланс між поколінням співаків старшого віку, яке має досвід, а з другого боку, необхідні свіжі молоді голоси. Тоді хор звучатиме всіма «барвами веселки». Нам дуже важко вводити нових артистів у колектив. Щоб хорист цілком освоїв репертуар, був на своєму місці в кожній постановці й працював у творчій зв’язці — потрібні три-чотири роки. Тому кожна заміна вокаліста — дуже болісний процес для колективу. Але ротація все одно необхідна, щоб у хорі відчувалася сила молодих і досвід старших артистів. Зараз у нас склад стабільний і високопрофесійний. У нашому хорі багато талановитих співаків. На репетиціях я відчуваю, що їх об’єднує натхнення, художнє бачення вистави...
ДОВІДКА «Дня»
Лев Миколайович Венедиктов належить до культурної еліти України. Він — ветеран Національної опери — 55 років служить у рідному театрі. Брав участь у багатьох постановках світової класики: «Аїда», «Мазепа», «Гугеноти», «Бал-маскарад», «Турандот» та інші. Завдяки Льву Миколайовичу на київській сцені з’явилися твори сучасних композиторів: Г. Майбороди «Ярослав Мудрий», М. Леонтовича «На русалчин Великдень», М. Вериковського «Наймичка», Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» (у послужному списку хормейстера майже 140 вистав). Уже багато років Венедиктов суміщає роботу в театрі з викладанням, будучи професором Національної музичної академії України. Лев Миколайович — чудовий педагог, виростив цілу плеяду майстрів хорового співу, венедиктовські учні працюють у різних театрах і колективах не лише України, а й зарубіжжя.
