Не варто шукати на афішах Національної філармонії гучної назви «Всі симфонії Лятошинського». Це — принципова позиція диригента Володимира Сіренка, який слушно вважає: «Якщо досі в Україні не був виконаний весь Лятошинський, то нам немає чим пишатися»... Головна принада серії концертів Національного симфонічного оркестру України під орудою Сіренка розпочалася 1 листопада, а завершиться в червні наступного року — це «занурення» симфоній Бориса Лятошинського в контекст світової музичної класики, вибудовування своєрідних паралелей. Намагання довести, що українська класика — не маленький острів у океані світового мистецтва, а невід’ємна складова цього величезного материка. Так, у вівторок поряд із Першою симфонією українського класика прозвучали увертюра до опери «Тангейзер» Вагнера (адже Лятошинський обожнював Вагнера, його величезний портрет прикрашав робочу кімнату Бориса Миколайовича) та Перший скрипковий концерт Генріка Венявського у виконанні блискучого українсько-італійського скрипаля Олеся Семчука (потужні польські впливи на творчість Лятошинського також добре відомі).
Другу симфонію Володимир Сіренко «заримував» із симфонічною поемою «Сирени» Рейнгольда Глієра, вчителя Лятошинського, та Концертом для фортепіано з оркестром фа-дієз мінор Олександра Скрябіна. Хрестоматійну Третю (звісно, в першій, оригінальній редакції) — з Другим віолончельним концертом Дмитра Шостаковича. Четверту — з «Мета-вальсом» Валентина Сильвестрова, учня Лятошинського, та Скрипковим концертом Альбана Берга (його вплив на творчість Лятошинського був дуже істотним). П’яту, так звану «Слов’янську», — з сюїтою з музики до балету «Ольга» Євгена Станковича (ще один видатний учень Лятошинського) та Четвертим фортепіанним концертом Сергія Рахманінова.
Найбільше проблем під час підготовки циклу виникло з Першою симфонією. У виданні партитури радянських часів було багато неточностей, які скрупульозно, за авторськими рукописами відкоригував молодий композитор та диригент Олег Маринченко (до речі, колишній головний диригент Національного симфонічного оркестру України Теодор Кучар записав цю симфонію, навіть не помітивши цих помилок...). Кожна наступна партитура ставить перед диригентом та його оркестром свої вимоги...
— Я встигнув виконати всі симфонії Бориса Лятошинського, окрім Першої, — розповів «Дню» Володимир СІРЕНКО. — Третю диригував під час відзначення сторіччя Лятошинського в Національній опері. Другу виконував найчастіше — двічі в Польщі та один раз у Києві. Четверту — двічі, з оркестром Національного радіо та з Національним симфонічним. П’ята відносно недавно звучала на фестивалі «Прем’єри сезону». Дуже жалкую, що колись «пропустив» Першу симфонію. Зараз вона мені, можливо, з усіх симфоній подобається найбільше. З одного боку, вона нібито хрестоматійна. В консерваторії нам говорили, що в ній майже немає самого Лятошинського, суцільний Скрябін. Але я відкрив у ній для себе ніжні, поетичні, оригінальні ідеї — все те, що «проросло» в пізніших творах композитора.
Програми цього циклу сформовані так, щоб привабити максимальну кількість слухачів. Комусь захочеться послухати Лятошинського, а комусь — скрипалів Олеся Семчука та Дмитра Ткаченка, віолончеліста Дениса Шаповалова чи піаніста Вадима Руденка, хтось прийде на Берга чи Сильвестрова.
— Володимире Федоровичу, як ви можете охарактеризувати шлях, який Лятошинський пройшов від Першої до П’ятої симфоній?
— Від Першої до Четвертої стиль Бориса Миколайовича Лятошинського поступово ускладнюється. Четверта симфонія — це вершина складності, справжня симфонія ХХ століття, жорстка і гранично напружена. П’ята, на мою думку, стоїть окремо, як своєрідна післямова. На перший погляд, вона ніби «плакатна», але друга частина в ній абсолютно не прямолінійна. Зрештою, багато залежить від того, як виконати цю музику.
— Ви погоджуєтеся з тим, що Лятошинський — найвизначніший український симфоніст ХХ століття?
— Нехай на мене не ображаються лисенкознавці, але Лятошинський — перший класик української музики! Крім цього циклу, хотілося б у майбутньому здійснити серії концертів «Лятошинський і його учні», «Українська симфонія другої половини ХХ століття», «Український інструментальний концерт» — також у світовому контексті.
