Всесвітньо відомий український диригент Кирило Карабиць велику частину часу проводить за межами України. Він вже шість років поспіль є головним диригентом симфонічного оркестру (Велика Британія) Борнмутського, з 2013 року — ще й арт-директором молодіжного оркестру I, CULTURE Orchestra (Польща), а з наступного року очолюватиме як музичний директор і головний диригент Німецький національний театр і Веймарську капелу в Німеччині. Паралельно із цим маестро вигадує і реалізує надзвичайно цікаві проекти на батьківщині: у червні він виступив із творами донбасівських авторів у Львівській Опері, 5 вересня виконає естрадні композиції свого батька Івана Карабиця в палаці «Україна» (програма називається «Мадонна Україна»), а на День Незалежності влаштує два концерти в Києві (у Національній Опері та на Майдані).
«У ВЕЙМАРІ МЕНІ ДАЮТЬ ВЕЛИКУ ТВОРЧУ СВОБОДУ»
— «День» вітає із отриманням посади муздиректора та головного диригента у Веймарі. З наступного року тебе чекає досить великий обсяг оперного диригування. Знаю тебе насамперед як симфонічного диригента, а ось чим тобі цікаве оперне?
— До оперного диригування мене тягне ще зі студентських років. У оперному театрі грандіозні можливості для створення проектів, адже у тебе є величезний ресурс — оркестр, хор, солісти, сцена, декорації, художники тощо. У Веймарі я матиму можливість не лише диригувати, але й репертуар ставити згідно зі своїми інтересами й творчими запитами. Коли тебе запрошують на одну постановку — ти гість, ти продиригував — і поїхав. А тут — контракт на кілька років, можна щось планувати. Мені дають дуже велику творчу свободу.
— У репертуарному плані?
— У репертуарному, але не тільки в ньому. Зараз у цьому театрі всі керівники — інтендант і директор опери — не музиканти. Їм дуже потрібна допомога і співпраця з людиною, яка підказуватиме й допомагатиме розібратися в репертуарі. Якщо ти не музикант, то пояснити, наприклад, що таке драматичне сопрано, дуже важко. Тому вони дуже чекають на появу музиканта, який братиме участь у репертуарній політиці, і не лише в ній. Така свобода і «зелене світло» на багато сміливих речей мене туди дуже ваблять.
— У тебе вже є плани на перші сезони?
— Можливості Веймара просто невичерпні. У цьому театрі Ґете багато років був головним режисером і писав для них твори. Ліст у Веймарі провів півжиття, написав практично всі симфонічні картини, там Шиллер жив, вагнерівський «Лоенгрін» було вперше виконано, і Штраус там працював. Проте я відразу сказав, що мені не дуже хотілося б сидіти в місті-музеї. Так, це дуже цікаво й екзотично, але я не хочу лише насолоджуватися музейними експонатами. Мені хочеться, щоб щось відбувалося живе, саме сьогодні, щоб про Веймар заговорили як про місто, в якому сьогодні теж народжується культура.
У перший рік спробуємо зробити концерти з напівсценічного виконання. Тобто, виставу, але не 100%-ну, а наполовину, semi-staged. Її також можна буде потім виконувати й у концертних залах, і це дає можливість і гастролювати, і експериментувати. Крім того, на 2016—2017 роки заплановано нову постановку «Нюрнберзьких мейстерзінгерів» Ріхарда Вагнера.
— Це дуже відповідально.
— Так! Уявляєш, як це — в Німеччині такі опери диригувати? А в 2017—2018 рр. — вагнерівський «Парсифаль». Я просто не можу дочекатися того часу, щоб пропустити через себе ці шедеври на їхній батьківщині — в Німеччині.
— А які плани на співпрацю з Державною капелою?
— Це великий симфонічний оркестр, який одночасно є оперним оркестром, але має серію концертів й існує як симфонічний оркестр окремо. У них є хороший концертний зал, Веймархаллє, і вони там грають річну серію концертів. Я до них вперше так і потрапив — мене запросили на концерт.
— Що це був за проект?
— Це був концерт, участь в якому мені запропонували останньої хвилини. Так вийшло, що програму вже було складено. Там була, зокрема, П’ята симфонія Сергія Прокоф’єва, яку записував, фактично за тиждень до цього концерту. У мене завжди було враження про німецькі оркестри, що вони дуже жорсткі й неможливо їх зрушити з місця, що все потрібно розповідати — як, куди, навіщо. А тут я зустрів готовність до експериментів, до новизни, музиканти із задоволенням змінювали штрихи на репетиціях. Мені втрачати було нема чого, я був упевнений у своїх здібностях у П’ятій симфонії Прокоф’єва і поводився дуже розслаблено, не намагався сам собі доводити, що мені є що сказати у цій музиці. Їм сподобалася ця П’ята, і вони зізналися, що шукають головного диригента, а потім запросили мене ще раз продиригувати «Богему» — з однієї репетиції, щоб перевірити, як я впораюся з оперою. Я «Богему» диригував багато разів, тому для мене це не було особливою проблемою.
«ХОЧЕТЬСЯ ДОСТУКАТИСЯ ДО ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ ХОДЯТЬ НА ФІЛАРМОНІЧНІ КОНЦЕРТИ»
— З цікавістю спостерігаю за підготовкою вересневого концерту «Мадонна Україна» в НП «Україна». Взагалі, мені здається, що формат естрадного концерту для тебе абсолютно новий. Чому він тебе зацікавив?
— Чесно кажучи, мене завжди цікавила легка симфонічна музика. Це, напевно, ще з дитинства йде, коли батьки брали із собою на різні фестивалі естрадної музики. І відтоді естрада для мене — повне відчуття кайфу, коли звучить приємна для твого вуха симфонічна музика й наче огортає тебе. Ти чуєш ідеальні для себе мелодії, що сприймаються без напруги і зусиль, беруть тебе за душу, і при цьому тут також є що проаналізувати, й бувають дуже хороші тексти. Для мене це своєрідна народна музика під оркестр.
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ КИРИЛА КАРАБИЦЯ
— У твого батька, знаменитого композитора Івана Карабиця, здається, подібна ситуація була. Притому, що в нього є величезний пласт творчості, написаний авангардною мовою, він був ще й надзвичайним мелодистом. А його естрадні партитури — дійсно високі зразки цього жанру. Знаю, що багато композиторів-»авангардистів» мріють написати красиву мелодію. А у Івана Федоровича були обидва дари.
— Так, він завжди казав: «Симфонії симфоніями, а що ж пригадають про мене прості люди»? Розумів, що інструментальна музика широкими масами сприйнята не буде, адже це, як не крути, елітарна музика. Адже тато з дуже простої родини: батько — водій, брат — шахтар, мама — вчителька у звичайній школі. Мені здається, внутрішньо простим себе відчував він, відчуваю і я. Так, висока музика — це головне, чим я займаюся, але рідко коли ще отримую таке задоволення, як під час спілкування з простими, незалежними в думках людьми. Дуже хочеться достукатися до тих людей, які не ходять на філармонічні концерти. Можливо, тому мене так і тягне до естради.
Чому в Україні не може бути хорошої естради? Вона є, її просто потрібно культивувати, підтримувати. Ми з Романом Недзельським, директором палацу «Україна», запланували серію концертів, присвячених «золотим сторінкам» нашої естради. Спочатку буде концерт з піснями й увертюрами Івана Карабиця, але це лише привід для мене, а далі — творчість Ігоря Шамо й багато іншої хорошої музики. До речі, я перед концертом в «Україні» кинувся до одного київського диригента, якого вважаю еталоном управління естрадно-симфонічним оркестром. Просив розповісти, як це, адже таких, як він, у нас просто немає. А він якось дивно відреагував — кожного разу, коли я його запитував про естрадну музику, уникав питаннь і вдавав, ніби її взагалі не існує. Говорив про Чайковського, Шостаковича. Немовби соромився самого факту звернення до естради.
— Але це взагалі інша «територія». Те, що давно вже увійшло до нашого життя, подобається нам, і при цьому ми самі соромимося навіть якусь свою думку мати із приводу естради...
— Коли людина говорить «естрада», то асоціації дуже різні. У когось це слово асоціюється з кондовою радянською піснею, у когось — з долею, але дешевого штибу, хтось взагалі не розуміє, про що ти говориш. Дуже шкода, адже це цікавий жанр, який існує по всьому світу, і в нього більше ніде немає такої назви як «естрада». У США практично у всіх великих оркестрів — Chicago Symphony, Philadelphia та інших — є свої двійники. Наприклад, є Chicago Symphony, а є Chicago Pops Orchestra. І в цьому оркестрі, в цьому бренді беруть участь багато музикантів з головного оркестру, але вони грають абсолютно іншу музику, зрозумілу й просту для сприйняття.
— Як тобі здається, що дає самим музикантам можливість участі і там, і там?
— Це підкреслює музичну різноплановість. Якщо ти граєш у складі Chicago Symphony якийсь концерт із Рікардо Муті, а потім увечері йдеш до джаз-клубу й там імпровізуєш півночі, це говорить тільки про твою музичну ерудованість. Таке не всі можуть, не всі вміють, але ті, хто вміє — це дуже цікаві, різнопланові музиканти.
Зараз у Франції, наприклад, із сучасної музики створили «секту». Там все обертається довкола постаті П’єра Булеза та його музичної мови, і будь-якому інакомислячому композиторові доступ до цієї «секти» закрито. Усі фестивалі, всі заходи зі сфери нової музики просякнуті модою на Булеза, а це від початку неправильно. Такі ось, штучно створені речі проіснують, звичайно, певний час, але за ними немає майбутнього.
— Те, про що ти говориш — фактично, відхід від одних стереотипів до сфери інших. І те, що називається «Новою музикою», в більшості випадків не є новим — неписані правила не дають творчості справжньої свободи.
— Це певна безвихідь, в яку ми із сучасною музикою зараз зайшли. Вона втратила контакт із живим слухачем і перетворилася на гурток інтелектуалів, який ще й не всіх до себе пускає. Загалом, те саме відбувається з музикою старовинною — виконання на автентичних інструментах, барокові ансамблі, до яких простому диригентові немає шляху, а диригент-барочник — це теж дуже вузька спеціалізація, він може робити кар’єру лише у цій сфері. Але ж всі ці обмеження — «ти не знаєш, як треба, а ми знаємо» — відводять музику зовсім не в ті простори, в яких вона, насправді, створювалася. Музика — сприятлива річ, яка має бути доступною для всіх.
— До речі, з приводу доступності. Як відкрити доступ до української культури, як презентувати її за кордоном, щоб про нас говорили як про культурну, зокрема й музичну націю?
— Думаю, потрібно створювати культурні інститути, які не заміщатимуть Міністерство культури, а навпаки з ним співробітничатимуть. Яскравий приклад із Польщі — Інститут Адама Міцкевича. Це інститут, що займається великими культурними проектами, у нього державне фінансування плюс спонсорські гроші. Там група менеджерів різних спеціальностей, які працюють проектно. Вони творять дива! Коли було сторіччя Лютославського, вони домоглися того, щоб його по всьому світу найбільші оркестри виконували. І таких проектів — десятки. Ось такі структури, які забезпечуватимуться державою (а не суцільне волонтерство, як це у нас зараз відбувається), дійсно здатні щось змінити, вони працювали б на імідж держави.
«У МОЛОДИХ НЕМАЄ ПЛАНКИ І НЕМАЄ ЗАБОБОНІВ»
— Створення молодіжного оркестру, такого як I, CULTURE Orchestra, артистичним директором якого є ти, здатне було б якось змінити цей імідж?
— У поляків це було дуже символічно. Молодь — майбутнє нації, це молоді професіонали, які перебувають в постійному горінні. Якщо зібрати таких талановитих людей разом, це могло б стати хорошим інструментом для просування культурних і політичних цілей. В Україні немає молодіжного оркестру, хоча такі формати й існують в кожній більш-менш розвиненій країні.
— Чим ще хороший молодіжний оркестр?
— У ньому можна робити такі речі, які не можна уявити в професійному оркестрі. У молодих немає планки і немає забобонів, вони можуть прогресувати до неможливості, скільки вистачить сил.
— Водночас формат молодіжного оркестру має на увазі постійні майстер-класи та воркшопи, вірно?
— Ну так, у тому й річ, що в молодіжного оркестру декілька функцій. По-перше, соціальна. Я тебе запевняю, що якби в Україні був молодіжний оркестр, який з ентузіазмом грав класику та естрадну музику (трішки доступніший формат для широких мас), ефект був би вибухоподібний. Але окрім цього є ще й педагогічний елемент: це підготовка кадрів для професійного оркестру, своєрідне стажування. Адже у нас студенти консерваторії відразу сідають у національний оркестр на перші голоси. У Європі дуже рідко зустрінеш, щоб люди з консерваторії, не маючи жодного досвіду, відразу виступали в національному оркестрі. Це дає великий розрив між оркестрантами, що грають по 20 років, і новачками. Має бути фільтрація, щось подібне до стажування — між професійною діяльністю та навчанням. І, по-третє, молодіжні оркестри створювали б платформу для експериментів, для нерутинних речей.
— Чи має це бути проектний колектив, як I, CULTURE, або колектив на постійній основі?
— Дивлячись яку мету ставити. Якщо педагогічну, то краще, щоб це був проектний оркестр, і щороку (або раз на два роки) в ньому змінювалися або прослухувалися люди. Наприклад, в Англії є National Youth Orchestra, феноменальний дитячий оркестр, в якому діти такі натреновані, що вони грають на «дорослому» світовому рівні. Але є певний кайф, коли зібралися музиканти, пограли трохи разом — і розходимося. Нові приходять, наступне покоління. Створення такого колективу — цілий проект, це ніби зараз відкрити новий виш.
— Дата найближчого українського концерту I, CULTURE Orchestra збігається зі святкуванням головного свята нашої країни — Дня Незалежності. Вона невипадково з’явилася?
— В оркестру було велике бажання зіграти саме на Майдані, це їхнє прохання. Отже в 17:00 виступаємо у Національній опері, а вже ввечері, після 21:30 — на Майдані. Точну програму я на разі не готовий озвучити, але Фінал Симфонії №9 Людвіга ван Бетховена буде обов’язково. Хочу також звернути увагу на приїзд феноменальної грузинської скрипальки, Лізи Батіашвілі. Вона із задоволенням погодилася на участь у нашому концерті, тому що їй дуже близька тема України і тих процесів, які у нас зараз відбуваються. Тому вона з великим інтересом і трепетом ставиться до приїзду до Києва й виступу перед нашою публікою. Мені здається, це будуть дуже важливі не тільки для оркестру, але й для української публіки концерти.
