Вечір відбувся в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва: симфонічний оркестр під керуванням Сергія Голубничого вперше виконав новий твір відомого київського маестро.
Сам автор, від котрого численні шанувальники з нетерпінням чекають усе нових родзинок, визначив свій твір як «симфонічний цикл». Але ці два серйозних слова нічого не говорять про те задоволення, яке чекає слухача.
Навіть якби виконанню «Барахолки» не передувало вступне слово актора Олександра Рудька, то ваша уява живо налаштувалася б на пошук власних асоціацій з колоритним музичним матеріалом, який складається з дванадцяти тем-частин. Та все ж цікаво, що мав на увазі композитор, і порівняти з власними враженнями.
Інтродукція запрошувала слухачів зазирнути до антикварної крамнички, чи то лавки лахмітника, де в мальовничому безладі зібрані старовинні речі, які оживають під вашим доторком і оповідають власну історію. Ось Дзиґа — улюблена і незбагнена іграшка, рух і звучання якої заворожує дітей як мінімум п’ять століть: звісно, їй є про що розповісти — чому не падає, про що співає, але, наче стомлена намаганнями пояснити складні фізичні процеси, затихає і завмирає поруч Античної вази із зображенням вакхічного танцю. Фігурки селенів, сатирів, німф починають свій рух, який перетворюється на балетну пантоміму зі звабленням, погонями, викраденням; атлети і гімнасти демонструють довершену красу людського тіла, колісниці починають перегони по колу іподрому... Вихор язичницької музики змінюється розміреним тактом: старенькі потерті Пуанти запрошують на один із безлічі уроків, які колись, можливо, привели їхню володарку до світової слави; учитель танців (фагот) терпляче і методично виховує юних балерин (їх уособлюють флейти та скрипки), легких, наче готових злетіти у повітря; але виснажені численними батман-тандю і фуете, повертаються на землю й із задоволенням знімають з натомлених ніг дивовижне взуття, яке вирізняє їх поміж решти людей.
А якщо ми приміряємо ось цей Циліндр, то під звуки вальсу відправимося на бал: розкішна зала, мармур, свічі в канделябрах, чоловіки у фраках, жінки у кринолінах, все сяє й іскриться, музика єднає пари і кружляє всіх у ритмі щастя на раз-два-три... Старенький Патефон теж може вам програти вальс, але на ньому залишилася лише одна платівка, на якій під старою голкою оживає пристрасне танго: ноги самі починають відбивати характерний ритм, та раптом музику «заїло», раз, другий. Ні, так нехай танцює отой Клоун Неваляшка! А ми краще дослухаємося до звуків Музичної шкатулки, під які свою сумну історію розповідає Олов’яний солдатик, — про те, як ішов на війну, не задумуючись, виконував свій обов’язок, як зустрів тендітну балерину, закохався, доторкнувся до щастя, але на звуки горна знов пішов під кулі, а останні хвилини його олов’яного життя зігрівала згадка про справжнє кохання. Балеринка на кришці завершує свій танець і зупиняється проти чийогось гордого профілю, який відбивається на стіні, — то тінь від Бронзового бюста Наполеона. У його очах застигла туга, йому нудно жити всіма забутим на острові Святої Єлени, але все ж, якщо розправити плечі, підняти підборіддя — все одно це він — великий полководець, перед яким тремтіли народи. Колись... Над бюстом на стіні бачимо Стару світлину, на якій численне сімейство застигло в кумедно-неприродних позах на згадку про якусь зустріч. Аж ось починається метушня: поки фотограф розставляв і розсаджував клієнтів, вуличний злодюжка поцупив валізу — ну все, як у старому німому кіно, у пришвидшеному темпі, кумедно й зворушливо.
Раптом у повній тиші з натужним шелестом і кректанням оживає старий Годинник, він так довго мовчав, що йому треба гарненько розім’ятися, щоб нагадати, що все у цьому світі тимчасово і поза часом. Усе змінюється, рухається, як цей забутий іграшковий Паротяг, так схожий на справжній. Дайте йому тільки розігнатися, і він відвезе вас туди, де закінчуються колії... Як закінчується все прекрасне, щоб почалося щось нове.
Музика Олександра Родіна жива, образна. Музиканти оркестру разом із надзвичайно чутливим диригентом Сергієм Голубничим, здається, просто підпали під чари, хоча це, звісно, блискуча робота однодумців, результатом якої і стала така невимушена гра.
Публіка виявилася на рідкість дисциплінованою і чесно стримувала бажання несамовито аплодувати після кожного номера! Тож сподіватимемося й чекатимемо на сценічне втілення «Барахолки», бо драматургія цієї чудової музики вже має і сюжетність, і розвиток подій від початку до кінця. До того ж могла б конкурувати з незмінним «Лускунчиком», бо, як відомо, «в Різдвяну ніч, тільки-но стрілки годинника добіжать до позначки 12..., біля новорічної ялинки збираються старі іграшки і розповідають свої дивовижні історії». Варто тільки прислухатися, як це зробив Олександр Родін, — композитор, музикант, актор...
