Про цю дату хочеться говорити як про день народження живої, глибоко симпатичної та рідної істоти. Тому що «Жовтень» — не просто соціокультурний об’єкт, а справжній дім як для жителів Подолу, так і для всіх цінителів кіна — як авторського, так і суто розважального.
Уже перша публікація про кінотеатр, яка вийшла 30 січня 1931 в столичній газеті «Пролетарська правда», окреслює унікальність «Жовтня» — зрозуміло, в термінології того часу: «це буде не тільки театр, а і лябораторія пролетарської культури»; «робітникові в цьому кінотеатрі не доведеться сумно позіхати і поглядати на годинника». Виявляється, при кінотеатрі були влаштовані читальня, де можна було взяти газети та журнали, бібліотека, ігрова кімната (шахи, шашки, доміно) і навіть тир, де «робітник, чекаючи початку сеансу, учитиметься влучно стріляти».
Відтоді «Жовтень» переживав різні часи — і розквіт, і повний занепад (у 1990-ті), і пожежу, спричинену ультраправими гомофобами 29 жовтня 2014. Але щоразу відроджувався. На сьогодні у нього, мабуть, єдиного — стійка репутація найінтелектуальнішого кінотеатру Києва. Фестивалі, ретроспективи національних кінематографій, покази шедеврів старого кіно, авторські вечори, не говорячи вже про голлівудські новинки — до такої турботи про глядачів далеко навіть найбагатшим мультиплексам. І тому «Жовтень» люблять усі — і масова публіка, і кінокритика, і діти, і пенсіонери.
Культовий статус кінотеатру пов’язаний з іменем його багаторічної директорки — Людмили ГОРДЕЛАДЗЕ, яка керувала «Жовтнем» майже два десятиліття. Тож їй слово.
— До багатьох довідників про Київ як день народження «Жовтня» внесено дату 8 листопада 1930 року, але це кон’юнктурна помилка. Правда ж те, що написано в газеті «Пролетарська правда» від 30 січня 1931 року — що вчора, тобто 29-го, відкрився новий кінотеатр. Ось відтоді пішов наш відлік.
— Я можу професіонально судити лише про той період, коли я тут працюю; а про те, що було раніше — скажу як киянка. Я знаю, що цей кінотеатр був, так би мовити, народним. І згідно з тими цифрами, які я маю у своєму розпорядженні зараз, — тут завжди була дуже висока відвідуваність і водночас дуже низькі ціни. Напевно, при цьому ще й якість була не дуже високою — адже були тоді кінотеатри й вищого розряду. Хоча, з другого боку, «Жовтень» вирізнявся технічними нововведеннями — він одним із перших став широкоекранним, тут ще в середині 1950-х уперше впровадили рекламну кінематографічну установку типу великого телевізора. Адже тут працювали небайдужі люди, які займалися винахідництвом. Але високого комфорту в «Жовтні» не було. А от у 1990 році, після капітального ремонту, він і став широкоформатним, вищого розряду, але було пізно — глядач пішов, і тому 1990-ті «Жовтень» провів дуже сумно. А замість глядачів тут були танці, гулянки, якісь інші орендарі, тобто те, що спіткало й інші кінотеатри. Лише починаючи з 2000 року у нього нова історія — не лише через мою появу, але й тому, що прийшли нові технології, — знову-таки ледве не вперше. 15 листопада 2000 року на ринку був один «Кінопалац», але він не був кінотеатром у чистому вигляді, — орендний приватний проект, — так що наш зал став першим у Києві і одним із перших в Україні. Є й інші особливості — наприклад, «Дитячий клуб», де об 11 годині на вихідні батьки і діти можуть подивитися фільм за дуже невелику ціну.
— Коли я прийшла сюди у 2000 році, то вважала, що почнемо показувати фільми пострадянських, російських режисерів — до речі, і почали з картини Меньшова, — і будуть аншлаги. Зайшли старі подоляни, подивилися, покрутилися, повернулися й пішли. І я зрозуміла, що аудиторії цього кінотеатру — великої, стійкої, стабільної — вже не існує. І свою публіку треба формувати. І це — найважча справа. А ось тепер аудиторія сама диктує репертуар, ми її ніби приручили. Ми влаштовуємо ці сеанси фестивальні, клубні спецпокази, а коли не робимо, нам на сайті пишуть — а чому нічого немає? Були різні суперечки, тож я зрозуміла, що нам треба все ж таки шукати якісь паліативи і показувати тут і фільми основного репертуару, тому що ми поки в цьому мікрорайоні одні. У нашого глядача немає великої альтернативи, і ті, хто любить цей кінотеатр, повинні мати можливість тут подивитися і «Гаррі Поттера». Це моя позиція. Але взагалі репертуарне планування — найважча ділянка, це творчість стовідсоткова, влучиш — не влучиш, вгадаєш — не вгадаєш, щоразу дилема і ризик. Так що ми заповнюємо афішу фестивальними та артхаузними проектами не тому, що їх любимо — це теж є, тому що ті, хто тут працює, ці фільми люблять і дивляться, — але й тому, що цього хоче наша публіка. На цьому ми отримуємо й грошей не менше, ніж на інших. Ми не благодійна організація — фінансово ці фільми досить успішно у нас проходять. Чому б їх не показати?
— Ми повністю живемо на доходи від нашої основної діяльності. Багато хто вважає, що це фантастика. Я згодна — так, ми казкарі. Але ми цю казку реалізуємо.
