Революція Гідності, революція, Євромайдан, Майдан... Події, учасниками яких став (без перебільшення) кожен із нас, можна називати різними словами, але суть від того не зміниться. Кожен пройшов свою «точку неповернення», кожен визначився, по який бік Майдану знаходиться. «Ми, Майдан» — прем’єрою п’єси Надії Симчич ознаменовано початок нового сезону Київського академічного театру «Колесо» (режисер-постановник — народна артистка України Ірина Кліщевська).
Драматург Надія Симчич відома київському глядачеві за виставою Молодого театру «В чом чюдо, тьотя?!», драматургічною основою якої є п’єса «Хата, або Кінець епохи вишневих садів». «Ми, Майдан» — переможець конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама» (Париж, Франція) — не випадково має підзаголовок «Fb.doc»: драматург протягом листопада 2013 — лютого 2014 років відбирала свідчення активістів Майдану у Facebook, створивши згодом на їх основі документальну п’єсу. Тож її герої реальні, як і події.
Театр «Колесо» пропонує читання п’єси — найоптимальніший сценічний прийом для цієї документальної драми, який мінімізує ризик впадання в пафос та вимальовує хоч якусь можливість дистанціювання. Дуже важко стати просто спостерігачем після того, як ти, твої рідні, друзі, знайомі, сусіди були учасниками. Історія стає твоєю ще до початку вистави, і цей ефект посилюється з кожною реплікою. Сцена очікування допомоги зі Львова («Брати, пробачте, що так довго їхали») — а в тебе перед очима людське море на Михайлівській площі, після ночі, коли побили студентів, і сповнене надії «Львів їде!». Свідчення російського журналіста, який був на Майдані, згадки медика, який намагався врятувати важкопораненого («Качаємо під «Отче наш»), Грушевського, Інститутська — а ти після панахиди на Майдані їдеш з Києва і знову чуєш «Качу» вже на Майдані іншого міста. Так, як Гімн України вже більше, ніж просто державний символ, так і «Плине кача» — давно вже не просто неофіційний гімн, який виконували в пам’ять за загиблими воїнами. Перші слова реквієму — і ти вже не тут і не скоро сюди повернешся. Недарма одним із опису флешбеку — оживлення травматичного досвіду через яскраві згадки — є «в очах стоїть війна».
Власні згадки можна множити до безкінечності. В такому ж емоційному полі перебувають і актори — заслужена артистка України Наталія Надірадзе, Анна Артем’єва, Олег Лепенець, Андрій Мороз, Аліна Проценко, Дмитро Соловйов, Владислав Пупков. Один із акторів — Денис Драчевський — є автором відеоряду вистави. Їм — з усіх творців цієї вистави — найважче. Їхніми персонажами є Ілля, Антон, Наталка, Юрій, Костянтин, Василина, Микита, Кирило, Надія, Федір etc — і вони самі. Глядач не чує їхніх внутрішніх монологів. Тонка грань між тим, де завершуються твої власні переживання і починаються переживання персонажу, стає лезом, об яке вони «ріжуться» з тією ж таки кожною реплікою: «На Майдані стояв цвіт української інтелігенції», «Я заздрю сам собі, що був там», «Наші діти загинули за наші гріхи»... Сцени вистави не просто ілюструють фото- і відеорядом подій — текст, музичне та художнє оформлення є непорушним цілим, яке в сумі своїх частин створює враження повернення часу назад (художник — Світлана Заікіна, музичне оформлення — Олексій Куций).
«На пам’ять. Не знали, що на таку...» — писав один з активістів Майдану. Тезу, що велике бачиться на відстані, у цьому випадку ми можемо лише приймати на віру. Бо відстань між Революцією Гідності і 2016 роком приблизно така ж, яка між глядачами та акторами театру «Колесо».
