Для багатьох людей театру, творчих людей по професії і своїй суті — Роман Віктюк був провідником у фантастичний, нереальний світ мистецтва, краси, свята, пристрастей, енергії, синергії, аристократизму, «божественних таємниць», любові і безмежної свободи. Не всім щастить зустріти саме таку особистість. Не тільки Актора, Режисера, Творця. Саме — Особистість. Майже цілому поколінню — пощастило. Тим, хто застав розквіт його таланту, слави, нестримної арлекінади і справжнього театрального шаманства.
На смерть Віктюка Фейсбук буквально вибухнув — неймовірно особистісними зізнаннями і стало зрозуміло, що «дєдушка» (так його називали особливо утаємничені) насправді багатьох створив, сформував, підштовхнув, відкрив, вивільнив, ощасливив. Багато хто з тих глядачів вистав Віктюка 90-х, — відбулися, як особистості. Здається, в кожному з них є «щеплення Віктюком».
Двадцять чотири роки тому, восени — Київ шаленів, буквально стояв на вухах: в місті йшов феноменальний проєкт «Роман Віктюк. Опанування віком» до 60-річчя Майстра. Несамовитий режисер «здибив» обивательський Київ. 12 театральних вечорів з Віктюком: 11 вистав і дайджест уривків — в останній день. Всі вечори записували для ТБ. Це був один з яскравих прикладів служіння Віктюка Україні, вираження його неймовірної любові до Батьківщини і тих людей, хто дивився ці вистави згодом по телебаченню. По суті, з його боку, це була абсолютно благодійна акція.
«ВІН ЗАРАЖАВ АКТОРІВ БАЦИЛОЮ ТВОРЧОСТІ ТА СВОБОДИ, РОЗКРІПАЧУВАВ ЇХ»
Головним режисером, художнім керівником і директором ювілейної ретроспективи вистав Віктюка був Сергій ПРОСКУРНЯ, який згадує той час:
— Я один з тих щасливців, хто бачив його у виставах у Театрі юного глядача за рік до його від’їзду зі Львова. Мені було 7 років. І це був такий потужний захват, що я пам’ятаю мізансцени вистави «Сомбреро». І головного героя, якого грав Віктюк — Шуру Тичинкіна.
Два моменти пов’язані з дуже особистісними мотивами його від’їзду: вбивство близького друга і тиха репресія тодішніх «совєцьких» очільників. І вже набагато пізніше, але ще студентом, я намагався реконструювати причинно-наслідкові зв’язки і зрозумів, що в системі радянської ієрархії геніальним міг бути тільки один режисер... В Україні просто не могли залишатися такі феноменально геніальні режисери як Адольф Шапіро і Роман Віктюк.
Легенди, які жили в театральному Львові — це легенди про Ромочку Віктюка. Одна з них, про те, як водійка трамваю загледілася на нього в європейському образі і трамвай зійшов з рейок.
Образ Віктюка — довге пальто, шалик і крислатий капелюх. Звідки він? Таким чином Віктюк вшановував пам’ять Леся Курбаса, тому що був на нього надзвичайно схожий.
З 1975-го щастило час від часу спостерігати його, і приязнь розвивалася аж до того, що він довірив мені святкування свого 60-ти річчя.
...Львів. 1996 рік. 28 жовтня. День народження Романа Григоровича. На Галицькому квітковому ринку несподівано зустрічаються актори з різних театрів і з різних міст, які не здогадувалися, що всі в цей день приїдуть до Львова і прийдуть на сніданок до Віктюків. Ромео (він дозволяв так себе називати) потім сказав, що це був надзвичайний сніданок у його житті.
Колекціонування вистав Романа Григоровича дивним чином фокусувалось на українській темі. «Муж і жена снимут комнату» Рощина зі сценографією Данила Лідера. Великий майстер сценографії надзвичайно високо цінував їх співтворчість.
Сьогодні звучить анекдотом постановка «Украденого щастя» у МХАТі. Знову з Д.Лідером. Віктюк неймовірно яскраво відтворював ситуацію, коли на одній афіші були дві фрази: «к 50-летию образования СССР — «Украденное счастье». Одним з елементів цього театрального шедевру було використання в музичній тканині греко-католицької літургії, в той час, коли церква була у підпіллі. Слова Віктюка: «Іван Франко — був греко-католиком, як і я».
Потім були вистави, які продовжували життя театральним «старикам». Віктюк став прикладом для Анатолія Васильєва, який дебютував в такій самій функції продовження творчого життя мастодонтів сцени — «Соло для годинника з боєм». Власне, ідея постановки була віктюківською. Це моральні, етичні орієнтири Романа Віктюка.
В якому б театрі не працював Віктюк — актори за ним сумували: він заражав їх бацилою творчості та свободи, розкріпачував їх. За що його постійно і звільняли з цих театрів.
60 РОКІВ РОМАНУ ВІКТЮКУ. ВІКТОР МАРУЩЕНКО. 1996 РІК
Роман Григорович — єдиний режисер, який ніколи не забував студентів, що завжди купчились біля службового входу. Він виходив за ними і проводив їх в театр на свої вистави, якими б аншлагами вони не супроводжувались. Вони всі були його діти.
...Одна з останніх вистав Майстра — «українця-партизана в столиці імперії» перше сценічне втілення п’єси Павла Ар’є «На початку і в кінці часів». І що важливо — вистава під час війни, в Москві, йде українською, стає місцем української Московії, а у фіналі увесь зал підспівує акторам «Ой чий то кінь стоїть». Головну роль — бабу Прісю, — грає Олег Ісаєв, якого добре пам’ятають київські театрали за незабутніми віктюківськими виставами на сцені столичного театру імені Лесі Українки «Священні чудовиська» та «Дама без камелій». Поруч й інші актори з українським корінням — Людмила Погорєлова та Олександр Дзюба. Фінал прем’єри увінчала 20-хвилинна овація... Тоді російські газети звинувачували Романа Григоровича, що він поставив антиросійську виставу. Але життя вистави триває, і після смерті Віктюка там звучатиме українська мова!
Коли верстався номер, стали відомі деталі прощання з Романом Віктюком. Воно відбудеться у Львові на сцені Першого театру — ТЮГу за часів Віктюка. З цього все почалося. Цим — все і скінчиться. Поховають Романа Віктюка на Личаківському цвинтарі.
«День» висловлює співчуття рідним, колегам і всім шанувальникам творчості легендарного режисера. Світла пам’ять!
«ПРОЩАВАЙ, МІЙ «НЕБЕСНИЙ НАРЕЧЕНИЙ»!
Ада РОГОВЦЕВА, актриса:
— Ти називав своїх актрис — «мої небесні наречені» і я була одною з них. Прощавай, мій «небесний наречений»! Почався відлік мого життя без тебе, Ромо! Кожного разу, коли я вимовляла б «Рома» в грудях розливається невимовне тепло... Дякую тобі за те, що ти, як ніхто інший умів на своїх чаклунських репетиціях здирати з нас, акторів, приблизність, нещирість, схематизм, наші штампи, які називав «іржею». Чехов казав: «Закоханість вказує людині, якою вона має бути». Моя закоханість в тебе, багато чого вказала мені. При зустрічах, крізь жарти, театральні байки і новини, я завжди відчувала твій прискіпливий погляд, що як рентгеном просвічував: «Ну яка ти? Що взяла від людей? Від життя? Як змінилась? Що усвідомила?». Це не були запитання. Ти сам був запитанням — до мене, до світу, до найдрібнішого поруху життя. Сонце твого серця, твого розуму і твого великого таланту подовжили моє творче життя, адже ми зустрілися на сцені вже тоді коли нам обом було по 50 років. Але подальші 35 були наші! Дякую тобі за них!
«ВІКТЮК ПРИЧИНЯВ ДВЕРІ В ІНШИЙ СВІТ ДЛЯ КОЖНОГО, З КИМ ПРАЦЮВАВ»
Олексій СКЛЯРЕНКО, актор, хореограф:
— 1992 році у Львівській опері я дивився «Лоліту» Романа Віктюка і не вірив своїм очам, не міг збагнути, що так насправді може бути в театрі, що таким може бути відтворюваний театральний світ. За кілька років, стоячи поруч із Романом Григоровичем на тій самій сцені на поклоні після «Саломеї», я не вірив, що опинився всередині його світу. Хто б за чим не йшов до Романа Віктюка, отримував інше, ніж очікував, як на мене — значно більше, ніж міг уявити. Кожен своє, але потрібне саме йому. Варто було лише довіритись. Не почути, а слухати, не розуміти , а прагнути. А далі вже — скільки стане сили взяти. Роман Григорович щедро віддавав! Зараз не вірю, що його немає. Роман Віктюк причиняв двері в інший світ для кожного, з ким працював. Вони лишаються причинені.
«РОМАН ГРИГОРОВИЧ ЗАВЖДИ БУВ ПРИСУТНІМ ВОДНОЧАС І ТУТ, — І ТАМ»
Катерина СТЕПАНКОВА, актриса, режисерка:
Гірко і сумно! У Марини Цвєтаєвої в одному з віршів, присвячених князю Волконському, є рядок: «...Всегда отсутствующий здесь, чтоб Там присутствовать бессменно».
Роман Григорович завжди був присутнім водночас і Тут, — і Там. Іноді він брав тебе за руку ( чи за ногу, чи за коси, як потрапить) і витягав -Туди. На своїй енергії, своєю шаленою волею — викидав із гравітації, зі схем і штампів, із комплексів і уявлень, із зваженостей і співвідношень, — Туди, де все було, є і буде — одночасно. Туди, де діють Сили — а не поняття і почуття, де замість слова — Сенс і Звук, а замість жесту — порух Духу.
Трохи пафосно? Мабуть.
Але саме це він робив під час репетиції з акторами, під час вистави — із глядачем. З безтямними так само, як зі свідомими. З розумними так само, як з дурниками. З освіченими так само, як із невігласами. Чи з усіма вдавалось? Ні. Та хіба це могло стримати Романа Віктюка...
«Напрямок темпераменту важливіший за сам темперамент!», — казав Р.Г.Віктюк...
10 ВІДВЕРТОСТЕЙ ВІКТЮКА
1. «Все моє життя — історія божевілля»
2. «Мистецтво — це радість, життя — кошмар. Коли виходиш на підмостки, нічого іншого для тебе вже не існує. У цьому наш єдиний порятунок»
3. «Ідеальний світ — той, який ми даруємо один одному»
4. «Режисерові завжди має бути 19, тому що він завжди починає. І якщо у нього є досвід і знання, то він шалено багато втрачає. Тому що в ньому пропадає дитяче сприйняття життя, і в розрахунок входить свідомість. А повинно бути все первородно! «
5. «Рибка тоді вискакує зі ставка, коли відчуває, що на березі хороша людина. Важливо потім не перетворитися з хорошого дідуся в поганого, який, побачивши золоту рибку, подумає: «А, зараз буде товар!»
6. «Тривога — це той мікроб або той диявольський (я акцентую, диявольський!) Голос, який намагається людину приспати, щоб був сон чудовиськ»
7. «У мене на дверях квартири в Москві є дві речі жовто-блакитні, і ніхто мені нічого не говорить. Мій будинок перший від Кремля, і у мене жовто-блакитні стрічки. Це правда»
8. «Який же Путін народ? Він від чорта»
9. «Хочу жителям Донбасу сказати тільки одне: ви живете поза Богом, ви Його не чуєте. На секунду вимкніть всі телеканали, закрийте очі і побудьте в тиші. Без зла, без насильства, без вбивства. У цій тиші, долучившись до Неба, може бути, у вашій душі щось станеться. Повинно відбутися, якщо ви українці. Якщо ви не громадяни України, навіть ця тиша вам не допоможе, тоді залиште України в спокої»
10. «Кожна людина — маленьке сонечко. А сонечко не можна ні зупинити, ні погасити. Коли ж маленькі сонечка об’єднуються у велике вселенське сонце, тоді відступає будь-яка біда. Потрібно пам’ятати, що всі ті святі душі, які покинули Землю, нікуди не зникають. Їх енергія весь час над нами. Це небесна енергія. Вона йде від Бога»
