Цим концертом польські друзі пропонують з’єднатися з бойовою Україною - мовою опери та балету, мовою музики та театру, адже «представляючи публіці особливі приклади української музики ХХІ століття, хотіли б підкреслити цінність і красу культури наших сусідів, висловити повагу до їх культурної спадщини та підтримку під час важкого випробування. Мистецтво має велику силу».
Дохід від продажу квитків буде спрямовано на потреби дітей-сиріт з України, що наразі знайшли свій прихисток у Польщі. Всі, хто готує концерт, відмовилися від гонорару, включаючи Andrzej Pągowski ART, який створив надзвичайно промовисту афішу події.
У першій частині концерту прозвучать твори сучасних українських композиторів, які співпрацюють із польською творчою спільнотою: Ab Initio (Симфонія початку) Любави Сидоренко для симфонічного оркестру та скрипки, «Лист буде нестися далі річковими водами...» Золтана Аламаші та «Гімн самотності» Олександра Шимка для сопрано та камерного оркестру. Вокальні та інструментальні твори звучатимуть по-особливому, адже створені на слова польських поетів Чеслава Мілоша та Галини Пошватовської. Солістки - видатні та знані сопрано Ольга Пасічник та Агата Зубель.
У другій частині гала для України, Польський національний балет покаже колаж із хореографічних картин зі свого оригінального репертуару. Їх вибір керувався ідеєю роздумів над трагізмом ситуації, в якій опинилися українці перед обличчям жорстокого вторгнення російського агресора. Україна захищається, страждає і волає про допомогу цивілізованого світу. Чи отримає вона її вчасно і в очікуваному обсязі?
Так, фрагмент з балету «Курт Вайль» на музику самого композитора, який теж колись був утікачем від нацизму в Німеччині, у тлумаченні хореографа Кшиштофа Пастора – є молитвою наляканої людини, оточеною зростаючою загрозою. Дует на музику «Срібного озера» Вайля - емпатія до мужності солдата, який ризикує власним життям, допомагаючи тим, кого переслідують. А номер «Скільки часу» - еманація трагедії розставання перед обличчям війни і питання, як довго вона триватиме? Уривок з балету Анни Хоп «Екзодус» на музику польського композитора, майстра саундтреків Войцеха Кіляра (який родом зі Львову, до речі) звучатиме, як пророцтво про масову втечу перед обличчям смертельної небезпеки. Нарешті, Реквієм з балету «І дощі пройдуть...» Кшиштофа Пастора на музику Генрика Міколая Гурецького, хоча і натхненний фільмом Анджея Вайди «Канал», - виявився болючою пам'яттю про історію з універсальним підтекстом.
У цій частині, крім солістів Чайнари Алізаде, Володимира Ярошенка, Юка Ебіхара, Діого де Олівейра, Патрика Вальчака, Максима Войтюля та ін., - зайнята майже вся балетна трупа театру.
Напередодні цього концерту вдалося поспілкуватися із визнаним світом українським диригентом Андрієм ЮРКЕВИЧЕМ, що стояв за пультами таких престижних театрів, як Liceu у Барселоні, Королівського театру у Мадриді, Берлінської та Віденської державних опер, Цюріхського оперного театру, Опери Сан-Франциско і який диригуватиме оркестром Польської національної опери під час цього благодійного концерту:
- Настали важкі часи для всіх сфер нашого буття, але їх треба пережити і обов’язково перемогти. А війна - слово, яке б заборонив зі вжитку людства на віки вічні.
-
Хоча, коли я поїхав двадцять років тому з України, шукаючи можливість працювати за кордоном саме за спеціальністю диригента – це вже була моя малесенька війна. Адже для українця, який виїхав в інший світ, що не завжди тебе розумів і ти його теж, асимілювання в ньому, прийняття рішень, часом дуже складних, пов’язаних із розвитком кар’єри, зокрема не прості відносини (навіть не обов’язково за політичними мотивами) між людьми різних національностей, які намагаються знайти себе за кордоном (у своїй країні завжди краще) – все це нагадувало поле битви. Проте, дуже важко стало саме зараз…
… 22 лютого я прилетів у Японію, а 24-го - мою Вітчизну почали плюндрувати… Переді мною встало питання життя і смерті, спроможності працювати під час війни.
Вимушений карантин через пандемію, невеликий готельний номер, чотири стіни та новини з України - страшні, рвучі серце, безсонні ночі, переживання за родичів, за кожного безневинно постраждалого українця. Неможливо думати про музику, неможливо проживати її: емоцій немає!!! Але згадалися дідусі, батьки, мама, якій виповнилося 80, моє маленьке рідне місто… і вирішив: БУДУ диригувати, БУДУ творити заради того, щоб прославляти Україну завжди і всюди, щоб передати невдовзі свій досвід молодим українським музикантам, які понесуть наш український талант по всьому світу, покажуть силу, міць та велич нашого духу.
Для митця, який завжди вразливо відчуває навколишній світ, адже ми часто черпаємо натхнення у подіях, те, що відбувається зараз, - неможливо зрозуміти і збагнути. Чому так сталося з нашою країною, яка є миролюбною? Я знаю українців, тому що сам є українцем і точно знаю, як би поступив, якщо б мені сказали: «бери зброю, іди в іншу країну, завойовуй її чи когось провчи». Я б ніколи не зробив цього, оскільки маю зовсім інші життєві і духовні постулати.
Для диригента все це - невимовно важкі питання, адже треба вставати за пульт і музикувати: у «Травіаті» - відлюбити разом із Травіатою і померти разом з нею. В «Лукреції Борджіа» - відчути емоції разом із героїнею, яка має бути, за задумом режисера, ледве чи не зґвалтована у першій дії… Зіставляти це все, бачачи, що відбувається з нашими жінками в Україні і в цей час диригувати - просто неможливо. Це незбагнені речі, непорівнянні й знаходяться у зовсім іншій ціннісній шкалі. Вони жахливі.
Можливо, будь я в Україні, було б легше і простіше взяти зброю до рук і піти боронити Батьківщину. Якщо ж ти достатньо довго живеш за кордоном, то цей вибір ставати за пульт і бути потрібним у мистецькому, культурному плані своїй країні – надзвичайно важливий та відповідальний.
Отже, своїм виходом за пульти різних відомих оркестрів і театрів, маю постійно нагадувати про Україну, про українців, які гідні представляти не тільки своє національне мистецтво, що дуже цінне, надзвичайно близьке і рідне мені, а також керувати оркестрами інших країн, в інших стилях, як і я, оскільки диригую в опері багато італійської музики, зокрема бельканто. Україна має фігурувати всюди і завжди, як в інформації про перемоги на фронтах, так і в новинах про те, що українець чи українка стоять за диригентським пультом того чи іншого театру. Тому я зробив свій вибір.
Пропозицію диригувати 14 квітня я отримав від дирекції Teatr Wielki, яка виступила ініціатором цього концерту. Ні секундочки не вагаючись, попросив дозволу в театрі, з яким у мене підписаний контракт на ці дати, - відпустити мене на цих 4 дні. Адже Польща мені дуже близька з різних мотивів, зокрема і через те, що з 2014 по 2017-й рік я очолював, як музичний директор Teatr Wielki у Варшаві. Невимовно радий, що можу таким чином долучитись до фінансової і мистецької підтримки нашої країни.
