Микола Халезін народився 1964 року в Мінську. Після закінчення школи служив у авіації. 1984-го вступив на економічний факультет Інституту народного господарства, після третього курсу покинув навчання, щоб зайнятися творчістю. Працював журналістом у газетах «Ім’я», «Наша свобода», був одним із членів оргкомітету громадянської ініціативи «Хартія’97», художнім керівником центру сучасного мистецтва Vita Nova. Автор п’єс, перекладених багатьма мовами світу, володар низки премій на міжнародних драматургічних конкурсах.
2005 року Халезін разом з дружиною Наталією Колядою та молодим режисером Національного театру імені Янки Купали Володимиром Щербанем, заручившись підтримкою таких знаменитостей, як Вацлав Гавел і Том Стоппард, заснували «Вільний театр». Роботи трупи тяжіють до документального й соціального театру, в них переважають інтонації граничної щирості. Актори «Вільного театру» часто самі пишуть ті тексти, які грають, тож, як наслідок, спектаклі зазвичай мають відчутний сповідальний характер.
22 серпня 2007 року всю трупу було заарештовано на кілька годин разом з глядачами прямо під час вистави. 2011 року, після отримання Халезіним і Колядою політичного притулку у Великобританії, театр зареєстрований у Лондоні, хоча основний склад продовжує працювати в Білорусі. На сьогодні у проекті беруть участь 25 осіб. Найвідоміші вистави — «Психоз 4.48», «Техніка дихання в безповітряному просторі», «Беллівуд», «Покоління Jeans», «Бути Гарольдом Пінтером», «Осягаючи любов», «Цифри», «Палаючі двері».
З Миколою Халезіним ми розмовляли по скайпу.
«ЩОРАЗУ МИ ПРОБУЄМО РЕЧІ, НЕМОЖЛИВІ РАНІШЕ»
— Як ви прийшли до театру?
— Мій перший театральний фах — сценограф. Утрьох з друзями, заробивши гроші на кінозйомках, ми створили «Альтернативний театр». Він мав культовий статус, але його поглинув банк, якому належала будівля. Паралельно я працював у галереї, яка потім стала центром сучасного мистецтва, але з приходом Лукашенка до влади закінчилися і спонсори, і покупці мистецтва. Тоді я зайнявся журналістикою — очолив газету на запрошення друга-видавця. Її теж закрили. Внаслідок втоми від політики з’явилась драматургія. Я отримав хороший гонорар від МХАТу за свою п’єсу, і ми на ці гроші створили драматургічний конкурс, із якого виріс потім наш театр.
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ МИКОЛИ ХАЛЕЗІНА
— На яких принципах побудований «Вільний театр»?
— Нас цікавить сучасна драматургія. Спектакль за класичним матеріалом — «Король Лір» — ми випустили лише через сім років, на пропозицію лондонського «Глобуса». Ми створили свою лабораторію для навчання виконавців, тож наші актори виховані за унікальною методикою. Можуть зіграти, поставити, продати спектакль, написати п’єсу. Отакі універсальні солдати.
— Одвічна дилема театральної режисури: чия система вам ближче — Брехта чи Станіславського? Удавання чи перевтілення?
— У нас, скоріше, Мейєрхольд, Арто, Гротовський. Не cпотворений Станіславський — теж. Актори проходять серйозну фізичну та психологічну школу.
— Тож у чому суть вашого метода?
— Це називається total immersion — тотальне занурення. Актор занурюється у свої історії. Ми одними з перших зайнялися персоною виконавця, розкриттям на сцені його особистого досвіду. Доходили до самих глибин. А за основу, хоч як це дивно, брали футбол.
— Навіть так?
— Це ідея тотального футболу, впроваджена в 1970-х голландцями Йоганом Кройфом та Рінусом Міхелсоном...
— ...і Лобановським у нас.
— Безумовно, він був найсильнішим в СРСР подвижником цієї теми. Так-от, там три принципи: ансамблева гра, пресинг по всьому полю — ти не відпускаєш глядача ні на мить, і швидкий перехід від оборони до атаки — тобто шалена динаміка. За п’єсами Гарольда Пінтера було дуже багато постановок, але ніхто не робив таких динамічних спектаклів. Якби він дізнався заздалегідь, то, мабуть, заборонив би постановку. У підсумку ми удостоїлись такої похвали від нього, що навіть стало не по собі. І ми ще додали до тих трьох постулатів актуальність та щирість. Ти маєш говорити правду, навіть художньо її прикрашаючи, і маєш перебувати в сучасному контексті. Такий підхід породжує надзвичайно високі вимоги до акторів. Наприклад, у новому спектаклі «Палаючі двері», де є історія Сенцова і звучить музика «Бумбокса», основна установка — дійти до межі фізичних можливостей виконавця. Театр уже не може йти в пасторальній тональності. Він, з одного боку, має бути видовищним, а з другого — кидати виклик. Щоразу ти ускладнюєш завдання, пробуєш речі, неможливі раніше. І актор бере цю нову висоту.
— Часто вам доводиться підвищувати голос на репетиціях?
— Стосовно наших акторів — практично ніколи. Стосовно запрошених — траплялося, але рідко. Репетиція — це зазвичай потік етюдів. У «Палаючих дверях» підготовлено 202 отаких мікроспектаклі. Кожен потребує великих зусиль, і це триває по десять годин щодня. Там особливо говорити нема чого. Я дивлюся, прошу щось відкинути, щось розвинути. Ми з Щербанем взагалі мовчуни. І нічого не показуємо акторам. Це заборонено.
«ЦЕ НЕ БУЛА ЕМІГРАЦІЯ, А ПОРЯТУНОК»
— Що спричинило вашу еміграцію?
— Це була не еміграція, а порятунок. Нас вивозили таємними стежками в Новорічну ніч. Всі друзі опинилися в тюрмі КГБ 2010-го. Ми думали, що все буде як завжди, дадуть по 10 — 15 діб, але всім стали давати реальні терміни — рік, два, п’ять. На нас з дружиною чекав вирок. Ми подали прохання про політичний статус у день завершення візи.
— Як ви працюєте з театром?
— У нас є дві дівчини, які керують у Мінську, ми контролюємо процес. Коли робимо великий проект, то привозимо трупу в Британію або в іншу країну. Невеликі спектаклі ставимо по скайпу. У Мінську театр так і залишився нелегальним. А в Лондоні він зареєстрований, відомий.
— Тож які у вас головні складності?
— Як і у всіх театрів, основна проблема — фінанси. Ми ж фактично бездомні. Прибутковим театр бути взагалі не може, якщо це не Бродвей. Тому покладаємося на зовнішню підтримку, і 90% нашого робочого дня — це спроби розв’язати фінансові проблеми. А так — зараз дуже хороший ґрунт для творчості. Чим більший кошмар, тим гостріший драматургічний конфлікт.
— Чому вас терплять у Мінську?
— А як закрити нелегальний театр? Були арешти, побиття, людей звільняли з роботи, виключали з університетів. Арештовували театр разом з глядачами.
— Так, знаменита історія.
— Ну, й далі що? Розстрілювати? Ось ми відкладали прем’єру, бо в нас актор сидів. Відсидів десять діб, вийшов, зіграли. Резонанс неабиякий, провідні ЗМІ писали про це. Кожен пресинг викликає реакцію. І влада розуміє, що їй це очок не додає. Враховуючи нашу політичну активність, яка йде паралельно театральній, вони розуміють, що злити нас — невдячне завдання. До нас світові уряди дослухаються набагато уважніше.
«ЯКБИ РОСІЯ НЕ ПІДТРИМУВАЛА ЛУКАШЕНКА, ТО ЙОГО НЕ ІСНУВАЛО Б УЖЕ 20 РОКІВ»
— Чому режим досі стоїть?
— Мені здається, що Україна, Росія, Білорусь — єдиний проблемний вузол. Ті варіанти, які обкатав Лукашенко, були реалізовані Путіним і Януковичем. Вони методично, хід за ходом, повторювали його. І з другого боку, якби Росія не підтримувала Лукашенка, то його не існувало б уже 20 років. Точно так само тримався Янукович.
— Свобода — найскладніше випробування. Ви думали, що буде з вами, коли вона настане?
— Нам і так уже все можна. Жодного зв’язку між нами і політичною ситуацією нема. Є лише наша реакція — адже диктатура дає багато приводів говорити саме мовою театру. Будь-який жорсткий режим породжує героїзм і зрадництво. У нашому репертуарі політичних спектаклів немає, в жодній виставі не фігурував Лукашенко. Не тому, що ми цього боїмося. Просто це персонаж, не вартий художнього осмислення. Він банальний. Він навіть не створив власної естетики. Намагався використати радянську — виявилося, що населення байдуже до неї. І в підсумку сьогодні Лукашенко вдягає майку з вишиванкою. Прийшов до того, проти чого боровся. Він дивиться на війну між Росією та Україною й підтримує білоруську, бо розуміє: якщо почнеться війна, то реально опертися можна буде якраз на білоруськомовних. А при свободі житимемо щасливо, бо зможемо облаштувати в Мінську великий театральний центр, і не тільки самі там гратимемо, а й запрошуватимемо своїх друзів, серед яких багато зірок, які б хотіли грати в Мінську, але при цьому режимі вони туди не поїдуть.
До речі, про друзів. Ми багато працюємо з Україною і хотіли б, щоби наша співпраця була активнішою, якби у вас був послідовніший уряд. Зараз проводимо семінари з інтеграції українського театру в Європу і робимо спільні музичні проекти з тим же «Бумбоксом». Тут багато взаємних інтересів.
— А як вам ситуація в нашому театрі?
— Нещодавно ми приїздили до Києва, і я був не в захваті від режисури, а ось рівень підготовки акторів дуже сподобався. Якщо їх віддати в добрі руки, то може вийти чудовий результат. Ми 12 років проводимо драматургічний конкурс, і зараз Гран-прі одержала Тетяна Кіценко — український драматург. Потенційно Україна може зробити те, що вона вже зараз здійснює в музиці, а в музиці у вас неймовірний прогрес. Що середній ешелон, що лідери.
— Дякую на доброму слові...
— Цей успіх поки що не оцінюють українці, адже завжди здається, що вдома все погано. Але з іншого краю бачиш, що в дечому Україна таки має успіхи. Крім музики, це ще кулінарія — в ній ви серед лідерів у Європі. Я просто захоплююся кулінарією, тож знаю, про що кажу.
«У ТЕАТРІ ЗАБАГАТО КОМПРОМІСІВ»
— Тож наостанок, які у вас захоплення, крім кулінарії?
— Театр для мене взагалі на третьому місці. На першому — родина. На другому — кулінарія та фотографія.
— Чому?
— У театрі забагато компромісів, оскільки це колективна співпраця. Тому я не вірю, коли режисер каже, що на 100% зробив те, що хотів. Навіть якщо ти й зробив, як хотів, виглядає це все одно не так, бо на кожному окремому етапі людський фактор може все знищити — досить однієї погано зіграної сцени. І в театрі можна обманути, а в кулінарії чи фотографії — ні. Це мені подобається.
