Про мистецтво нонконформізму, або мистецтво незгоди і спротиву офіційно прийнятим нормам та ідеологічним догмам, сучасні українці знать насамперед через творчість і трагічні долі Василя Стуса, Сергія Параджанова... Право на свободу в мистецтві відстоювали в атмосфері райдужно-оптимістичного соцреалізму й українські художники, що ставало приводом для переслідувань і репресій з боку держави.
Величезний, донині лише фрагментарно вивчений пласт мистецтва спротиву у візуальному мистецтві став темою дослідження доктора мистецтвознавства, провідного наукового співробітника Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Лесі Смирної. Підсумком десятилітньої праці вченої стала монографія «Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві», яка викликала жваве обговорення у мистецьких колах і фахові дискусії.
Про історію написання книжки, про першоджерела, які довго ховали в спецхранах, про талант і сміливість бути «не такими, як усі» розповідає «Дню» Леся Смирна.
«СВІТОГЛЯДНИМ ОРІЄНТИРОМ ДЛЯ ШІСТДЕСЯТНИКІВ БУВ ЗНИЩЕНИЙ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ БОЙЧУКІЗМ»
— Лесю, з чого або з кого розпочалося твоє захоплення нонконформізмом, який ще називають мистецтвом незгоди і спротиву?
— З родини і середовища, в якому я зростала. Становлення родини моїх батьків відбувалося у складні 1970-ті. Батько тоді тільки входив у письменницьке середовище, з’явилися його перші новели, а згодом і перша книжка оповідань «Розмова» (Батько — В’ячеслав Григорович Медвідь — письменник, лауреат Шевченківської премії. — С.Б.). Павло Архипович Загребельний згодом скаже про батькову незвичну стилістику — «бібліотекар, який пише без початку і кінця». Тоді головним було показати соціальність, і редактори батькової книжки просили додати бодай одне оповідання, де був би відтворений позитивний образ радянського трудівника. Але з того нічого не вийшло, саме тому його перші книжки наразилися на непримиренну критику та звинувачення в «безсюжетності» й «безсоціальності».
Цікавий епізод — коли батьки одружувалися у 1976 році, співробітниця РАЦСу запитала, яким вони бачать своє весілля, і батько відповів: «Український спів і бандура». На весільних світлинах поруч із батьками — жіночий хор у вишиванках.
У пам’яті зринає багато епізодів. Спілкування з Павлом Загребельним, Григорієм Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом... Піцунда, будинок творчості письменників. Ірина Жиленко під враженням Чорнобильської трагедії пише поетичний цикл, ділиться болісними враженнями. Белла Ахмадуліна — пам’ятаю її в білих ботфортах, схожу на войовничу Артеміду. Старший колега батька, історик Василь Скрипка, наприкінці 1970-х був переслідуваний та позбавлений права працевлаштування за націоналістичні погляди. Потім поступово входять в життя нашої родини Роман Андріяшик зі своєю складною долею, поети Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, молодший за них Олесь Ульяненко, якого батьки буквально рятують, Олександр Сопронюк з першою опозиційною газетою доби Незалежності «Слово», батьків земляк Микола Закусило, який дошукувався таїнств поліського мовлення. Про стосунки з кожним можна написати цілу історію...
АЛЛА ГОРСЬКА. «В. СИМОНЕНКО». 1964 Р.
— Перше твоє наукове дослідження було присвячене творчості українського художника Віктора Зарецького. У монографії «Віктор Зарецький. Митець, рокований добою», виданій за грантом Президента України, ти проаналізувала історичний час, у якому творив художник, та одне із найпомітніших мистецьких явищ української історії ХХ століття — «шістдесятництво». Ця тема має продовження в монографії «Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві»?
— Творчість Віктора Зарецького я досліджувала під безпосереднім керівництвом доктора мистецтвознавства Олександра Федорука. Без його допомоги, а також допомоги доктора мистецтвознавства Андрія Пучкова не відбулася б і моя друга книжка, окрема глава якої присвячена українським нонконформістам 1960-х. Саме вони виробили нову національну форму, основану на впровадженні й інтеграції у сучасне мистецтво символів правдивої автентики. Після майже тотального знищення українських митців у 1930-ті та воєнно-повоєнної творчої депресії у 1960-х наче спалахнула друга хвиля інтересу до фольклорних джерел і національного самоосмислення. Світоглядним орієнтиром для шістдесятників Тетяни Яблонської, Віктора Зарецького, Алли Горської, Галини Севрук, Опанаса Заливахи став знищений радянською владою бойчукізм, що осмислював національну культуру через зв’язок з іконою та селянською творчістю як вищими формами мистецтва.
«ХЛІБ» ЯБЛОНСЬКОЇ СТАВ ОБЕРЕГОМ ДЛЯ МОЛОДИХ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ
— Книга охоплює величезний період українського образотворчого мистецтва — від «розстріляного відродження» до постнонконформізму — досить дискусійного явища 1990 — 2000-х. Чи достатньо було матеріалу для вивчення цієї теми? На що ти спиралася?
— Незважаючи на доступність раніше заборонених архівних матеріалів, відкритість імен, історичних фактів, мені як досліднику потрібні були живі спогади і розмови зі свідками і учасниками тих подій, без яких неможливо осягнути минуле.
Пам’ятаю, як довго говорили ми про парадокси тоталітарної доби з Володимиром Мельниченком, міркували про те, що у практиці українського офіційного мистецтва існували тенденції підтримки визнаними владою художниками молодих митців та стимулювання новацій в їхній творчості. Тетяна Яблонська спонукала майбутніх монументалістів — Аду Рибачук і Володимира Мельниченка — на творчу подорож до ненців на острів Колгуєв у Північному Льодовитому океані. «Як мені набрид цей сіро-коричневий живопис, шахтарі й шахтарки в робах! Якби ви роз’їхалися на всі чотири боки і привезли б щось свіже, новаторське!» — казала Т. Яблонська учням. Не можна не розуміти, що її програмний «Хліб» (1949) був не лише «шедевральним стовпом» соцреалістичної доктрини в образотворчому мистецтві, але — з суспільно-культурної точки зору — давав Тетяні Нилівні, двічі лауреату Сталінської премії, упродовж всього її творчого життя виступати в ролі своєрідної берегині, якій дозволялися різного роду модерні відхилення від соцреалізму, і що разом із тим мисткиня була гарантом свободи творчого пошуку в колі передовсім молодих українських митців.
ГАЛИНА СЕВРУК. «ПОЛАМАНІ КРИЛА». 1967 Р.
Ще одна пам’ятна для мене історія, коли в Академії, де я працюю, з’явився вже немолодий чоловік, з елегантним шаликом на шиї, як із паризького журналу мод. Це був французький художник українського походження Антон Павлович Соломуха, якому вдалося зробити майже неможливе. Наприкінці 1970-х у тандемі з тоді ще нікому не відомим молодим актором Ігорем Цишкевичем вони організували «пересувну» виставку українського нонконформістського живопису, яка експонувалася в країнах Європи й США. Ціла тека архівних світлин, документів, листів, самвидавних каталогів, які Антон Соломуха передав з Парижа через свого близького друга, директора Інституту проблем сучасного мистецтва Віктора Сидоренка, опинилася в моїх руках. Ретельно опрацювавши, я оприлюднила більшу частину цього архіву у своїй монографії. Таких історій можу розповісти багато.
— У своїй книжці ти розглядаєш нонконформізм як світоглядний феномен і водночас як громадянський протест митця. Чия творча і життєва доля є наглядним прикладом трагедії невизнання і таврування? Які історії вразили тебе найбільше?
— Загалом, це був час, в якому, за Зиґмундом Фройдом, прогрес ішов у ногу з варварством. Одна з найтрагічніших сторінок в «епосі» незгоди визначних митців із владою та державою — це відмова від своїх переконань, винаходів, прозрінь, це каяття, зізнання під тиском тортур у неіснуючих злочинах, що аж ніяк не гарантувало життя.
У протоколі допиту художника, викладача Київського художнього інституту Івана Липківського, який був засуджений за активну участь у націонал-фашистській терористичній організації до вищої міри покарання з конфіскацією усього майна, було «вибито» зізнання. Цитую майже дослівно: «Я, Липківський Іван Васильович, художник, член націонал-фашистської організації (бойчукіст) — автор творів, шкідливих у галузі образотворчого мистецтва. Я визнаю свою провину перед радянською владою, обіцяю дати зізнання. Прошу дати мені можливість чесним трудом заслужити собі право в новому житті, щоб усі свої сили й знання віддати на користь трудящих». Вирок був приведений до виконання у Києві 13 липня 1937 року.
ОПАНАС ЗАЛИВАХА. «ЧИ БУДЕ СУД, ЧИ БУДЕ КАРА». 1964 Р.
І ще безліч трагічних доль. Репресованою «за активну участь в антирадянській банді українських націоналістів» була львів’янка Ярослава Музика (реабілітована 1955-го), відбував покарання у таборі Мордовії «за антирадянську агітацію та пропаганду» Опанас Заливаха, «за спекуляцію» та за «український націоналізм» був засуджений до п’яти років ув’язнення кінорежисер Сергій Параджанов, загинула від рук, як вважають, КДБ Алла Горська (1970)...
ТВОРИ «НЕБЛАГОНАДІЙНИХ ХУДОЖНИКІВ» ВРЯТУВАЛИ ПРИВАТНІ КОЛЕКЦІОНЕРИ І БАНКИ
— Чи зазнавали митці таких переслідувань аж до фізичного знищення десь ще, крім СРСР?
— Історія людства загалом сповнена трагічних вигнань, переслідувань, страт тих, хто виявляв незгоду, — релігійних діячів, митців, винахідників, політиків. Практично дзеркальним до ситуації в Україні був розвиток нонконформістських тенденцій у Німеччині. Держави, що пережили травматичний досвід тоталітаризму, були схожі за ключовими шляхами розвитку візуального мистецтва, що для обох було засобом боротьби за творчу та громадянську свободу, втіленням протестантської естетики через виражальні засоби творення: експресію стилістики, контрастну безкомпромісність чорного та білого, динаміку монументальних багатофігурних, об’єднаних бурхливою рухливістю форми композицій з відсилкою до батальних творів доби Романтизму. На вогнищах нацистської «інквізиції» у 1930-ті було спалено тисячі артефактів, проголошених т. зв. дегенеративним мистецтвом. Рано пішли з життя, зазнали тортур та були переслідувані або знищені нацистським режимом Кете Кольвіц, Ернст Барлах, Отто Дікс, Джон Хартвілд та ін.
Утім з часом те, що на теренах СРСР набуло характеру фізичних репресій та переросло у появу дисидентського руху, у країнах Західної Європи набуло характеру інтелектуальних дискусій, які, окрім культурної проблематики, намагалися з’ясувати питання трансконтинентального значення — у сенсі протиборства двох антагоністичних ідеологій: соціалістичної й капіталістичної...
ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ. «ЖИТТЯ»
— Яка доля творів невизнаних владою і радянською системою художників? Де вони зберігалися — в запасниках державних музеїв, в приватних колекціях? В Україні чи за кордоном? Чи можемо ми говорити про те, що частина спадщини митців, які крокували «не в ногу з лінією партії», остаточно втрачена? І де, в яких музеях можна побачити сьогодні мистецтво спротиву?
— Однією з проблем у вивченні українського нонконформізму є існування і збереження артефактів. На початку 1930-х років в Україні було сформовано систему музейних спецхранів, куди потрапили твори «неблагонадійних» художників під гриф «таємно». Більша частина їх була знищена та понівечена жахливими умовами зберігання. Вперше вони були оприлюднені Національним художнім музеєм на початку 1990-х і вдруге 2015 року в форматі двох масштабних виставкових проектів — «Мистецтво України XX століття. 1900 — 2000» (1998) та «Спецфонд» (2015).
Накопиченню і збереженню творів неформального мистецтва сприяв галерейний бізнес, який веде свій початок з 1990-х років. Засновником його в Україні вважається Віктор Хаматов — фундатор першого творчого кооперативу Soviart. Також до процесу колекціонування творів нонконформізму долучилася низка банків, що працювали над формуванням власних колекцій, підтримували мистецтво і художні проекти.
Діяльність приватних галеристів, колекціонерів і банків була справедливо оцінена в останні роки, коли твори нонконформістів стали класикою, жаданою у музейних колекціях, причому не у фондах, а в експозиції. Адже за силою впливу на свідомість глядача ці твори переважають традиційні форми живопису ХІХ ст. або антикваріату, оскільки презентують історію явища, яке ще триває.
