«Давай танцюй» — проект воістину багатостраждальний. Стартував ще 2005-го. Процес перервала криза 2008 року. Держкіно тричі відмовило у фінансуванні, але зйомки таки поновилися 2015-го.
Режисер — вихідець із Донецька Олександр БЕРЕЗАНЬ. Навчався на курсі театральної режисури в Київському національному університеті культури й мистецтв, проте покинув навчання. Працював у театрі, знімав кліпи, спеціалізується на комедіях. Сценарій «Давай танцюй» написаний Олександром спільно з його постійним партнером, продюсером Сергієм РОЗВАДОВСЬКИМ, який, до того ж, зіграв головного негідника.
Сюжет такий. У Слов’янську двоє братів — старший Микита (Денис РЕКОНВАЛЬД) й молодший Паша (Максим ДЗЮНЯК) одержимі танцем. На дворі — літо 2014-го, розпал АТО. Від вибуху міни Паша зазнає серйозних поранень, на реабілітацію потрібні кошти, тож Микита вирушає до Києва на танцювальний турнір, аби виграти грошовий приз. У столиці ситуація ускладнюється: герой закохується в красуню-співачку, україно-американку Лізу (Валентина ВОЙТЕНКО), яку викрадають з метою викупу. Звісно, треба рятувати ще й її. Доволі типовий набір ситуацій.
Усі поширені і, не побоюся цього слова, намозолені проблеми українського жанрового кіна постають тут на повний зріст із перших же кадрів. Березань ще в попередній роботі — історичній комедії «Шляхетні волоцюги» — показав, що його слабкий бік — драматургія, себто діалоги, побудова сюжету й розробка характерів.
Наприклад, лірична лінія — і з Пашею, і з Лізою — втілена як банальна мелодрама, з відповідною серйозністю обличь, пафосом діалогів і клекотінням пристрастей. З комізмом не все гаразд: багато жартів примітивні й невлучні. Зліплені з грубих штампів дореформені міліціонери й різномасті бандити теж не смішать. Гомофобні дотепи й фрази про «нормальну орієнтацію» взагалі поза критикою. З того ж розряду мрії Лізи про принця (сучасна богемна дівчина родом з Америки правда таке може сказати? Ви століттям не помилилися?).
Микита розмовляє на погано сконструйованому суржику. Багато типажів і колізій так-сяк скопійовані з голівудських оригіналів, а тому виглядають штучно й незграбно. Загалом, там, де акторам треба реагувати саме у формі гри, слабкі місця у сценарії та в режисурі аж занадто помітні.
Що ж рятує фільм від провалу?
Три складові: хореографія (Анатолій САЧИВКО), операторська робота (Микита КУЗЬМЕНКО) і монтаж.
Коли виконавці припиняють говорити й щось удавати, а натомість переходять до фізичної (взаємо)дії (того самого «екшену»), стає цікаво і, о диво, навіть смішно. Це стосується не лише танців; наприклад, одна з найефектніших сцен погоні в нашому кіні за останній час — Микита мчить на роликах за машиною Лізи по центру Києва, долаючи численні перешкоди; феєрична суміш паркуру й балету. Але, звісно, головне — танці. Соло, дуети, ансамблі, блискучий атракціон стилів і карколомних па. До речі, варто відзначити ще один номер у виконанні Дениса Реконвальда, коли його персонаж, аби замаскуватися від настирливого міліціонера, дебютує на турнірі в жіночому вбранні й перуці — дотепно, спритно, весело (і тим паче можна було би без дурощів про геїв обійтися). Все це легко й соковито знято Кузьменком і з добрим почуттям ритму змонтовано Березанем. Правильна «нарізка» явно допомогла усунути чимало неоковирностей.
Очевидячки, маємо повторення того, що можна назвати прецедентом «Гуцулки Ксені» (див. рецензію «Останній феєрверк» у «Дні» від 12 березня ц. р.). Наші режисер(к)и все ніяк не опанують мистецтвом комедії, але вже навчилися робити фільми-концерти. Діалоги можуть бути скільки завгодно дерев’яними, персонажі — ходульними, актор(к)и — затисненими, але щойно в кадрі починають співати й/або танцювати, ситуація поліпшується на порядок.
Можливо, відповідь у тому, що обидва фільми є продукцією нового часу, коли кліпове мислення, вплив телебачення й рекламних роліків як на авторів, так і на авдиторію є беззаперечним (що особливо вірно для Березаня). Отака допомога від «молодших братів» кінематографу є вкрай доречною й освіжаючою: принаймні якісне шоу на екрані вже цілком виходить.
Другий крок назустріч залу теж доведеться робити, і це звісно, важче, але необхідно: навчитися працювати з акторами й писати для них переконливі історії.
Адже так і народжується кінематографічне ремесло, котрому зрештою підвладні «Оскари», Канни і каси.
