Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) — незалежний колегіальний орган, створення якого передбачено Законом України «Про вищу освіту» 2014 року. Його діяльність розпочалася не безхмарно, адже перший його склад через цілу низку обставин так і не розпочав свою роботу. У 2018 році відбулося «перезавантаження» Національного агентства — Законом України «Про освіту» 2017 року були змінені принципи обрання членів Агентства, новий склад був обраний міжнародною конкурсною комісією та затверджений Кабінетом Міністрів України у грудні 2018 року. Наприкінці лютого 2019 р. Національне агентство офіційно розпочало діяльність, утім, навколо цієї діяльності досі існує багато контраверсійних суджень, створюється чимало неправдивих міфів і ставиться питання недоречності його існування.
Національне агентство, що має на меті стати каталізатором якісних змін у системі вищої освіти з метою формування культури її якості, викликає чималий спротив серед чиновників і представників академічної спільноти, які не готові до змін та не мають мотивації наблизити систему української вищої освіти до найкращих західноєвропейських зразків.
Ми зустрілися з членкинею Національного агентства, єдиною у його складі представницею мистецької галузі, очільницею відділу міжнародних наукових і мистецьких зв’язків Національної академії мистецтв України, наймолодшою в Україні докторкою мистецтвознавства Лесею СМИРНОЮ, аби розсіяти міфи навколо цієї незалежної інституції, обговорити проблеми і виклики, що постали перед освітою, зокрема й мистецькою.
«МОТИВАЦІЯ ОДНА — НАБЛИЗИТИ УКРАЇНУ ДО КРАЩИХ СТАНДАРТІВ ЯКОСТІ ОСВІТИ»
— Пані Лесю, як оцінюєте трансформації вищої освіти сьогодні?
— Будь-які трансформаційні процеси річ не тільки не проста, а часто-густо болюча: щось стале навряд чи хоче змінюватися саме, а якщо це відбувається зі сталим зовні, прагне чинити опір. Вища школа в Україні, так само як і в інших країнах центральноєвропейського регіону, стала об’єктом різноманітних спроб реформування після 1990 року. І ми не є унікальною в цьому сенсі посткомуністичною державою, що намагається пришвидшеними темпами надолужити те, що європейські країни поступово формували десятиліттями, зрозумівши хибність освіти в попередньому форматі.
Утім, як країна з в’язким постколоніальним спадком, у процесі реформування ми рухаємося не завжди за переконливою, а почасти, як видає практика, за дещо турбулентною траєкторію. З одного боку, існує чітке усвідомлення потреби в модернізації освітнього простору відповідно до сучасних європейських зразків, з іншого, — ще більш чітко спостерігається відсутність суспільного й державного консенсусу в питаннях стратегічних перетворень форм вищої освіти. Основи модернізації заклав перший реформаторський Закон «Про вищу освіту» 2014 року, де Україною були заявлені нові змістові домінанти, що мають відбутися в полі євроінтеграційних процесів. І мотивація одна — наблизити Україну до кращих стандартів якості освіти, формувати культуру якості і разом з тим зберегти традиції та потенціал національних шкіл.
— Які загрози та виклики для вищої освіти ви бачите сьогодні?
— Найгостріша проблема — це загальнодержавна інструментарна розгубленість, відсутність еволюційно змінюваної гуманітарної політики, а з нею — нівелювання гуманітарної складової вищої освіти. Саме остання формує ціннісні орієнтації, способи сприйняття молодою людиною навколишнього світу, по вінця занурену в гаджети і пройняту блогівською «здатністю свідомості». Через те провідним у сучасній вищій освіті має бути переорієнтація на посилення гуманітарної складової: через вивчення історії, культури, мови. Саме це, — а не традиційні технічні науки та природознавство, яким змінюватися й не дуже потрібно, варто лиш пильнувати за світовими надбаннями, — зможе закласти справжнє підґрунтя громадянського суспільства та «спродукувати» його представників: людей національно орієнтованих і гуманно налаштованих. Одна з моїх улюблених цитат філософа Івана Ільїна, який називав це духовним розумінням батьківщини і казав, покажи мені, як ти віруєш і молишся, як ти співаєш і читаєш вірші, що ти називаєш «знати» і «розуміти», хто твої вожді, генії і пророки, — і я скажу якої нації ти є сином.
На тепер до усіх проблем додалася пандемія і перехід більшості закладів вищої освіти на дистанційну форму. Утім, немає нічого вічного під сонцем, але ці тимчасові заходи, можливо, спричинять і щось позитивне у самонаповненні людини новими смислами, переглядом звичного ставлення до життя, виробленням нових векторів подальшого власне людського, а затим і фахового руху, не в останню чергу в чомусь допоможе кожному з нас стати трохи іншим. Зрештою, покаже, яка освіта може справді відбуватися дистанційно, а яка принципово не може.
ПАНДЕМІЧНІ ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ
— Заклади освіти в усьому світі сьогодні намагаються пристосуватися до умов пандемії, враховуючи, що це досить незвичні умови. А як сьогодні відбувається навчання в мистецьких вишах, враховуючи особливості здобуття творчої освіти?
— Так, мистецькі ЗВО у чомусь нагадують медичні, однак навчання в мистецьких вишах відрізняється від підготовки фахівців у інших галузях теж гуманітарного знання (соціологія, політологія, екологія, економіка, юриспруденція, культурологія, меншою мірою мистецтвознавство). Не лише через те, що в них трансляція готового знання та готових проблемних питань не передбачають необхідності індивідуального контакту з кожним із студентів (головне, аби людина почула й забажала осмислити, всотати), а через те, що індивідуальний контакт викладача зі студентом у мистецькому виші — як і, приміром, у медицині — потребує конкретної особистісної демонстрації власної майстерності, що допоможе побачити художню форму не так, як студент до цього звик, з іншого ракурсу, в іншому освітленні творчого завдання.
У процесі мистецької підготовки опиняється задіяною не лише складова свідомості талановитої людини, що її можна витончити під час звичних теоретичних занять (лекції/семінари) або самовдосконалення, а й, мовити б, психосоматична, тілесна складова, що потребує багаточасових індивідуальних тренувань, витончення «фахових рухів». Це дуже складно зробити дистанційно. Уявіть собі майбутнього акробата з київської Академії естрадного та циркового мистецтв або скрипаля із консерваторії, або майбутнього скульптора: на смартфоні робити сальто або витончувати рисувальну майстерність не навчиш так само, як і робити операції на серці.
Загалом, мистецька освіта, я би сказала, має справу не так зі смисловими, як із принципово просторовими, навіть «тілесними» явищами у навчанні, і усім єством заперечує налагодження віртуальної дистанції між викладачем і студентом. Через те дистанційне навчання у мистецькій сфері є неправдивим, штучним, ситуативно вимушеним за поточних умов ерзацом справжнього навчання мистецтву, і за своєю суттю таке навчання не може розцінюватися як повноцінне.
Для мене важливою є також артистична складова. Згадую лекцію італійського мистецтвознавця, винахідника поняття «трансавангард» Акілле Боніто Оліви, яку декілька років тому він прочитав під час візиту до Києва. Не так смисловий шар повідомлюваної інформації, гострота думки, дотепність, стрункість логіки викладу, як харизматична артистичність подання всієї цієї розкоші лектором тут-зараз, — його рух аудиторією, його жест, його паузи і вдивляння начебто в очі кожного слухача — справляли враження, що його і має справляти якісна лекція з проблем мистецтва. Хоча йдеться не про практичні заняття з живопису або акторської майстерності, про підготовку скрипаля або співака, — позбавляти студента вправної мистецтвознавчої лектури або ж будь-якої іншої, що вимагає артистизму, є неодмінною умовою існування самої традиції трансляції навичок, вмінь і знань.
— Чим для вас є академічна спільнота, існування і сутність якої не залежить від теперішніх вимушених обставин?
— Ученому, представнику академічної спільноти сьогодні складно будувати власну системну наукову стратегію. Особисто мене держава, на жаль, більше не переконує в цінності (й корисності) тієї справи, якою я займаюся. Гуманітарна наука у нас стала суцільним волонтерством, і для того, аби бути успішним на науковому полі, ти повинен мати власний ресурс, власний поштовх до занять наукою. Може, так і повинно бути?
Невдоволення більшості гуманітаріїв викликає законодавчо встановлена необхідність наявності публікації у виданнях, що належать до наукометричних баз Scopus або Web of Science. Їх можна зрозуміти. Оскільки в Україні, приміром, узагалі відсутні мистецтвознавчі й культурологічні видання, що зареєстровані в цих базах, а місця для всіх у зарубіжних безкоштовних виданнях не вистачає, тягар сплачувати неабиякі кошти за публікацію лягає на плечі авторів, переважна більшість з яких такої можливості позбавлені: мешкаємо у «суспільстві виживання», а не «суспільстві споживання», як решта країн цивілізованого світу. Але ж Агентство розуміє, що потрібно диверсифікувати вимоги до наявності в науковця публікацій у різних галузях, як-от, приміром, для фізики і мистецтвознавства. Це питання на часі, і його треба довести до прийнятного і логічного законодавчого результату.
НЕ ДОПУСТИТИ ЗАГИБЕЛІ АКАДЕМІЧНОЇ НАУКИ
— Як, на вашу думку, співвідносяться формальні вимоги акредитації освітніх програм з якісними складовими «надання освітніх послуг»?
Мене як науковця і практика-освітянина цікавить не так формальний аспект оцінки наукової програми у НАЗЯВО за тим чи іншим критерієм, але й що відбуватиметься з нашим академічним середовищем через п’ять чи десять років. Адже представники цього середовища еклектично розпилюються і на власному прикладі показують, як гине академічна наука.
Так от про те, як гине академічна наука і академічне середовище, вже давно сказав Умберто Еко. Якщо раніше вища освіта мала привілейований характер, тепер відбулися процеси її масовізації. Лекція професора була подією і професор сприймався як навчитель, а не «продавець знань» (за Максом Вебером), який працює на потоках і ледь впізнає студентів в обличчя. І якщо на Заході професор може залучати до освітнього процесу асистентів, то зараз інститут асистентсва, принаймні у мистецьких вишах, припинив існування, посади асистента — тобто людини без наукового ступеня — немає у штатних розкладах ЗВО, хоча в Законі ця посада прописана.
Наше Агентство усвідомлює важливість й осібність характеру мистецької освіти, її відмінність від інших форм, дотримується, якщо можна так сказати, тендітного ставлення до творчих людей, розуміє, що мистецтво тримається на тандемі життя і хаосу, і що це особливе «довкілля проживання», яке дуже просто спаплюжити і через те потрібно уважно зберігати. Але разом з тим спостерігається і якась деградація мистецької освіти, оскільки старше покоління викладачів відходить, а молоді майстри не дуже хочуть впрягатися в цю академічну колотнечу, і саме для них в першу чергу маємо створювати необхідні умови кар’єрного зросту, відкривати зелену вулицю.
Оскільки в найближчому важко побачити якісь кардинальні зміни, Національному агентству слід наполегливо, вдумливо й обережно впроваджувати нове, що в людському житті лише з плином часу здатне стати чимось об’єктивним для всіх і переконливим для кожного. Так само ми і прагнемо діяти.
Фото з особистого архіву Лесі СМИРНОЇ
