У приватній розмові співробітник одного зі столичних музеїв розказав повчальну історію. Прогулюючись містом, група німецьких туристів вирішила оглянути Софію Київську не лише ззовні, але й із середини. Замовили екскурсію, пройшлися пустими залами. Коли ж гід сказав, що перед ними фрески XII століття, туристи розсміялися: «Бути того не може. Про таке багатство та красу говорив би вже весь світ, і від бажаючих «один раз побачити» не було б відбою».
Дійсно, європейцям і американцям важко зрозуміти нашу ситуацію. Коли там музеї вважаються національною гордістю, в Україні навіть не знають, скільки їх насправді. Мінкульттуризму, наприклад, заявляє про чотириста, історики — про чотири тисячі. А все тому, що одні музеї підпорядковуються Міністерству культури, інші — органам місцевої влади, треті — Держбуду (наприклад, Андріївська та Кирилівська церкви в Києві), четверті — Міноборони чи МВС. Іще в нас не знають, що музей може стати не витратною, а прибутковою статтею бюджету. Наприклад, відомий Metropoliten в Нью-Йорку кілька років тому провів виставку «Слава Візантії». Так, музею довелося вкласти гроші в телерекламу, в підготовку, в буклети. Але результат приголомшив. Із інших міст і країн потяглися бажаючі поринути в атмосферу стародавнього світу. Туристи селилися в готелях, купували сувеніри, обідали в ресторанах і відвідували інші визначні пам’ятки. Результат: за час роботи виставки місто заробило 182 мільйони доларів. А взагалі, музеям на Заході приділяють підвищену увагу. При кожному створено фонд і раду, які формують виставкову політику музею. Крім того, є і спеціалізовані бдагодійні фонди. За їхні гранти борються музеї й окремі дослідники.
А в Україні, не секрет, є поширеною думка про те, що музеї — це деякий атавізм, нікому не потрібний «проїдач» бюджету. Вони порожні, щорічно поглинають мільйони гривень і при цьому заявляють, що їхні проблеми — в недостатньому фінансуванні. Вже «за кадром» залишається той факт, що міністерства культури різних країн записуються в чергу, щоб відвоювати право експонувати у себе золото скіфів, що зберігається в Україні. І що відвідуваність вітчизняних музеїв зросла — за статистикою Мінкульттуризму, в минулому році відвідувачів стало на чотири мільйони більше. Звичайно, її ще не порівняти з показником, скажімо, Австрії — 228 чоловік на 100 тисяч. У нас поки що лише 28. Адже й у музеях виставлено лише 10% колекцій — немає приміщень і грошей на реставрацію. 90% експонатів, які залишилися, зберігаються в запасниках, до того ж не в найкращих умовах.
Нині фінансування, яке виділяється музеям, вистачає хіба що на мізерну заробітну плату співробітникам і на комунальні послуги. Про ремонт і поповнення фондів, як правило, говорити не випадає. Особливо якщо врахувати, що нерідко музейники працюють іще й як охоронці — за борги МВС позбавляє пам’ятники історії вартових. Не дуже щастить і центральним музеям. Наприклад, реконструкція Національного художнього вже кілька років у планах. А днями Музей архітектури та побуту «Пирогове» заявив про те, що його експонати знаходяться просто в катастрофічному стані. Загалом же, за оцінками Мінкульттуризму, реставрації сьогодні потребує близько 700 тис. пам’ятників, але минулого року «нове життя» почалося лише у 2% із них. Незважаючи на те, що в Україні «працює» програма збереження національних пам’ятників, щорічно їх стає на півтори тисячі менше. Хоча ці цифри цілком можуть виявитися в кілька разів більшими. Адже на державному обліку сьогодні всього лише 150 тис. пам’ятників історії. Насправді ж, як стверджують експерти, їх близько півмільйона. Приблизно, як у Польщі. Відмінність лише в тому, що в сусідів їх усі перерахували та дослідили.
Проте, на думку заступника міністра культури та туризму Ольги Бенч, сьогодні музейній справі не вистачає лише двох речей: законів і сучасного мислення. Гроші ж, за її словами, якраз є. Єдине, їх треба перепрофілювати. «Весь цей час у нас чомусь вважалося, що культура — це масове свято з концертом, і не більше. А музеї, бібліотеки, академічна музика — так, навантаження. Уявіть: на якомусь фестивалі за кілька днів могли проспівати мільйон, що складає, по суті, річний бюджет кількох музеїв».
Словом, якщо збільшити держпідтримку при бажанні цілком реально, то куди складніше настроїти на потрібний лад самих працівників музеїв, а саме — навчити заробляти. На різних круглих столах вони неодноразово заявляли: мовляв, такі поняття, як «прибуток», «ринок збуту», «маркетинг» — не для нас. Навіщо адаптувати тексти екскурсій для «середнього розуму», адже в нас є постійні відвідувачі, обізнані та грамотні. Крім того, туристичні ініціативи відволікають від прямих завдань — наукової роботи. Звичайно, немає правил без винятків. За словами директора центру туристичної інформації Володимира Царука, наприклад, Феодосійська картинна галерея лише минулого року заробила понад мільйон гривень. Приклад цього — і заповідник «Києво-Печерська лавра». Активна співпраця з туристичними агентствами плюс реклама дає відвідуваність. А сувенірна продукція і введення платних послуг — наприклад, фото- і кінозйомка — ще й додатковий прибуток. «Як можуть скаржитися на відсутність відвідувачів музеї, які навіть свого буклету не випустили. Адже ті ж туристичні фірми про них просто не знають», — дивується В. Царук.
На Заході музеї, які отримують дотації з бюджету, крім традиційних буклетно-сувенірних компаній, винайшли ще й інші методи промоушна. Наприклад, відкривають стилізовані ресторани чи кафе, здають деякі свої приміщення в оренду — для презентацій і конференцій. Із одного боку, в багатьох українських музеях цей досвід вважають цінним. Як показало дослідження, проведене радою туризму Карпатського регіону, 66% музейників вважають, що їм необхідно впроваджувати нові види послуг, навіть готельні. Переконані вони й у тому, що навколо замків, що збереглися в Західній Україні, які «нагороджені» музейним статусом, варто створювати туристичну інфраструктуру та вносити їх у маршрути. Проте є одне «але». За словами директора музею українського народно-декоративного мистецтва Андріани В’ялець, у законі сказано: музеї — неприбуткові організації. А отже будь-яка їхня ініціатива карається — в тому значенні, що з кожного виду діяльності вони повинні платити ПДВ. «Початковий капітал» — бюджетне фінансування — мінімально, саме тому податок зведе до нуля будь- які зусилля музейників.
Іншими словами, виходить замкнене коло. На те, щоб поповнювати і реставрувати колекції, держава грошей не дає. Але в той же час воно і відбирає шанси в музеїв заробляти самостійно. «В нас унікальні експонати, — говорить А. В’ялець. — Картини Катерини Білокур, колекція «Україна килимова», нарешті, все те, чим завжди цікавляться іноземці — так би мовити, генетичний код нації. Але приміщення музею маленьке, і його сусідство з церковними (музей знаходиться на території Києво-Печерської лаври) істотно звужує рамки». Ціни на квитки підвищувати в музеї не хочуть: на думку його директора, він повинен залишатися доступним. Акції ж, які тут іноді організовують, усе одно не дозволяють витрачатися на експедиції та закупівлю виробів сучасних майстрів. Уся надія на митницю, яка відправляє сюди конфіскат, а ще — на подарунки. Останні, благо, стають явищем усе популярнішим. Але допомога могла б бути істотнішою, якщо б в Україні з’явився закон «Про меценатство». За спостереженнями Ольги Бенч, у нас готові інвестувати в культуру та допомагати їй вижити. Тільки ось податки, які доводиться нині платити, багатьох зупиняють. Тому сьогодні спонсорство для вітчизняних музеїв швидше приємний сюрприз, аніж норма. Його обсяг експерти оцінюють приблизно в п’ять тисяч доларів на рік.
Нині як чиновники, так багато музейників сподіваються на «Мистецький арсенал». Він, на їхню думку, змінить ставлення суспільства до музеїв, надасть їм великі приміщення. А зосередження їх в одному місці ще і спростить розкручування. Тільки ось у цьому випадку, схоже, починає пахнути скандалом. Проект «Арсеналу» ще не затверджено, а Мінкульт і КМДА вже бурхливо обговорюють, кому ж буде підпорядковуватись цей музейний комплекс.
