Є на межі Донецької та Запорізької областей заснований у 1927 році заповідник «Кам’яні могили», як особлива природоохоронна територія національного значення. Його площа — близько 400 гектарів. За своїми геологічними, біологічними (більше 30 видів рослин, занесених до Червоної книги), історико-археологічними та художньо-емоційними характеристиками він належить до унікальних явищ на теренах України. Тому не випадково знаходиться під охороною держави, як один із чотирьох відділень українського степового природного заповідника Національної академії наук України.
Кожна із названих характеристик цієї видатної пам’ятки природи заслуговує на окрему розповідь. Але я обмежуся лише невеликою історичною довідкою про цей край.
Завдяки вдалому географічному розташуванню ця місцевість з давніх часів була ареною непересічних подій. Однією із найбільш значимих і водночас трагічних є битва руських князів Мстиславичів, за підтримкою їх союзників половців, із татаро-монгольською ордою Чингісхана на річці Калка 31 травня 1223 року. Тривало це криваве і жорстоке побоїще 16 днів і завершилося поразкою русичів. Їх полягло близько 70 тисяч. «И был плач и вопль во всех городах и селах», — такими словами закінчують свою розповідь про ту битву літописці.
На жаль, не в усіх історичних довідниках, і тим більше підручниках, згадується ця подія. Більше того, деякі місцеві історики досі сперечаються про точне місце битви: донецькі доводять, що це трапилося на території нинішніх Куйбишевського та Розовського районів, а запорізькі наполягають, що бої йшли на землях Оріхівського району. І поки регіональні історики «схрещують списи», переконуючи одне одного в тому, чия земля більше полита кров’ю пращурів, місцеві козаки вирішили, насамперед увіковічити пам’ять про цю визначну подію і про наших далеких предків — відважних ратників Київської Русі.
Врешті, у «Кам’яних могилах» спочатку з’явився пам’ятний знак — православний хрест, а у 2000 році, на честь двохтисячоліття народження Христа і 777-ліття битви на Калці, тут відкрили капличку, яку збудували на народні пожертвування. Участь в освяченні взяли високоповажні духовні особи Української православної церкви. Тобто усе зробили по-християнському.
Але так трапилося, що маленький храм невдовзі потрапив у немилість до директора Київського еколого-культурного центру Володимира Борейка, який чомусь поставив собі за мету будь-що домогтися знесення каплички на території заповідника. Мовляв, не місце їй тут, не передбачена така споруда ст.16 Закону «Про природно- заповідний фонд України».
А можливо, це не головна причина, на яку посилається Борейко? Може, хтось із його донецьких знайомих кинув око на заповідник, а точніше комусь потрібна солідна державна посада у структурі, якою опікується Національна академія наук України. Ось і залучили київського вояжера, який, користуючись своєю громадською посадою і донецьким «корінням», знайшов привід для наступу на релігійну споруду. В усякому разі такий напрошується висновок.
Зауважу, що капличка, як культурно-духовний об’єкт, займає площу менше однієї сотки і побудована на одногектарній території господарської садиби заповідника. Тобто ні господарській, ні науково-дослідницькій, ні екскурсійній діяльності не заважає.
Навпаки, будівництво каплички і відкриття пам’ятного знака схвально зустріли не лише мешканці навколишніх сіл. Добре прислужилася вона й екскурсантам, серед яких найбільше студентів, школярів, які перш ніж розпочати екскурсію по заповіднику, заходять до каплички аби поспілкуватися з Богом і водночас вшанувати пам’ять воїнів тієї далекої битви. Наочний приклад військово- патріотичного і духовного виховання молоді. Що в цьому поганого?
Це по-перше. По-друге, ніяк не можу збагнути, чому цей об’єкт із природо-заповідної та екологічної точок зору не «вписується» у структуру садиби заповідника і має бути обов’язково винесений за його межі? Кому він там заважає? Якщо підходити з таких міркувань, то й сама садиба у заповіднику займає не своє місце, тим більше, що усі будівлі (лабораторія, склад, гараж, житловий будинок) зведені без проектів і стоять тут не один десяток років.
Як би там не було, але директор із Києва взявся за справу серйозно, хоч ні у капличці, ні біля неї ніколи не був. Спочатку тривалий час він регулярно атакував усі природоохоронні та екологічні структури Донецької області різними скаргами, вимогами і т.д. Потім дійшов до Міністерства охорони навколишнього природного середовища, далі — більше — до обласної екологічної прокуратури. Причому робилося це методично і регулярно останні два роки. Я би навіть сказав настирливо і педантично. Скарг набралося не на один том.
Врешті, як у народному прислів’ї — «вода камінь точить». Частково пан Борейко уже домігся свого. Все-таки «дотиснув» прокуратуру. Після багаторазового звертання вона подала позов до Донецького господарського суду, і через нього висуває претензії до Українського степового природного заповідника. Вимога одна — винести за межі заповідника лише капличку, а точніше зруйнувати її. Підкреслюю — лише капличку. До інших господарських будівель, що знаходяться на тій же охоронно-природній території, претензій немає. Чи не правда, дивна позиція — склад і гараж сприяють діяльності заповідника, а капличка — навпаки? Чим вона так завинила? А точніше, кому заважає? Національній академії наук України, яка є державним власником цієї землі? В усякому разі, звідти ніколи не надходило жодних позовів і суворих вимог про знесення каплички. У Міністерстві охорони навколишнього і природного середовища, зокрема у державному управлінні заповідної справи теж не так однозначно, як В. Борейко, трактують статтю закону, вважаючи, що природні заповідники слід розглядати не лише як носіїв природної, а й культурної спадщини. Тому у даній судовій тяганині займають вичікувальну позицію.
Можливо, серед релігійних конфесій і громад точиться суперечка за право власності? Теж ні. Місцева влада і громадськість навпаки — всіма можливими способами захищають цю маленьку святиню, яких у цьому краї не так багато. Тим більше, що це не стільки чисто релігійна споруда, скільки історико-культурний і духовний центр на території усього багатогектарного заповідника. Я би навіть сказав єдиний оберіг історичної пам’яті. Адже крім «Кам’яних могил», інших знакових пам’яток, які б засвідчували не лише про місце великої історичної битви на цій землі, а й увіковічували пам’ять про відважних захисників рідної землі, ніде більше немає.
Однак, незважаючи на це, маленький храм опинився на лаві підсудних. Уже відбулося два судових засідання. Скільки ще попереду — невідомо. Служителі Феміди, як і позивачі, неприступні. Ніякі аргументи щодо духовності та моралі, ніякі апеляції до совісті суддів, прокурорів, чиновників, ніякі нагадування про 30-ті роки минулого століття, коли масово виносилися вироки храмам, про що і усно, і письмово не перестає доводити директор Українського степового природного заповідника, кандидат біологічних наук Леонід Мордатенко, який у суді виступає як відповідач, результатів не дають.
Близько двадцяти різних державних службовців, великих і малих, задіяні у вирішенні цієї «важливої» проблеми. Ніби більш нагальних справ у прокурорських і судових структурах, в тому числі і щодо екологічної безпеки, на Донеччині вже не існує. А хіба пану Борейку, як директору Київського культурно- екологічного центру немає до чого докласти рук у столиці, чи в області? Тут теж немало заповідних та природоохоронних пам’яток, яких, незважаючи на різні статті не лише вже згаданого, а й інших законів, позбавляють цільового призначення і забудовують не маленькими капличками, а престижними особняками і великими котеджними містечками.
До речі, вистачає цих об’єктів і на рідній для Борейка Донеччині, у порівнянні з якими капличка — це порошинка у степу. Причому виростають ці будівлі не у далекій степовій зоні, а в межах Донецька та інших міст, і побачити їх можна неозброєним оком із вікон будь якого транспорту. Абитільки було бажання, принциповість і сміливість.
А якщо особливо двох останніх рис бракує, тоді й зчиняється галас навколо дрібної проблеми, здіймається буря у склянці, як у нашому випадку. Причому ініціює ці дії центр, у назві якого є слово «культурний».
Не інакше, як демонстрація показової, піарної принциповості, імітація бурхливої громадської діяльності, якщо не у власних інтересах, то заради вигоди для інших. Це, до речі, характерно для багатьох екологічних («зелених») громадських організацій, особливо у передвиборний період.
В усякому разі суспільної зацікавленості у тому, чого домагаються прихильники знесення каплички на Донеччині, я не зустрічав. Навпаки, крім слів обурення, здивування й осуду з боку ініціаторів спорудження святині, спонсорів, працівників заповідника, священників і прихожан, інших відгуків не доводилося чути. Тож будемо сподіватися, що до «апеляції» до Божого суду справа не дійде і здоровий глузд переможе.
