ХХI століття спливає втомою, дрібною нудьгою, оскомою від
«сподівань і звершень». Єдина надія — апокаліпсису в цьому списку не значиться.
Від нього стомилися в першу чергу, йому не вірять, хоч візит його більш,
ніж імовірний — не те що в тому столітті, коли найгучнішою драмою оголошували
вбивство Саді Карно і смерть під колесами авто, що неслося зі швидкістю
15 миль на годину. При такому стані речей мистецтву робити нічого, лише
випускати вечірні феєрверки. Відображати — що? Реальність — яку?
Що за врожай пожне глядач дня прийдешнього, споглядаючи
твори реалізму кінця ХХ — початку ХХI століть? «На новому українському
заводі» (і коли такі з'являться?), «Допит УНСОвця», «Менеджери пишуть листа
податковому інспекторові», «Ранок рекетирської страти» (це, як з того анекдоту
— «Казки і фантастика на іншій поличці»), «Після побоїща Слободана Мілошевича
з натовськими яструбами», «Жона Президента зустрічає українських митців»
(а що, такий твір справді існує...)
У сучасному реалізмі є щось сомнамбулічне, моторошне. Його
стан — життя після смерті. Як зловісний Чезарі, спрямований доктором Калігарі,
никає він виставковими залами, забруднює своїм слизом стіни музеїв, заповнює
салони й приватні збірки. Скрегіт його заіржавілих кінцівок лунає в усіх
усюдах... І ми, кролики, готові йому в черговий раз повірити.
Дурячи нас понад 70 років, реалізм у «новому суспільстві»
став на коліна перед паном Капіталом. У ХIХ столітті він хоча б позірно
вболівав за долю «принижених і ображених». В кінці ХХ століття він — «шестьорка»
на побігеньках у чергового «пахана», «кухаря в законі», який і ставиться
до нього відповідно — як до «шестьори». А самі реалісти? Киплять злобою,
коли йдеться про кволенький вітчизняний постмодерн (який їм, на жаль, поки
не конкурент) — але коли мова йде про вельможного замовника, примирливо
бурмочуть: «а що... він хороший хлопець, симпатичний...»
Знаю кількох мастаків (до речі, небезталанних), котрі з
гордістю мовлять про себе: «Я — скульптор Президента». Звісно, в цьому
не може бути анічогісінько принизливого... І все ж таки... Можете собі
уявити, щоб Ілля Юхимович Рєпін, у якого цар купив «Запорожців» за 30 тисяч
старих добрих карбованців і який (Рєпін, не цар) виконував супервідповідальні
держзамовлення, сказав би про себе: «Я — художник Государя Імператора»?
Такого титулу домагалися хіба що салонні фотографи; аби спід їх дагеротипів
лиснів од численних медалей та вензелів.
Все. Приїхали. Нових сєрових, рєпіних, нових щедріних і
чехових більше не буде. Будуть «нові»... культурлакеї, для яких основним
мистецтвом виявиться гучна фраза. Письменники бідкатимуться за рідну мову,
а не за долю її скривджених носіїв (їм на них глибоко начхати). Художники
замість Леніна писатимуть Христа... з кривавою, лукавою усмішкою на устах
— отже, не Христа, а Юду. Актори блазнюватимуть, як блазнювали раніше.
Мистецтвознавці складатимуть оплачувані панегірики, з мазохістичною заздрістю
перераховуючи кількість чужих закордонних виставок.
Поклавши руку на серце — вони нас «кинули», і не як «зрадники»
(надто почесна для них роль), а саме як «кидали». Але хіба це відбулося
сьогодні чи вчора? Був, був у нас «укрсоц» («англсоц», на щастя для гордих
бритів, не зійшов зі сторінок Оруелла). Найстрашніше те, що, якби не було
в нас такого справді талановитого, такого переконливого мистецтва, ідея
комунізму не змогла б оволодіти умами мільйонів. «Дуже важко, майже неможливо
уявити, як могла б номенклатура керувати країною за допомогою ідеології»,
— пише Ю. Каграманов в «Новом мире», — якби культура не виявила до неї
(ідеології) деякої чуйності, не стала б їй підігравати... Не можна не викрити
її в зраді російської культурної традиції. Підкоряючись вказівці згори,
вона закрила двері в глибини буття. Її задушевність без духовності лише
усталювала лжу, в якій загрузло життя».
Сьогодні реалізм соцдоби намагаються стрімко реабілітувати.
Мовляв, малювали лише квіточки та лавки в парку, своїх вродливих жіночок
та мрійливі світанки... (Провінційний автор Єфименко й нині малює букети...
в Парижі. 15 літ тому він увічнював партійні з'їзди. А де ж справедливість?
Чи зовсім французи осліпли?..) Не чіпайте їх, вони хороші — наслідки такої
політики можуть бути непередбачуваними. Ще раз прийшовши до влади, реалісти
ще раз обміняються один із одним преміями і лавровими вінками, а потім
зроблять усе, щоб не з'явилось мистецтво, в якому відсутній сюжет, світлотінь,
об'єм, головна ідея etс. За долю носіїв альтернативного мистецтва я тоді
не дам і шеляга.
Та існує помста Історії, що не зважатиме на черговий політичний
вибрик. Реалізм, звісно, залишиться. На узбіччі. В музеях (для класики).
В салонах (прикрашати шпалери у вітальнях). У навчальних закладах (для
виховання покоління майбутніх бунтарів). На Андріїївському узвозі (для
провінціалів). Кількісно він, можливо, ще й перевершуватиме твори всіх
інших напрямків. Але магістральний шлях розвитку мистецтва в ХХI столітті
проляже в інших широтах, прокладатимуть його ті майстри, імен яких ми,
вочевидь, ще й не знаємо...
Наш реалізм, назад греби. В Комунії — була! — зупинка.
