Досі й у світі, й в Україні вистачає людей (зокрема й таких, які вважають себе високоосвіченими), які переконані: як Сталін та сталінізм, так і Путін та путінізм з їхніми імперіалістичними мареннями і діями є якимись абераціями великої російської культури. Мейнстрім же цієї культури зовсім інший, це високий гуманізм і вселюдська чуйність. І досить усунути диктатора, щоб усе повернулося на круги свої й російський імперіалізм припинив існування.
Як на мене, такий висновок вельми сумнівний. І ось чому.
Річ у тім, що імперіалізм — не щось зовнішнє, а іманентна складова мейнстріму російської культури, самої її серцевини. Він нерідко забарвлює у вельми специфічні кольори, безумовно, присутні в ній гуманізм і здатність абсорбувати досягнення інших культур, вміння генерувати нові для світу ідеї та вміння відгукуватися на чужий біль. Не забуваймо, скажімо, що новою (і випробуваною на практиці!) ідеєю, запропонованою століття тому Росією світові, став тоталітаризм, а відповіддю на чужий біль стали у 1960 — 1980-х роках закордонні походи «воїнів-інтернаціоналістів». А досягнення чужих культур абсорбувалися російською передусім у тій частині, що стосувалася нових військових розробок і військового ж мистецтва...
Показовою в цьому плані є творчість Олександра Пушкіна з його «смирись, Кавказ» і «славянские ручьи сольются в русском море»; проте у Пушкіна ми поряд із цим бачимо й об’єктивні оцінки цінності свободи людей і народів. А от у інших... Ось що писав у 1848 — 1849 роках уславлений Федір Тютчев:
Москва, и град Петров,
и Константинов град -
Вот царства русского
заветные столицы...
Но где предел ему? и где его
границы —
На север, на восток, на юг
и на закат?
Грядущим временам судьбы
их обличат...
Семь внутренних морей и семь
великих рек...
От Нила до Невы, от Эльбы
до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга
до Дуная...
Вот царство русское...
и не прейдет вовек,
Как то провидел Дух и Даниил
предрек.
Якраз у ці роки російська армія марширувала Європою, придушуючи угорську революцію; на виконання поетично озвученої Тютчевим програми Російська імперія розпочала війну з Оттоманською імперією (Дунай, потім Константинополь, а далі — Єрусалим і Євфрат із Нилом...). Але тоді Європа змогла об’єднатися й добряче розквасити пику «великій Росії». Та не вгамувалася — не вдалося після російсько-турецької війни 1877 — 1878 років накласти лапу на Балкани, то на черзі став Китай. Де-факто Маньчжурія на початку ХХ століття вже стала російською колонією («Жовторосія»), проте закортіло ж іще й Корею. Наслідком стала втрата половини Сахаліну та половини Маньчжурії — і перша російська революція. Далі, 1914-го, за істеричної підтримки більшості «освіченої публіки» в Петербурзі поставили на меті вийти на Ельбу та (вдруге) забрати собі Дунай із Константинополем. Результат загальновідомий, чи не так? Здавалося б, більшовики мусили якось інакше мислити — але ні! 1920-го вони рушили на Європу задля того, щоб «напоить красных коней водой Вислы и Рейна». Поетично сказано, одначе...
1939 року Гітлер і Сталін ініціюють Другу світову війну, домовившись про поділ Північної та Центрально-Східної Європи. Проте Балкани, Туреччину й Іран наступного року поділити не вдалося, хоча задля цього в листопаді 1940-го Молотов спеціально їздив у Берлін. Але хіба про таку експансію мріють лише Сталін і Молотов? Того ж 1940 року комсомолець Павло Коган (він, ясна річ, нічого не знає про плани Кремля) пише вірш, який закінчується такою строфою:
Но мы еще дойдем до Ганга,
Но мы еще умрем в боях,
Чтоб от Японии до Англии
Сияла Родина моя.
Чим не Тютчев сталінської доби?
Пропустимо другу половину ХХ століття, хоча і там можна знайти чимало цікавого щодо всесвітньої експансії СРСР/Росії. Візьмімо початок 2000-х. Росія ще вважається демократичною, Путін тільки-но став президентом, він є найкращим другом світових лідерів, а водночас в культурі відбуваються дуже прикметні процеси. Скажімо, знані барди, кумири вільнолюбної інтелігенції 1970 — 1980-х записують новий диск. І що ж на ньому співається?
И шепчу я, прищурив глаза,
Не скрывая непрошеной
грусти:
Этот город вернется назад —-
Севастополь останется
русским!
Це Олександр Городницький, пісня «Севастополь». А ось що співає Жанна Бичевська в «Куликовому полі»:
Будет Русь Святая крепкой
и свободной,
И от силы русской вздрогнет
сатана,
Вновь среди дружины встанет
Царь законный,
Куликовым полем станет вся
страна...»
Ну как вам? Но это еще далеко не все:
«Возвратит Россия русский
Севастополь,
Станет снова русским
полуостров Крым,
Наш Босфор державный, наш
Константинополь
И святыня мира Иерусалим...
А щоб істинним росіянам жилося щасливо, ревна християнка Бичевська пропонує свій рецепт:
В страшный час расплаты
брови мы нахмурим
И смахнем вампиров с тела
всей страны,
И не будет зоны, лагерей
и тюрем,
Все враги России будут
казнены...
Таку форму набуває гуманізм «високої» російської культури в органічному поєднанні з її ж імперіалізмом. А ось на що обертається «братерство людей і народів» у пісні тієї ж Бичевської «Росія»:
У нас с врагом окончена
дискуссия,
Мы вновь воспрянем,
к подвигам горя.
Россия, Украина, Белоруссия —
Племен славянских три
богатыря.
Ясна річ, простим горінням справа не закінчиться:
Уж ангелы трубят
к последней битве.
За Веру, за Царя иди,
не трусь!
Якщо хтось забув, то «остання битва» у християнстві — це Апокаліпсис. Який у нашу добу може бути тільки ракетно-ядерним. Але боятися не треба — і Путін, в унісон пісні представниці елітарної культури Бичевської, щосили шантажує світ своїми (а чи й не північно-корейськими також?) ракетами...
Інакше кажучи, органічною складовою (чи навіть віссю) російської культури впродовж століть був імперіалізм думки та дії. Путін не «висить у повітрі», як думає дехто, Путін спирається на більшість росіян, зокрема й майстрів культури, він — спадкоємець потужної імперської традиції і тому так упевнений у своїй силі та непереможності. Хоча якби він учив історію, то мусив би знати — Російська імперія, хоч під якими б прапорами вона діяла, не раз отримувала копняка під зад. Але щоразу після поразок російський імперіалізм воскресав, і тому як притомним російським інтелектуалам, так і їхнім сусідам варто замислитися, як не допустити такого нового воскресіння.
