Описуючи епохи, позначені зайвим пафосом перетворень (катастроф, потрясінь, звершень), важко утриматися від банальностей. Як-то: у кожного часу свої герої.
Але герої — звичайні люди, яким щастить чи не щастить упоратися з екстраординарними обставинами. Обставини змінюються, люди — навряд. Частіше навіть цікаво не те, як людина підпорядковує собі ситуацію, а те, як вона поводиться, коли сила обставин набагато перевершує її індивідуальні можливості.
Такий глобальний «форс-мажор» востаннє спостерігався у нас у 1980-х. Дивне десятиріччя, на початку якого — придушення індивідуальності, а наприкінці — не менш складне випробування свободою. Російський митець і літератор Свен Гундлах — саме один із героїв тієї доби.
Він почав активно виявляти себе в артистичному андерграунді з 1978 року як один із фундаторів групи «Мухомор». Угруповання це — серед інших представників легендарного нині московського концептуалізму — виділялося особливим радикалізмом і навіть, можна сказати, хвацькістю. Їхні акції мали просто-таки відчайдушно зухвалий характер. Наприклад, «Червона ганчірка» — коли в чистому полі 15 осіб проштовхували свої голови в прорізи величезного червоного полотнища і в такому вигляді намагалися кудись рухатися. Враховуючи більш ніж прозорі алюзії дійства, а також те, що на дворі був аж ніяк не вегетаріанський 1981 рік, молодим сміливцям можна було лише аплодувати. Або інша акція — учасники перформансу виїжджали за місто, брали лопати, починали копати — і після довгої роботи з-під землі раптом вискакувала людина і тікала до лісу. Цим підземним в’язнем був сам Гундлах, який дійсно просидів під землею понад дві години. Вершиною ж антисистемного мистецтва «Мухомора» і донині визнають їхній «Золотий альбом», виконаний у формі радіотеатру — хлопці начитували свої вірші і прозу на підручний музичний матеріал. У результаті вийшла епохальна й неймовірно дотепна річ, суміш сюрреалізму, антирадянщини, містики й сарказму. У рок-самвидавівських колах «Золотий альбом» став стовідсотковим хітом і ввійшов у всі енциклопедії з даної теми — хоча, що найсмішніше, «Мухомори» до рок- музики не мали ніякого стосунку.
Свен на цьому не заспокоївся, і продовжив знущання з фантомів масової радянської свідомості, створивши 1985 року «рок»-групу «Среднерусская возвышенность», знову ж таки, не вміючи власне співати чи грати. Тексти «СРВ» являли собою глузування з усіх можливих ідеологічних стандартів на зразок «Риму — Рим, а четвертому — не бывать», «Четвертый сон Веры Павловны», «Что делать, кто виноват?!», «Я умру, но не дам поцелуя без любви!» і подібне. Однак їдка іронія настільки припала аудиторії до смаку, що навколо «Возвішенности» склався справжній ажіотаж — переповнені зали, які ревуть від захоплення, звання «кращої рок-групи сучасності» з вуст мало не самого Артема Троїцького.
Коли ж країна, що стояла на цих «забубенных возвышеннностях», пала, Гундлах з мистецтва — музичного, виставкового, літературного — просто пішов, переключившись на рекламний бізнес. І тим самим повів себе набагато більш гідно, ніж його численні колеги по концептуалістському цеху, що зайнялися нескінченним самотиражуванням, самоповторами і дрібними бійками за владу.
І саме тому його (разом з дочкою Кристиною) виставка-інсталяція «Утроба мрії», яка відкрилася в московській галереї «Е. К. Артбюро», здається особливо цікавою.
За щільною запоною — дуже дивна кімната — зі стінами, які цілком складаються з пряників. Підлога як снігом засипана дрібною сіллю з мішків, що замінили собою стелю. А серед пряників — три вікна-монітори, на яких круговою панорамою рухається безнадійно середньоросійський ліс. І безперервно гуде низький, гуркотливий звук — начебто працює могутній двигун, що обертає всю цю пряничну хатинку. А на соляній підлозі стоїть дитячий стільчик із таким же столиком.
У відомій казці до лісового будиночка, обклеєного пряничками, відьма-господиня заманювала дітей, щоб потім їх з’їсти. Однак потім і сама потрапила до печі. Тепер будиночок вивернувся всередину, і, хоча відьми ніде поблизу не видно, острах від тієї казки залишився. Вже за декілька хвилин перебування в цьому неїстівному і непридатному для проживання будинку, який обертається, стає ніяково.
У Гундлаха знову вийшло — якщо не повернутися, то знову завдати дуже точного удару по тих самих обставинах, що, по колу, наздоганяють і його, і багатьох інших.
Поставити авторові декілька запитань стало необхідністю.
— Свене, я почну з початку, про який я знаю. Як ви зараз ставитеся до періоду «Мухоморов»?
— Як до своєї молодості, за яку не соромно і яку приємно згадувати.
— Що ж це було, по-вашому?
— По-моєму, це був нормальний період становлення творчої особистості… Я такими пафосними словами кажу, а як ще сказати? Мені здається, що люди, у яких є ідеї, бажання, почуття і здібності, поводяться екстравагантно, виразно й старанно.
— Ви в одному інтерв’ю цікаву фразу сказали — що КДБ тоді з вас, 20-річних хлопців, робило титанів.
— Не тільки з нас, а й з академіка Сахарова, наприклад. Який був простим радянським академіком, а після того як КДБ з ним почало боротися, він став несподівано великим борцем за мир. Взагалі, на мою думку, Комітет займався тим, що, напевно, не знаходячи собі партнерів або вважаючи недостатнім спаринг в особі ЦРУ, шукав іще якихось персонажів усередині себе.
— У вашій «мухоморській» діяльності чого все-таки було більше — політики, мистецтва чи такого завзяття молодецького?
— Тепер важко сказати, важко назвати одним словом. У молодих людей у період їхнього розвитку секс від кохання відрізняється погано, так само й тут було важко відділити завзяття від мистецтва. І мені здається, що це взагалі всім молодим людям властиве.
— Можете пригадати хоча б кілька ризикованих акцій?
— Що значить ризиковані?
— Хіба не у вас було закопування в землю?
— Так, так, це мене закопали в землю. Лежав закопаний.
— Настільки серйозно?
— По-справжньому, в ящику, під землею. Я там сидів, дихав через трубочку. На глибині близько двох метрів. На могильній глибині, у труні. Ну не в труні, а сидячи я там розмістився.
— Зрозуміло. Ну і як, страшно було?
— Я б сказав навіть більше, ніж жахливо. Просто жах такий непередаваний через якийсь час почався. Звісно, уявіть собі! Будь-якій людині страшно, яку закопають у землю. Це ж один з таких постійних жахів — людина, яку закопують.
— Після цього зареклися в чомусь такому брати участь?
— Та ні.
— Зрозуміло… А що вас спонукало зайнятися музичною творчістю?
— Я все своє свідоме життя так чи інакше писав якісь різні вірші… У якийсь момент стало цікаво все це декламувати, а там уже й співати від цього було недалеко. Усе від тексту йшло. Були якісь слова, які хотілося сказати. Ну а потім це, звісно, вже могло набути форму рок-групи. Тобто це не була пародія… біс його зна, якась така активність…
— Не пародія, але ви…
— Пародія полягає в тому, що хтось зображає когось, але я ж нікого не зображаю.
— Очевидно, ви пародіювали мову, офіційну або естрадну?
— Я б не сказав. Бажання пародіювати в мене взагалі ніколи не було. І це одна з таких типових дуростей у наш час, коли ніхто нічого не вміє робити до пуття, й усі займаються пародіями. По телевізору безупинно показують якихось реготунів, які кривляються й намагаються щось зобразити. Я, власне, ніколи цим не займався.
— Ну просто вживати всі ці…
— Російською мовою, так…. Я, у свою чергу, також недорікувато висловлююся, ви говорите слово «понятненько» — це мова, якою ми говоримо. Чого тут мудрувати. Яка є мова, такою й говоримо.
Для мене в цій квазімузичній творчості було важливе вживання знову ж таких музичних конструкцій, що складаються з двох притопів, трьох прихлопів. Логіка була така — я співати не вмію, грати на музичних інструментах не вмію. Але, як і будь-яка людина, хочу співати, грати й веселитися. Тому якщо я зможу написати якусь простеньку музичку, якісь слова покласти, виконувати її, як хотілося б, величезній кількості людей у світі — втілю свою мрію, їхню мрію (сміється), ось це й вийшло.
— А вас здивував захоплений зал, що раптом з’явився перед вами?
— Спочатку мені здавалося, що це адекватно, закони жанру, бо якщо я виступаю, то інші повинні кричати — ну ми так домовилися. Тобто якщо я танцюю з дівчиною, то це вона повинна закидатися і підіймати ногу, коли ми з нею танго робимо — такий закон жанру. Але потім, коли дівчина щоразу, як побачить тебе, починає закидатися, стає нудно.
— Мені з вашої навколомузичної творчості найбільше «Золотий альбом» подобається...
— Так, це чудова річ, але це більше колективна творчість. У ньому крім мене брали участь інші люди, внесок яких був не менший, якщо не більший, ніж мій.
— А ви в інших жанрах пробували свої тексти реалізовувати, в театрі, наприклад?
— Ні.
— А видатися, випустити книжку потім не намагалися?
— Ні, навіщо?
— Не було таких амбіцій?
— Та в мене взагалі амбіцій не дуже багато.
— Я помітив... Виходячи із цього, таке запитання — чому ви все це кинули зрештою?
— Мене не влаштувала атмосфера.
— Тобто?
— Мене не влаштувало коло спілкування, умовності, обставини й спосіб заробляння грошей. Спосіб заробляння собі грошей на життя вимагав дуже багато компромісів. Неабияк у цьому сучасному мистецтві платиш... Я, взагалі, звик до комфорту, хочу жити добре, мати багато грошей і почуватися чудово. Але при цьому я хочу дотримуватися того, що називається англійським словом «прайвесі». У сучасному мистецтві дотримуватися «прайвесі» практично неможливо. Сучасне мистецтво — це світ соціалізму, де всі всіх знають, такого СРСР, де є касти… Світ, влаштований за абсолютно соціалістичним шляхом, де неможливо стати з чистильника чобіт мільйонером, тобто треба вбудовуватися в структуру, брати участь у партійному житті, підкорятися начальству, входити в ієрархію — одним словом, поводитися як радянська людина. Мені картина сучасного мистецтва уявлялася тоді й уявляється досі трохи такою. У капіталістичному світі гроші заробляти трохи спокійніше. Тому я залишив сучасне мистецтво, яке досі на 90% існує на дотаціях і спонсорах, тобто соціалістичним є по своїй економіці, й вирішив заробляти більш анонімно, спокійно й без якихось моральних зобов’язань щодо середовища, в якому я заробляю ці гроші.
— Якщо пригадати кінець 1980 х — адже тоді була хвиля інтересу до цього мистецтва. У вас не було спокуси піднятися на цьому?
— Ну, я взяв участь у якихось виставках, продав свої роботи, їх купили якісь музеї, й слава богу. Можна сказати так — навряд чи хто-небудь досяг більшого, ніж я. А що ще? Було б те саме, що в мене було тоді, трохи більше, трохи краще. А в принципі, чого мені було досягати ще? Жоден із російських художників не був відомий більше, ніж ми тоді.
— Але ось Ілля Кабаков (всесвітньо відомий художник, родом з України, нині в США. — ДД) собі славу зробив?
— Добре, зробив, але Кабаков і старший, йому років 70 уже, напевно. От він рівно на 25 років і відоміший за мене. Коли мені буде 70, буду такий же славний, як Кабаков. У будь-якому разі, від нашого покоління я маю у своєму розпорядженні все, про що інші могли б тільки мріяти.
— Чи існує нині московський концептуалізм?
— Звісно, існує. Це певний метод у мистецтві.
— А як би ви могли його охарактеризувати з життєвого погляду?
— Це робота з мовою, насамперед, як із засобом опису дійсності. Якщо поставити між буттям і особистістю мову, то це головне інтерпретаційне поле, яке існує саме по собі. Проблеми, що існують у цьому полі, і взагалі взаємовідносини реальності, мови й особистості — вони саме й становлять основу методу концептуалізму.
— Але нині можна говорити про нього як про наявне явище? Вичерпався він чи перейшов у нову якість?
— Говорити практично неможливо, тому що художня діяльність у ньому практично не ведеться. Як не ведеться діяльність, припустімо, в стилі кубізму. Ні, звісно, може хтось намалювати натюрморт а-ля Сезанн, але справи це не міняє.
— А чому ви зараз вирішили виставитися?
— Річ у тім, що без істерик ставлюся до свого минулого, й у мене, до речі, не залишилося жодної роботи з того періоду, майже всі вони продані, давно про це забув. Але ось, коли робив ремонт удома, знайшов папку зі старими малюнками. Це було досить зворушливо. І, оскільки я товаришую з Оленою Купріною (хазяйка галереї. — ДД ), я покликав її і показав — ось, Олено, дивися, які я малюнки знайшов цікаві. Я знаю, ти галеризмом займаєшся, може, кому-небудь покажеш? А в мене є дочка, яка весела, молода, активна й талановита, слід сказати, дівчинка. Ми з нею також обговорювали — ось, тато затіяв виставку своїх старих робіт зробити. І вигадали ми з нею таку роботу — зі скріплення ідей наших поколінь. Такий у нас вийшов креативний інцест.
— А що за ідея? Цікаве просто ваше тлумачення.
— Моє тлумачення одне — що і її, і моє покоління в даний момент у культурному житті об’єднує відсутність мрії. Проекту. Тобто нема про що мріяти. Такий стан. Хочеться часом якихось грошей, когось трахнути, якихось практичних речей... А того, як я зараз згадую, я не був присутній при цьому, зрозуміло, але ще небагато часу в моєму дитинстві минуло від того моменту, коли в космос Гагарін полетів, і вся країна вибігла на вулиці. Люди цілувалися, раділи, веселилися. Я не можу уявити собі, щоб зараз щось таке сталося, від чого вся Москва, не змовляючись, вибігла на вулицю й почала радіти. Я жив з усвідомленням того, що, можливо, мені вдасться коли-небудь, 2000 року, зробити урочисту зустріч інопланетян де-небудь на орбіті Юпітера. Це наївно, але це була одна з можливих мрій. А зараз — нема про що мріяти? Про що мріяти всій країні? Я відчував у той час зі своєю країною набагато більше спільного, ніж відчувають люди зараз. Так, я міг сперечатися зі своєю країною, не погоджуватися з нею, але вона була моїм домом. А зараз, я перепрошую, ні для мене, ні для більш молодого покоління… Вони не відчувають, що вони живуть у себе вдома. Люди роз’єднані, й роз’єднані не з якихось там причин, а тільки із-за того, що в них немає бажань. Мрії немає, ідеї немає, відчуття… Напевно, має минути якийсь час…. Ось робота насправді про це — вона така гірка, сумна, трагічна, я б сказав. Тому що тут відбувається все, що відбувається не через те, що люди погані, а через те, що так діють сили долі. Тобто ситуація справді є трагедією.
— Так… Сидіти в такому будиночку по життю — це важко, дійсно…
— Усі ми в ньому сидимо, насправді.
— Так, було таке відчуття… А ким ви бачите себе зараз і в найближчому майбутньому?
— Я бачу себе тим, ким я і є, і завжди був. У мене немає якоїсь додаткової ідентифікації, крім імені. Мене завжди цікавило спілкування з людьми — що я щось бачу і щось можу їм повідомити. Я зараз говорю прості речі, властиві звичайному художнику. І я страшенно радий тому факту, що зараз, як мені розповідають, на виставку приходять не лише діячі художнього світу й американські посли, а й велика кількість простих людей, не ангажованих сучасним мистецтвом. І виходить, що, незважаючи на авангардну мову та методи, якими ця інсталяція зроблена, вона все-таки виражає думку, про яку я говорив, і ця думка зрозуміла людям. Вона ними переживається. Я реально знаю, і я виявив це з великим здивуванням, що люди приходять туди й сидять там подовгу, по кілька годин, перебираючи сіль і думаючи там про щось своє. Це несподівано навіть для мене самого — інсталяція почала жити своїм життям. Адже в сучасному мистецтві глядач повинен приймати правила мови, якою мистецтво спілкується, і з цієї парадигми оцінювати твори. А тут вдалося вийти на прямий контакт. Це приємно, й перед обличчям старості, що насувається, я можу себе заспокоїти тим, що я частково прожив життя недаремно, кваліфікація не втрачена і ще можуть бути якісь приємні речі.
— А скільки вам зараз років?
— 45.
— Ну…
— Ну так, з одного боку, з другого — я два роки тому пережив інфаркт досить серйозний, і невідомо, як проживу далі. Я зараз живу в такому стані, коли роздуми не заважають справі. І беручи до уваги, що мої батьки померли десь у віці близько 50 років, я оцінюю цю ситуацію як цілком можливу. Я не прагну смерті, але я розглядаю таку можливість.
— З урахуванням усього цього — ви вважаєте себе успішною людиною?
— Перед самим собою — так, я вважаю, що я зробив, я зможу ще багато зробити, і я зробив те, що я міг, я прожив так, що мені самому було приємно, моїм близьким, і я доставив радість і, сподіваюся, задоволення багатьом іншим людям. У мене немає страждань, що я не став надзіркою типу Ворхолла — тому що, можливо, це було б навіть гірше. Але на своєму рівні я цілком задоволений життям.
