Довкола показу на телеканалі НТВ фільму «Служу Радянському Союзу» розгорілися справжні шекспірівські пристрасті. У листі генеральному директорові НТВ Володимиру Кулистікову міністр культури Володимир Мединський закликав не показувати фільм 22 червня. Заборонити демонстрацію міністр права не має, може лише закликати, але посилається на думку ветеранів. «У той же час я переконаний: свобода творчості має опиратися на шанобливе ставлення до думки громадян, необхідно відповідально підходити до тем, вільна інтерпретація яких може викликати розкол у суспільстві».
Це вже другий випадок втручання властей у політику кінопрокату. На початку травня стався скандал через фільм «4 дні у травні», знятий німецьким режисером Ахімом фон Борисом. Пристрасті тоді кипіли сильні, а Інтернет та преса розпалилися настільки, що телеканал визнав за краще, напевне, не без підказки відповідних інстанцій, фільм не показувати. Цього разу вийшло все трохи інакше. Фільм «Служу Радянському Союзу» все-таки вийшов. До речі, ще раніше його показали на українському телебаченні, й ніякої особливої реакції він не викликав. Черговий твір на тему війни вельми далекий від історичної правди і дійсності літа 1941 року.
Що ж викликало такий вибух обурення нового міністра культури щодо доволі рядового твору? Треба прямо сказати, що російський, а слідом за ним і український телеекрани буквально заполонили фільми на тему Другої світової та радянсько-німецької війн. Практично всі вони історичні лише за назвою, інтер’єром, костюмами й іншою атрибутикою.
Причин, через які російський міністр узявся за перо, декілька. І лежать вони в площині, далекій від справжньої турботи про мистецтво й історичну правду.
По-перше, кіно було й залишається досить ефективним засобом державної пропаганди, найважливішим із мистецтв. Володимир Ленін сказав, і ця теза залишається непорушною в сучасній Росії. З цієї точки зору війна й перемога в ній є сакральними, одягненими в білі шати. Все, що кидає навіть тінь на них, є підступами ворожої пропаганди, темних сил, які мріють знищити Російську державу. Так, були помилки, Сталін не завжди був правий, багатьох військових розстріляв, багатьох посадив. Але виправився, наприклад, Костянтина Рокосовського та Кирила Мерецкова звільнив. Вони стали маршалами Перемоги. Тому завдяки вождеві ворога перемогли, пів-Європи звільнили, і над рейхстагом замайорів прапор перемоги. Багато хто постраждав безневинно, але ліс рубають — тріски летять. Вади, так би мовити, побудови щасливого майбутнього.
Друга частина цієї пропагандистської основи — органи НКВД. Вони славно боролися з ворожою агентурою, провели низку блискучих контррозвідувальних операцій. Були, звичайно, й перекручення, багато до них пролізло кар’єристів і спритників, готових підставити чесних людей. Але завжди знаходилися розумні та відважні військові, партійні працівники, які не боялися сказати правду навіть самому вождеві та захистити безневинних. Є на мундирі органів плямочки, але вони не заступають усієї тієї величезної роботи, яка була зроблена для перемоги.
Якщо стояти на цих стовпах, то стає зрозумілим, чому досить рядовий фільм «Служу Радянському Союзу», який має так багато кіноляпів, що упадають у вічі, викликав таку неадекватну реакцію.
За сюжетом, командир німецького десанту пропонує полоненим, які перебувають у таборі, перейти на німецький бік. Але політичні й чесні урки перейнялися справжнім патріотизмом і знищили ворога. Як сказав у газеті «Комсомольська правда» завідувач кафедри новітньої історії Росії університету в Санкт-Петербурзі професор Михайло Худяков, «Так, і серед політв’язнів, і серед злодіїв були люди, які вимагали відправки на фронт. Вони воювали у штрафбатах, регулярних частинах, партизанських загонах разом із вольними. Але були й такі, хто з радістю чекав приходу німців». По-різному було в житті.
І ось начальники з НКВД, що прибули відразу після битви, замість подяки ув’язнених-переможців просто розстріляли. І діяли за інструкцією. Так само, як і їхні колеги у в’язницях Львова, Станіслава (Івано-Франківська), Стрия. В Орлі при підході німецької армії ув’язнених вивезли у найближчий ліс і розстріляли. Як сказав у газеті «Вечірня Москва» заступник голови Московської ради ветеранів Василь Прохоров, «Виявляється, німців перемогла не Червона Армія, а ув’язнені! А НКВД лише шкодило! Так, у нашої країни були помилки, але в кого їх немає? Якщо замість людського обличчя розглядати впритул одну родимку на ньому, то що за портрет вийде?»
Узагалі, всі ці претензії трохи дивні. Адже співали ж пісню «Якщо завтра війна», і в ній такі слова: «Как один человек, весь советский народ /За свободную Родину встанет». Ось і встали ув’язнені, адже вони — теж радянський народ, лише в таборі за колючим дротом, за вільну Батьківщину, яка їх у ці табори ц запроторила. У чому ж проблема? Типовий приклад лобової пропаганди? Все так, але коли б не показали роль органів. До речі, це не перший фільм, де вони показані таким чином. Вочевидь, кінчилося терпіння, а нещасливий фільм потрапив під руку.
Друга причина має суб’єктивний характер, хоча й є продовженням першої. Якщо є стовпи, наріжні камені, то мають бути й ті, хто взяв на себе нелегку місію їх охорони та підтримки. Не без бажання на хвилі чистісінького популізму показати себе.
Мединський давно відомий своєю боротьбою з так званою фальсифікацією історії. Не важливо, що в його дисертації знайдено прямий плагіат і підтасовування. Міністр трактує це як свої заслуги. Факти, якщо їх можна так назвати, він наводить лише ті, які підтверджують його точку зору, всіма іншими він нехтує. Йому так подобається і так йому зручніше. При цьому в хід ідуть давно спростовані фальсифікації історії, кліше радянської пропаганди. Весь цей арсенал використовується в його книжках, які самі по собі є фальсифікаціями, з якими автор начебто бореться. Фальсифікаціями Мединський вважає й кадри кінохроніки, що зберегли спільний парад радянських та німецьких військ 1939 року в Бресті, хоча є безперечні свідчення учасників: радянського генерал-лейтенанта Семена Кривошеїна й німецького — Гейнца Гудеріана.
У випадку з обговорюваним кінофільмом ми маємо спробу, як сказав французький письменник Франсуа Рене Шатобріан, etreplus royaliste que le roi — бути більшим роялістом, ніж сам король. Мединський, вочевидь, хотів проявити велику активність після свого призначення. Особливими успіхами на культурній ниві похвалитися не може. Проблем на цьому полі вистачає, й вирішити їх у таких умовах просто неможливо. Тому в заборонному розпалі звернувся ось до такої цензури. Не прямої заборони, а своєю активністю показати, що стоїть на варті. Тим паче, що на такому благодатному ѓрунті є варіант сподобатися новому-старому главі держави.
Те, що фільм все-таки показали, пов’язано з деякими побоюваннями поглибити незадоволення значної частини творчої інтелігенції, що й так наростає високою хвилею. До того ж, мабуть, у владних колах немає консенсусу. Багатьом заборонний свербіж міністра випав не в масть.
Вочевидь, що випадок із кінофільмом «Служу Радянському Союзу» є віддзеркаленням боротьби, що посилюється в російському суспільстві. Влада намагається відігратися за свої іміджеві зимові та весняні поразки. І не в останню чергу за допомогою всяких заборон. Не лише в культурі та мистецтві, а й у політиці. Тому цікаві сюжети ще попереду.
