Філологічний факультет УжНУ заведено вважати «дівочим» — абсолютна більшість його випускників і нинішніх студентів — представниці чарівної статті. Напевно, тому «хлопчача квота» представлена потужними особистостями, творча потенція яких відома всій Україні. Це лавреати Національної премії України ім. Т. Шевченка — Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, академіки Олекса Мишанич та Василь Німчук, самобутні письменники Дмитро Кешеля, Василь Густі, Андрій Дурунда... До цієї плеяди віртуозів слова віднедавна належить нинішній культовий поет, прозаїк, перекладач і блогер «Дня» Андрій Любка, який об’їздив і описав у своїх книжках як наших побратимів-слов’ян, так і романців із мусульманами. Про спільне і відмінне історично сформованих світоглядів і культур українців та наших європейських сусідів, сьогоднішні наслідки згубного впливу трьохсотлітньої варварської деформації орди, культурні пастки і засідки на нашому шляху до євроспільноти — наша бесіда з молодим талантом.
«МОЯ ВЛАСНА І НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМИ НЕ ЗБІГАЛИСЯ»
— Найперше скажи, пане Андрію, як тобі студіювалося на філфаку УжНУ? Чиї лекції запам’яталися найбільше?
— О, це був гарний, надзвичайно творчий, але в дечому й дивний час. Я вступив на філфак після навчання у військовому ліцеї, де два роки жив у казармі й навколо були виключно чоловіки. Тож на філфаку я почувався, немов у «Саду божественних пісень». Не можу сказати, що я був добрим студентом, бо моя власна і навчальна програми не збігалися. Я твердо знав, що хочу бути письменником, тому читав і вивчав те, що мені було цікаво, а в решті дисциплін намагався просто плисти за течією. Та й підходи до вивчення, розуміння й інтерпретації літератури вже шістнадцять років тому, коли я став студентом, у багатьох викладачів були застарілими. Але були й люди, які надихали, які стали для мене великим життєвим прикладом. Передусім ідеться про, на жаль, покійного професора Любомира Белея, великого інтелектуала і справжнього Українця. Він сам по собі був людиною-університетом, його наукові досягнення, принциповість і моральні якості справляли таке потужне враження, що мимоволі хотілося бути схожим на нього. Запам’яталися також лекції Михайла Рошка, він справді блискучий оратор, який тонко розуміє літературу, навчальні курси професорки Лідії Голомб, Наталії Вигодованець, Марії Козак, Евеліни Балли, Бориса Галаса, Михайла Сюська...
— Що було спільне і чим різнилося студіювання в університетах Ужгорода і Варшави?
— Різниця стала зрозумілою вже на першій парі. Коли зайшов викладач, частина студентів, у тому числі я, підвелася. Всі, хто підвівся, були з постсовєтських країн. Викладач сказав так більше не робити. Тобто у Варшаві не було якоїсь вертикальної субординації, ми, студенти, були не підопічними, а радше партнерами до дискусії з викладачами, з багатьма потім подружилися й приятелюємо досі. А ще мене вразила бібліотека Варшавського університету, там якщо чогось не було, то ти міг замовити й тобі діставали. Думаю, без багатої різномовної бібліотеки з передплатами на провідні світові наукові видання університет не може виконувати свою функцію.
«Я Й САМ НЕЗЧУВСЯ, ЯК ВОНО ЗАКРУТИЛОСЯ»
— Як тебе захопило красне письменство? Як видав першу книжку?
— Я писав змалечку. Читати мене навчила бабуся ще до школи, і вже у перших класах я писав довгі казки, пізніше взявся за вірші. Тобто це для мене було природно завжди, я хотів бути письменником, хоча тоді ще не знав, що це може бути професією, заняттям, з якого можна жити.
В університеті ми з друзями створили літературну студію, а пізніше й НЛО (неформальне літературне об’єднання) «Ротонда». Організовували літвечори, навіть мали свій маленький фестиваль. І після одного з таких читань до мене підійшов професор Сергій Федака і сказав, що це вже зрілі вірші, і треба їх видати книжкою. На наступний ранок я мав принести йому диск із файлами, а в мене тоді ще не було комп’ютера. Я в когось позичив і цілу ніч набирав ці тексти, понаписувані в блокнотах і на окремих аркушах, що просто валялися скрізь по кімнаті. Але Сергій Дмитрович дотримав слова, книжка вийшла — і за неї я отримав премію «Дебют». Був тоді на третьому курсі університету, а вже на п’ятому мав літературні виступи в Києві й Берліні. Я й сам незчувся, як воно закрутилося.
«ЦЕ ЇМ ЗА ЗАПОРОЗЬКУ СІЧ!»
— Такі дуже неординарні й динамічні у своєму прискореному розвитку та схильні до постійних мандрів люди, як ти, здебільшого вважають себе транснаціональним громадянином Землі, Всесвіту і переймаються виключно глобальними проблемами. Ти ж щиро і пристрасно живеш проблемами України, рідного краю. Звідки це? Батьківські гени, дідусева наука чи власна життєва аналітика, що базується на побаченому і пережитому в світах.
— Навіть не знаю. Я б не сказав, що моя сім’я занадто патріотична. Мабуть, це все з читання. Вперше я відчув себе патріотом, коли в п’ятому класі прочитав у підручнику про зруйнування козацької Січі. Мені тоді аж сльози на очі навернулися, і з того часу я чітко усвідомив, що Росія — наш постійний екзистенційний ворог. Скажімо, коли в 1999 році я дивився футбольний матч Україна — Росія і ми програвали нашим молодшим сусідам 1:0, то мене лякала не так поразка, як поразка саме росіянам. І коли Шевченко забив той фантастичний гол — я стрибав, не тямлячи себе від радості: це їм за Запорозьку Січ! Тепер, коли я побував у 40 країнах і вивчив кілька мов, мені здається абсолютно природним, що можна бути космополітом, але в глобальному світі залишатися українцем.
«Я ЛЮБЛЮ СВОЮ КРАЇНУ БІЛЬШЕ, НІЖ ЛЮБЛЮ СВІЙ НАРОД»
— Чи багато ти мандрував Україною? У яких регіонах побував? Як вони різняться між собою?
— Я побував у всіх областях і регіонах України — десь як турист, а деінде під час фестивалів і презентацій. Моя Україна різна, точно не ідеальна, часом вона мене засмучує й розчаровує. Я люблю свою країну більше, ніж люблю свій народ, хоч це й чистої води софістика. Хоч ми любимо битися в груди і розповідати про власну працелюбність, мені здається, що ми, українці, занедбуємо свою країну, засмічуємо її, спотворюємо прекрасний ландшафт своїм бездарним втручанням. Ви тільки гляньте, що і як зараз будують, — це жах! Думаю, нам бракує здорового перфекціонізму й витонченості смаку. Нам ще рости й рости до своєї країни.
— Ти не просто їздив Європою як турист, а вчився, працював і жив у всіх сусідніх з Україною державах. Яка з них є ментально і світоглядно найближчою до України?
— Безумовно, найближчими є наші сусіди, бо до певної міри ми маємо з ними спільний історичний досвід (хоч і не завжди позитивний). Виняткове місце тут посідає Польща, але з поправкою на надмірну релігійність значної частини польського народу, яка в останні роки набуває загрозливих обрисів (так, не тільки іслам може бути фундаменталістським, а «скрєпи» — це не лише про православ’я)...
Як країна багатьох культур, народів, релігій, для нас дуже близькою є Боснія. Зрештою, всі країни в Центрально-Східній Європі носяться з ідеєю, що вони — міст між Сходом і Заходом, ми тут не унікальні. Ясна річ, нам легше впізнати себе в інших слов’янських народах, але це дуже підступний процес: насправді кожна нація має своє обличчя, і розмови про «братські народи» стежиною благих намірів ведуть до окупації й знищення одного народу іншим.
— А які висновки ти зробив зі свого білоруського «досвіду»?
— Я потрапив у в’язницю в Білорусі в 2006 році, після тамтешніх президентських виборів, де був спостерігачем, і досі залишаюся персоною нон ґрата в цій країні. Висновок мій простий: я б не хотів, щоб Україна була схожою на Білорусь, бо позірний добробут і чистота — це завелика ціна для того, щоб жити в анахронічній державі-тюрмі.
«Я СПОДІВАЮСЯ, ЩО МИ Є СВІДКАМИ ОСТАННЬОЇ АГОНІЇ «РУССКОГО МИРА»
— Ти є своєрідним культрегером, провідником між різними світами, який розносить свою «вість». Яку «вість», на твою думку, треба донести нашим сусідам — на Балканах, у регіоні? Що вони про нас не знають або знають не так, як треба? Нести «благу вість» про існування України — це добре, але якої України?
— Варто починати з основ: розмови про те, що Київська Русь і русини — це не росіяни, бо на Балканах цього не знають і не розуміють. Вони вважають, що то була держава «Київська Росія», а відповідно й не розуміють різниці між українцями й росіянами. Деякі кроки в цьому напрямі зроблені — зокрема, зусиллями нашого посольства в Белґраді видано «Коротку історію України» Субтельного і Жуковського. Крім того, варто пожвавити співпрацю з країнами Західних Балкан, бо вони будуть в ЄС раніше за нас, а значить — нам важливий їхній голос.
Загалом, мушу сказати, що ми маємо сильні й професійні посольства в Словенії (чого вартий лише факт, що наш посол Михайло Бродович реалізував проєкт встановлення в Любляні пам’ятника Г. Сковороді, і тепер словенці, дивлячись на дати життя нашого Григорія Савича, думають: «Ого, в українців у 1700-х роках, коли ми ще не мали нічого, уже був свій великий філософ»!), а також у Хорватії й Сербії. Болгарія потребує окремого підходу, бо ця країна вважає, що має багато спільного з Росією, а насправді — з нами; треба вкласти інвестиції в просвітницьку роботу там. Варто також згадати про Грецію й Албанію, які в нашій зовнішній політиці наразі займають передостанні місця. І, звісно, максимально розвивати відносини з Румунією, бо, жартома кажучи, це найбільш русофобська країна в регіоні, а значить — наш потенційний великий союзник.
— Сьогодні Україна перебуває у складних обставинах трансформації. На чому ґрунтується твоя тривога і в чому твоя віра?
— Мушу визнати, що тривог за останній час побільшало. Мені прикро усвідомлювати, що українці ступили на небезпечну стежину популізму в ситуації, коли легких і простих рішень не існує. У нас війна, і «какаяразніца», безтурботна й наївна віра у мир із Росією — це вірус, який для держави може мати летальні наслідки. Віра моя радше «швейківська»: думаю, що і цей негаразд ми переживемо, але сумно, як пережили всі катастрофи, але сумно, бо втрачаємо час, дорогоцінні роки. Та логіка історії на нашому боці: всі імперії рано чи пізно конають, і я сподіваюся, що ми є свідками останньої агонії «русского міра». Адже за тридцять років — хоч хто би що казав — ми здійснили колосальний поступ, рівень життя і якість наших інституцій на порядок кращі за стан дев’яностих років. Ми рухаємося в правильному напрямі, але часто після кроку вперед робимо два назад.
— Як приходять теми для твоїх книжок? Сняться серед ночі чи ідея осяває під час застілля з друзями?
— У мене багато тем у голові! Часто ідея для роману народжується з однієї фрази чи метафори. Доводиться відсіювати, деякі відкладати, щоб визрівали далі. Саме наше щоденне життя дарує безліч задумок і тем, шкода лише, що найкраще вони надаються для трагікомічних, абсурдистських романів.
— Література факту — чи правда, що сьогодні це найбільш актуальна і затребувана тема?
— Судячи з рейтингів продажів книжок, література факту, так званий нон-фікшн, і справді перебуває на вершині популярності. Але думаю, що це просто новий тренд, мода, яка швидко мине. Скажімо, п’ять — сім років тому була мода на історичні теми й романи, тепер на історії успіху. Я не вірю, що прочитавши історію власника великої корпорації, можна навчитися самому будувати бізнес. Це міф, приваблива і легка спокуса, але реальної користі з цього катма. Якби всі ці книжки про успіх справді були дієвими, то в нас уже мав би бути бум стартапів, а на вулицях кожен другий був би прихованим мільйонером. Зазвичай мільйон заробляє автор бестселера «Як заробити мільйон», а не читач...
«ЯКБИ Я БУВ МІНІСТРОМ КУЛЬТУРИ, ТО ПРОВІВ БИ ВИХОВНУ БЕСІДУ З МІНІСТРОМ ЕКОНОМІКИ...»
— Чому одні автори плачуться і свої творчі проблеми пов’язують з проблемами сьогодення, а інші — процвітають?
— Це вічна історія про песимістів і оптимістів. Не зауважити реального розквіту української культури за останні п’ять років може тільки сліпець. Зрештою, не всім судилося бути успішним, та слід розуміти, що успіх не завжди є добрим мірилом мистецької вартості твору. Я належу до людей, які хочуть бачити навколо позитив, а коли мені важко — радше стисну зуби й промовчу, ніж комусь звірятимусь. Хоча, мабуть, позитивне налаштування притягує добрі новини, бо додає сил, щоб досягати бажаного результату. Такий простий секрет.
— Ти — вражаючий апологет друкованої преси. Мало хто ще так відверто і класно висловився на її захист. Що б ти зробив, будучи міністром культури, для підтримки позицій якісного інформаційного простору і друкованої преси?
— Я просто люблю папір, його ніжність і тактильність, мені подобається запах друкарської фарби. Коли беру в руки нову книжку — обов’язково вдихаю її аромат, це для мене краще за пахощі свіжої випічки. А щодо реальних практичних кроків, то вони прості: ввести торгівельне ембарго на друковану продукцію з Росії, остаточно скасувати податки на книгодрукування українською мовою, запропонувати державні й комунальні пільги для оренди приміщень книжковим магазинам, бо ж у нас у більшості райцентрів навіть немає пристойної книгарні. Що стосується преси, то тут варто навести лад із Укрпоштою: скажімо, я передплачую газету «День», але п’ятничний випуск мені приносять у понеділок або вівторок. Зрозуміло, що це відбиває бажання оформлювати передплату.
А якби я був міністром культури, то провів би виховну бесіду з міністром економіки, який заявляє, що читати в наш час уже не потрібно. Якщо йому самому невтямки, то продемонстрував би статистику європейських країн: найвищий рівень економічного розвитку й заможності саме в тих державах, де високі показники читання. Хіба ж це не зрозуміло?
