5 вересня 2019 року. Ранок. На вході на роботу дивує приспущений стяг з чорною траурною стрічкою. «Яка причина для трауру?», запитую охоронця. Той не знає, але на моє напівсонне «Може, ще з «Іловайська» не зняли» відповідає, що «ні, сьогодні вранці вивісили».
Пізніше за кавою знаходжу пояснення. «5 вересня 1918 року російсько-більшовицький уряд Леніна видав Декрет про початок так званого червоного терору — документ, який розв’язав більшовикам руки в їхній боротьбі з «антирадянськими елементами», до яких зарахували мільйони людей», читаю в статті «Дня». От і з’ясувалася причина трауру. 101 рік по тому. Вечір. З-поміж 15 книжечок за обсягом, але книженцій за змістом, інстинктивно обираю одну невідомого автора (на свій сором). Михайло Хейфец «Українські силуети». Глава книжки, в якій автор розповідає про свої контакти з Василем Стусом у таборах та робить спробу дати йому характеристику (чому робить спробу, бо сам автор упродовж тексту натякає або й прямо каже, що не дотягує до рівня Стуса, і відчуває, що той йому повністю не розкривається). До честі Михайла Рувимовича, образ поета вийшов дуже смачним, і завдяки роз’ясненням моментів, безпосередньо не дотичних до Василя Семеновича — об’ємним. Але це враження буде складено наступного дня, коли дочитаю книгу, а нині розумію, що це — знак і що конче необхідно саме сьогодні, в перший день показу, піти на «Забороненого».
«Усі, хто проти терору встаньте!», вигукує Стус у підтримку Дзюби, Чорновола з його «Всі, хто проти диктатури встаньте!», а відтак у підтримку Світличного, якого КҐБ таємно заарештувало. Ще вчора (4 вересня, в день смерті Василя Стуса) думав: «А чому прем’єра не сьогодні?». Тепер пазл невідомості склався, адже терор Василь Семенович чи не найбільше засуджував і проти нього відкрито виступав (хоча й не лише проти нього, а й проти людського страху підняти голови, відкрито висловити свою позицію, вимагати правди, а не фальші, плекати добро, а не боротися зі злом).
Правдивим буде сказати, що ще не подивившись фільму, але плануючи поділитися про нього враженнями, я знав, що змушений буду повторити власні слова, висловлені як реакція на емоційне збурення людності від інформації, що в майбутньому фільмі про Василя Стуса не буде сцени суду, а отже, буде замовчано участь у процесі Медведчука (як же говорити про Стуса без Медведчука?!). Слова звучали наступним чином: «Сподіваюся, що хоч 10% тих, хто писали обурливі пости чи читали їх і справді поцікавилися постаттю Василя Семеновича, і взялися читати його поезію, таборовий зошит, листи до сина...» І використати їх хотів у дещо іншому контексті (Справжній українець — ще не знаю за що, але вже засуджую і обвішую ярликами), але змушений власні ідеї переосмислювати, адже, на мою велику радість, не стала сцена суду центральною подією, і саме поезія була тією наскрізною ниткою, яка зшивала картину (можна сказати, що не досить майстерно зшивала, бо й дійсно складається враження, що автори фільму не змогли зреалізувати переходів між частинами так майстерно, щоб це не було настільки помітно [ще б пак, робиш згідно з власним баченням, а потім тобі вказують, що треба зробити інакше, бо ж «Це за наші гроші ви відгороджувати ката-Медведчука зібралися?», і доводиться перекроювати картину. Хіба це надто відрізняється від радянської диктатури, коли митцеві вказують, як і що йому робити?]. Можна закидати режисеру, що він нездара, а можна зрозуміти, що й Голлівуд не один рік розвивався, і усвідомити, що своє треба любити, і бути вдячними за зроблене. Бо й навіть «Крути 1918» є за що похвалити. Один влучно вжитий вислів: «Якщо не будемо знати своєї історії, то прийде час, коли і воювати буде нікому» чого тільки вартує). В усякому разі моя любов до поезії Василя Семеновича дала можливість її розчути, і визнати, що вірші підібрані влучно. Приємно було також розчути у виконанні Дмитра Ярошенка інтонації самого Василя Стуса: та ж витримка, такі ж наголоси, надзвичайна близькість до оригінального стилю читання (рушій пошуку в мережі «Живий голос Василя Стуса»).
«Надто багато поряд з іменем Василя Стуса інформації про того, порожнеча душі якого не заслуговує на близькість до душі безрозмірно глибокої. Надто багато про суд, заслання, табори і смерть. Надто мало про поезію», змушений ще раз себе зацитувати, і перепросити за таку уважність до своєї персони, бо переконаний, що той знеособлений спосіб, у який показали на суді Медведчука, є дуже влучним, оскільки і сам Стус від такого адвоката відмовився, показавши, що той нічого не вартий, і суд відмовився визнавати, оскільки знав, що справедливості від нього безглуздо очікувати. Це просто гвинтики системи, яка розкрилася в яскравості свого боягузтва далі під час заслання.
Мстива і закомплексована, заморожена межами власного від себе страху — такою постає репресивна машина Радянського Союзу на тлі таборів. І витриманий у своєму спокої і переконаннях Стус їй на противагу. Ця система не могла зламати його, як не може посередність виграти у величі. Вона й не виграла. Не зламала поета, не знищила його стрижня, не святкувала перемогу над його духом, але над тілом. Саме за це хочеться подякувати авторській групі фільму: вони показали Василя Стуса людиною сильною духом, людиною, яка любила. А також за те, що було передано його людяність, гуманізм, нетерпимість і презирство до страху.
Коли вже вище йшлося про поезію, то треба зазначити й те, що не сподобалося. В одній сцені Стус з’являється з зошитом віршів, в іншій вірменин співкамерник висловлює бажання вивчити вірші на пам’ять, щоб у разі чого вони хоч у голові вижили, а потім були записані. Далі той самий вірменин Василеві зачитує один із уривків, вживаючи навіть розділові знаки, а потім його вішають, отже, цей канал звільнення віршів відрізано (даруйте за таку безцеремонність до людського життя). В іншій сцені бачимо ще одного товариша Стуса, який намагається передати зошит через адвоката, але за крок до успіху зошит відбирають, і той потрапляє в руки КҐБістки, яка спалює на очах Стуса кілька сторінок (не спойлер. Кадри спалення присутні в трейлері). Може скластися враження, що врятувати нічого з написаного в період заслання не вдалося. Як же вижили «Палімпсести»? Звідки здогадки чи то пак сподівання, що «Птах душ» досі десь там — у клітці КҐБ-ФСБ?
Саме час перейти до Михайла Хейфеца — радянсько-ленінградського письменника-дисидента єврейського походження, якому «пощастило» сидіти зі Стусом, який немало допомагав йому і в порятунку віршів, і в полегшенні ноші перебування в ув’язненні, та, врешті, залишити про нього яскраві спогади, які й прочитав 5—7 вересня, і на які хочеться відрефлексувати.
Це природна реакція — хотіти закцентувати увагу на новопізнаному, на випущеному іншими з виду. Чи треба було в фільмі «Заборонений» акцентувати більше уваги на друзях Стуса з числа росіян, коли Україна змагається за збереження незалежності від путінської Росії? А чому б і ні? Чому б не показати, що на рівні не політиків, а на рівні професійного, інтелектуального, академічного середовища ми можемо знайти точки дотику, які зможуть перерости в дещо більше? Навіщо це нам? Дійсно, мабуть, варто змиритися, що сливе третину протяжності нашого кордону обіймає сусід, який хоче, щоб його боялись, хоче нашої якщо не смерті, то принаймні всеосяжної покори. А може, коли точно знаєш, що у вхідні двері ввійдеш — втрапиш у пастку, то треба спробувати піти в обхід, спробувати через науковців та інтелігенцію? Зрештою, саме історики (науковці) дали ґрунт українцям для сучасного осмислення своєї держави, щоб перепрограмувати ставлення до себе наступних поколінь (питання чи є бажання «заземлитися» залишається відкритим). Кому ж, як не історикам, думати століттями? Хтось же має готувати «поле лояльності», хтось же має сформувати в тієї сторони позицію, що в успіху України ключі до успіху Росії, не розливаючи жовч, а проводячи спокійну інтелектуальну бесіду. Ми маємо думати про повернення вкраденого, а не рубати всі мости. І поки є надія, що «Птах душі» десь там ще живий, ми маємо працювати над тим, щоб його повернути, хай скільки часу на це знадобиться. А поки ефективно наявний час використовувати, вивчаючи творчість Василя Стуса, спробувати зрозуміти те, що йому та небайдужим друзям по нещастю вдалося зберегти. Зокрема, завдяки здійсненим за участі Хейфеца заходам вдалося зберегти 50 із 600 віршів.
Час уже переходити до підсумків. Слід пам’ятати, що це право митця — зобразити власний твір так, як він вважає за потрібне, а не так, як того хочуть глядачі. В останніх же є своє право — дати оцінку як гривнею, так і словом. Хороша новина в тому, що зі мною на один показ «Забороненого» прийшло значно більше людей, ніж 29 серпня на «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Щоправда, одночасно це й погана новина, бо «Іловайськ» заслуговує не менше уваги, ніж, наприклад «Кіборги». Як ще більшої уваги і всебічного різножанрового висвітлення заслуговує життя і творчість Василя Семеновича Стуса.
А в тих, хто опікується висвітленням правди про суд над Стусом хочеться запитати: ви справді за висвітлення правди чи під крилами Птаха Піднебесного прагнете піднести того, хто його величі не вартий?
P.S. 9 вересня. День народження Івана Котляревського. Для нього режисера поки не знайшлося.
