Віра в Бога — єдиний абсолютний доказ його існування. Жива присутність Сергія Володимировича Данченка в театральному сьогоденні стверджується не болем втрати, який не загоюється з роками, а усвідомленням божественності його «Я», яке накриває кожного, хто шукає співзвуччя себе з театром.
Майстер часто говорив, що не любить театр. І це була правда. Він любив суть професії. Сьогодні, мабуть, більш ніж колись, дуже багато тих, хто театром заробляє гроші, робить його інструментом для самопіару, тупо бавиться ним. Такі випробуванням на відданість суті театру викриваються і розчавлюються.
Данченко справляв враження людини абсолютно безконфліктної. Хоча наше особисте знайомство почалося доволі гостро. Перший іспит як завідувача кафедри режисури КДіТМ ім. І.К.Карпенко-Карого він приймав на курсі М. Рудіна, де я навчався.
Завданням було нафантазувати виставу без будь-яких обмежень реальністю. Дія могла відбуватися хоч і в невагомості. Потрясаючий сценограф М. А. Френкель викладав свій предмет із пристрастю і вимагав масштабної і стильної точності усіх предметів уже в макеті спектаклю. Випилювати або паяти стільчики в мене терпіння не було. І для шекспірівської п’єси «Ромео і Джульєтта» я придумав просте сценічне вирішення. У П-образному білому кабінеті сцени на правій стінці був готичний балкончик (до сьогодні вважаю, що без освідчення в коханні саме на висоті ця п’єса неможлива), а в центрі розміщувався величезний шар — від стінки до стінки, від підлоги до стелі, скручений із дротиків. У середині нього передбачалися площадки, драбини. Я піднімав його за ниточку, колихав, як маятник, демонстрував, як він зноситиме стіни у фіналі. Шар давав чудові тіні на стіни. Життя, за сюжетом, мало вирувати в його павутинні і з нього вилазили, звільнялися лише двоє закоханих. Бо тільки кохання робить вільним, дарує крила і ще купу трюїзмів, якими намагаються себе ствердити юні режисери.
ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА
Терпляче вислухавши банальності зав кафедри, обережно запитав про те, як запхати на сцену цей предмет і де потім його зберігати.
Після моєї відповіді, що ця проблема мене не обходить, він так промовив «дякую, ви вільні», що я забув про загрозу втрати підвищеної стипендії й молився, аби не вигнали з інституту. Він ненавидів звичне для театру слово «з’являється», вимагав точності — як, звідки, не допускав найменшого нехтування практичним боком сценічного втілення.
І так само був непримиренним до всього захмарно-естетичного, надглибоко-інтелектуального, чогось для обраних і усім не зрозумілого. Йому була доступна апостольська велич простоти. Інколи мені навіть здавалося звичайність його режисерських рішень демонстративною. Висновок заперечувався набуттям паломницького статусу його вистав. «Тев’є-Тевель» закарбував неперевершений масштаб мистецького усвідомлення, довів нетлінність довершеного художнього висловлювання.
Над феноменом Данченка сьогодні як ніколи варто замислитися.
Керівник Національного театру не дозволяв собі демонстрації влади. Добре підмічено Б. Нємцовим: «Любов до влади — ознака рабства».
Довгий час мені здавалося, що у Вчителя немає ворогів. Кожен може називати своїм вчителем будь-кого. Сказано: «Треба буде, і мураха вчителем стане»... Данченко називав мене своїм учнем, і це — запорука мого права доєднатися до честі вчителя. На мої запитання про ставлення до певних осіб, які намагалися шкодити йому таємно і явно, він майже завжди відповідав неготовністю надати їм високого статусу своїх ворогів.
Граючись камінчиками (за першою освітою і покликанням він був геологом), Сергій Володимирович легко опинявся у серцевині плоду різних духовних практик, звідти сміливо запливав за буйки зрозумілого світу. Орієнтиром на життєвому шляху визначав совість, надаючи їй магічної сили передчуття істини.
Якось після прем’єри, відсвяткувавши в гримерках, найвитриваліші актори дуже пізнього вечора завітали в його маленький кабінет. Звичайно, почали співати його улюблений романс «Сиреневый туман». Мені кортіло скористатися нагодою і продемонструвати свою вправність у бальному танці. Аж раптом Данченко вихопив мене з обіймів актриси, широко розкрив наші руки, з’єднав їх у мускулисте напружене коло і беззахисно, відкритими очима, саме очима, а не голосом, доспівав пісню. З часом я зрозумів, що так усім, хто бажав бути суголосним йому, він запропоновував стати всевідаючими не через інформацію, а через відтворені в собі галереї змістів, віднаходити в собі невгасаючий азарт змінюватися.
«Світ безкінечний в інтерпретаціях», — сказав Ф. Ніцше, і Данченку вдавалося відгадувати імпульси епохи, бути їм відповідним, він дуже добре розумів, що час тече не з порожнечі, а по безкінечному колу.
Цього року майстру виповнилося б 80 років. Цікаво, кому би спало на думку за нинішніх законно-витворених пасток примусити його піти на конкурс у зв’язку з переходом на контрактну систему? Цікаво, чи вистачило б комусь із «зелених» геніїв докоряти йому віком і тривалістю керування театром? Чи хтось наважився б заперечити, що там, де є талант, немає старості?
Маємо радість стверджувати: Сергій Володимирович Данченко без показних аксесуарів геніальності виявився причетним до лику незабутніх, величних мудрістю, сіянням божественної простоти звеличувати безмежність театру.
На Камерній сцені, яка названа ім’ям знаменитого режисера, 17 березня відбудеться програма, присвячена ювілею Сергія Володимировича, під назвою «Творча зустріч «Данченко. Майстер-клас».
