Одна з найпомітніших кіноподій осені — це щорічний фестиваль британського кіна, котрий традиційно провадить Британська рада (останніми роками — спільно з прокатною фірмою «Артхаус-Траффік»). Цього разу в Києві та інших містах України показують сім стрічок, які в сумі отримали 39 нагород і номінацій. Але головна принада — у якості: можна з упевненістю сказати, що цьогорічна програма є найвдалішою за всю історію фестивалю.
Звичайно, знайшли своїх глядачів комедії «Фестиваль» (дебютна робота Енні Гріффін) та «Жовта преса» (реж. Мері МакҐакіан), що весело i дотепно розповідають про залаштунковий світ, у першому випадку — Единбурзького фестивалю, у другому — британської бульварної преси, а також тінейджерська мелодрама «Стиль життя», відзначена кількома нагородами за дебют режисера Амми Асанте та за вдалі акторські роботи. Проте найбільшу увагу глядачів і журналістів привернули чотири стрічки.
Відкрив програму музично-біографічна драма «Кайф» (оригінальна назва — «Stoned», що означає сильний ступінь сп'яніння), зафільмована Стівеном Вуллі у 2005 році. Це, власне, дебютна робота Вуллі, більш відомого як кінопродюсер. В нашому прокаті вже виходив його другий фільм — чарівний «Сніданок на Плутоні». А «Кайф» розповідає про життя і загадкову смерть засновника «Роллінг Стоунз» Брайана Джонса, і, відповідно, про ранні роки великого рок-гурту. Брайан Джонс був рок-гітаристом від Бога, фешн-іконою та плейбоєм, а також — найцікавішою особистістю з усіх «роллінгів». Між 1962 та 1969, впродовж семи років, в які помістився його карколомний злет та падіння, Брайан став музичною легендою, як за свої артистичні здібності, так і за бунтарський, саморуйнівний спосіб життя, просто-таки просякнутого наркотиками та алкоголем. Помер він також за загадкових обставин, лише кілька тижнів по тому, як залишив групу. Стрічка є цікавою хоча б уже з огляду на фактичне наповнення сюжету, — адже багато подробиць тої яскравої епохи досі невідомі. Тим паче що Стівен Вуллі любить і знає рок-музику золотої доби 1960-70-х років.
А втім, окрім контркультурного колориту та дещо сенсаційної версії смерті Джонса, в цьому фільмі важко виокремити щось іще. Актори старанно відтворюють типажі рок- зірок та їхнього анархічного оточення. Режисура не виходить за рамки звичайнісінької розмовної побутової драми. Можна було б дещо урізноманітніти відеоряд за рахунок суто візуальної атмосфери, додати трохи психоделічності і галюциногенності — адже ж то були надзвичайно візіонерські часи — але спроби режисера в цьому напрямі виглядають таким собі оживляжем.
Ще одна картина вабила публіку в силу своєї скандальності. Погана репутація може бути вдалим рекламних ходом; мабуть, саме тому «Великий екстаз Роберта Кармайкла» (2005) супроводжувався гучними заявами на кшталт фрази режисера-дебютанта Томаса Клея: «Якщо глядачів знудило від відрази, значить ми досягли результату». Тобто обізнані люди приходили в зал підігрітими очікуванням чогось дуже брутального, страшного, зі сподіванням, що їм добряче полоскочуть нерви. Ну, можливо, хтось із глядацького загалу дійсно виявився надто слабкодухим — принаймні одна дівчина на прем'єрі навіть закричала від переляку; ймовірно, що лише одиниці серед авдиторії знали про існування класичного фільму Стенлі Кубрика «Заводний помаранч» — але нічого надзвичайного насправді не трапилося. Так, Томас Клей зняв картину, переповнену ненормативною лайкою і підлітковим жаргоном; так, переважна більшість героїв «Екстазу» інших справ не мають, аніж закинутися якоюсь гидотою, щось вкрасти та згвалтувати першу- ліпшу дівчину. Але загалом це абсолютно традиційна, соціальна і надзвичайно моралістична драма. Намагання режисера змонтувати підліткову жорстокість з «дорослими» війнами — Другою світовою та іракською — під кінець починає виглядати нав'язливим і лобовим. Якщо ж додати учнівське наслідування вище згаданому Стенлі Кубрику, а також постановникові дійсно страшних фільмів, австрійцю Міхаелю Ханеке, то виходить, що нічого нового чи надто шокуючого Клей не створив. Ані з точки зору дидактики — бо подібних фільмів-звинувачень вже було безліч, ані в плані жорстокості — бо той же Ханеке одним-двома кадрами, без жодної, до речі, краплі крові, здатен вивернути глядача навиворіт.
Але потенціал у режисера «Великого екстазу» таки є; коли минеться етап учнівства з його бажанням шокувати і водночас побоюванням зробити щось дійсно своє, Томас Клей може почати знімати дійсно гарні фільми.
Тему війни також зачіпає Сол Мецштайн у сатиричній історії «Хлопець Ікс» (2004, за мотивами роману Джона Ґрізенера «Ніхто не думає про Гренландію»). Щоправда, це холодна війна у самому розпалі, в 1979 році. І головному герою, американському солдату Руді Спрюансу випало стати її реальною жертвою: його помилково висадили у цілковитій глушині, на військовій базі Квангаттарса десь на півночі Гренландії. Влітку — москіти, ніч триває кілька місяців, а з розваг — фільм жахів «Уторгнення викрадачів тіл», який всі давно знають напам'ять. Зрозуміло, що армійський побут — це нескінченне джерело абсурду і казармених анекдотів. Якби Сол Мецштайн обмежувався тільки абсурдом, було б добре. Але ж він намагається ще додати лірики і ввести любовну лінію, що дещо псує чистоту жанру. Загалом, стрічка цілком пристойна — помірно смішна, помірно знущальна, помірно сльозогінна. Цілком масовий продукт, що тільки через незграбність прокатників не потрапив до кінотеатрів.
Безумовно, окрасою фестивалю стала кримінальна драма «Цоці» (реж. Ґевін Худ, 2005) спільного виробництва Великої Британії та Південної Африки, володар численних кінопремій, включно з «Оскаром» за «найкращий іноземний фільм» та нагороди Британської академії кіно і телебачення за «найкращий неангломовний фільм року». Стрічка, знята за мотивами однойменної книги визнаного драматурга Атола Фугарда, оповідає про шість днів із життя юного ватажка вуличної банди, котрий скалічив жінку та викрав її авто, не помітивши у паніці немовля на задньому сидінні. «Цоці» — то в кращому сенсі «оскарівська» робота, прекрасно збалансована в усіх компонентах. В ній є і безглузда жорстокість малолітніх злочинців, і сюжетне напруження, що постійно утримує увагу глядача, і тема спокути, без якої картина перетворилася б на черговий кримінальний мейнстрім. Цоці — то, власне, одна з мов Південно-Африканської Республіки, а для головного героя це прізвисько — його справжнього імені ніхто не знає. Він поводиться як озлоблене звіреня, аж поки у цілковитій залежності від нього не опиняється маленька дитина. Локація зйомок — йоханесбурзьке гетто Соуето; тамтешні повстання проти апартеїду зробили це містечко знаменитим у радянської преси. Судячи з ландшафту, що постає на екрані, з тих часів там мало чого не змінилося. Але режисер не женеться за ефектною натурою, не робить акцент на екзотиці. Він відтворює абсолютно безнадійне середовище, де вибір дуже небагатий — або жебрацтво, або бандитський «бізнес» і, врешті- решт, в'язниця чи домовина. И головне для нього — це перетворення, що відбувається з самим Цоці. Який, завдяки невинності немовляти, долає власний надлам, від якого страждає ще з дитинства. Ось у такий, нехай дещо мелодраматичний спосіб, автори стрічки знаходять вихід у вічній дихотомії злочину та кари. А від зазначеної мелодраматичності рятують хороші акторські роботи (в першу чергу, Преслі Чвенеяга в головній ролі), динамічна — без зависань і зайвих пауз — режисура, а також цікава звукова доріжка, зкомпонована з місцевого хіп-хопу, який у Соуето сформувався у власний унікальний напрям. Звичайно, шкода, що цей фільм покажуть у нас лише в рамках фестивалю — ця історія здатна схвилювати будь-яку авдиторію незалежно від раси чи країни проживання.
Таким чином, британське кіно, котре доходило до нас раніше здебільшого у вигляді не завжди цікавих соціальних драм, цього року постало як дійсно різноманітне явище.
