Життя цього привабливого, молодцюватого, попри солідний вік, енергійного чоловіка повне несподіванок, гірких і щасливих перипетій. Доля неодноразово випробовувала Анхеля Гутьєрреса на міцність і робила щедрі дарунки, найкоштовнішим із яких він вважає друзів, серед яких Ада Роговцева, Лесь Танюк, Булат Окуджава, Володимир Висоцький, Андрій Тарковський та інші.
У Москві він мешкав багато років (його назвали Анхель Георгійович — наш іспанець). Гутьєррес стояв біля витоків таких нині вже легендарних колективів, як Театр на Таганці й «Ромен». Ми зустрілися з режисером у Криму на Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта», у програмі якого майстер представив свою нову роботу — виставу за оповіданням Чехова «Наречена», створену в Мадридському камерному театрі ім. А.П. Чехова. Виявляється, є в Іспанії такий колектив! Як зізнається сеньйор Гутьєррес, Чехов його улюблений письменник. Він із теплотою згадує період, коли працював у театрі в Таганрозі, на Батьківщині класика, і взагалі, про його долю можна зняти захоплюючий фільм.
КУБА — ІСПАНІЯ — СРСР
— Я народився 1932 року далеко від Іспанії — в Гавані. Ви не повірите, але мій батько був мільйонером. 17-річним хлопчаком він разом із товаришами-шахтарями переїхав з іспанської півночі на Кубу. Там одружився. Заробивши грошей, купив у Гавані спочатку один готель, потім другий. Вони були найкращими в кубинській столиці. Потім батько вирішив повернутися на Батьківщину до Іспанії, — згадує А.ГУТЬЄРРЕС. — Відправив матір, мене й сестричку. Ми приїхали до убогого села в Астурії й незабаром дізналися, що осиротіли: батька розстріляли під час заворушень як капіталіста. Потрібно було якось жити, й мене з п’яти років відправили пастушком у гори. Мати одружилася з братом батька, у неї з’явилися нові діти, а ми з Анжеліною виявилися непотрібними, мешкали у родичів. А потім спалахнула громадянська війна і нас із двома сестричками (одна з яких, молодша, відразу ж загубилася, і це було перше моє потрясіння) разом з іншими іспанськими дітьми відправили до Радянського Союзу, який запропонував свою допомогу.
— Як вас зустріли в колишньому СРСР?
— У Ленінграді, куди прибув пароплав з іспанськими дітьми, нас зустріли з оркестром, квітами й подарунками. Це був 1937 рік... Нас обіймали жінки, які плакали. В них були короткі зачіски й блакитні очі. Там я зрозумів, що таке любов: нас оточили ніжністю, якої я не отримав від рідної матері. Для нас підготували спеціальні підручники з усіх шкільних дисциплін іспанською мовою. Під час Другої світової війни наш дитячий будинок евакуювали спочатку до Вологди, а потім — до Челябінська. Я на той час навчився грати на фортепіано, а з дитинства непогано співав. Ми створили в дитбудинку оркестр і стали виступати в шпиталях. Треба було бачити, як нас приймали поранені: плакали, кричали «Но пасаран!». Після війни дитячий будинок містився в підмосковному Болшеві. Сорок років був «нашим іспанцем»... Я —вихованець російської театральної школи.
— Чому вибрали саме театр?
— Коли дитячий будинок облаштували в підмосковному Болшеві, над нами взяли шефство кінематографісти. Вони часто бували в нас, ми в них у Москві. Нас возили на балет, на вистави. Бачив, як вражаюче грали великі актори Кніппер і Качалов! А з творчістю Чехова познайомився, побачивши виставу «Три сестри». Хоча спочатку театр мене не цікавив. Я був захоплений музикою й малярством. Двоюрідний брат директриси дитячого будинку був диригентом, і по суботах та неділях давав мені уроки гармонії. Він говорив, що з таким абсолютним слухом потрібно серйозно займатися музикою, а відомий художник Петро Петрович Кончаловський, який теж займався з нами, хвалив мене за відчуття кольору та композиції. Потім, не пам’ятаю точно хто сказав, що є такі професії, де потрібно бути і музикантом, і художником, порадив вступати до ВДІКу на режисерське відділення. Туди я й подався. Але там потрібно було представити світлини, яких у мене не було. Сказали, що є інститут, де теж готують режисерів, але театральних. Так я потрапив до ДІТМу.
Прослухував мене знаменитий Тарханов. Я потрапив на курс прекрасного педагога Андрія Михайловича Лобанова — учня великого реформатора сцени Костянтина Станіславського. У студентстві грав героїчні ролі у виставах за творами Миколи Островського, Олександра Фадєєва, Бориса Польового. Прочитав спочатку оповідання, потім п’єси Чехова, і був просто приголомшений. І сюжети, і долі героїв, і образна мова буквально пронизали мою душу. Чехов назавжди став еталоном драматурга, його творчість я обожнюю, я багато ставив вистав за його творами.
— Тому й виїхали після закінчення інституту на батьківщину улюбленого письменника — до Таганрога?
— Так, мені було дуже важливо відчути атмосферу, в якій жив Антон Павлович у юності, побачити його школу, посидіти в книгозбірні, яку він створив, а потім регулярно надсилав туди книжки. Я дуже хотів ставити Чехова, але сумнівався: чи маю право, чи гідний робити це? Та й досі ця думка мене переслідує. Пропрацював я в Таганрозі недовго, повернувся до Москви, де викладав у ДІТМі, закінчив вищі режисерські курси, де наставниками були видатні кінематографісти: Михайло Ромм, Юлій Райзман, Сергій Герасимов, а однокурсниками були Гліб Панфілов, Олександр Аскольдов, Василь Ліванов. Це був початок 1970-х. Я був режисером у провідних театрах столиці, в тому числі імені Станіславського, на Таганці, в циганському театрі «Ромен». Поставив понад 40 вистав, за багато з них отримав престижні премії. Пощастило знятися у фільмі Йосифа Хейфіца «Салют, Маріє!» з блискучою вже тоді акторкою Адою Роговцевою в головній ролі. Я зіграв жениха її героїні іспанського матроса Пабло. В Аду всі закохувалися, вона чудова акторка й чудова жінка. Ми не просто потоваришували, а стали рідними людьми. Вона розповідала про свого чоловіка — кіноактора Костя Степанкова, якого обожнювала, про їхній дім... Хотілося б побачитися з Адочкою до того, як ми попрощаємося з життям... Знаєте, з Україною мене пов’язують теплі спогади про гастролі з театрами «Ромен» і Станіславського...
НАША КОМПАНІЯ — ТАРКОВСЬКИЙ, ЛЮБІМОВ, ВИСОЦЬКИЙ...
— Це був ваш кінодебют. А потім же були зйомки і в Тарковського у «Дзеркалі»? Як ви до нього потрапили?
— О, це довга історія. Ми з ним опинилися в одній компанії, потоваришували. Взагалі мої молоді роки в Москві були наповнені зустрічами з людьми справді дивовижними: Володимиром Висоцьким, Анатолієм Ефросом, Булатом Окуджавою, Юрієм Любімовим, Володимиром Максимовим, Євгеном Урбанським, Артуром Макаровим, Діонісіо Гарсія, філософом і художником, з яким я потоваришував у дитячому будинку. Ми збиралися вечорами, читали вірші, співали під гітару. Вийшло так, що після «Андрія Рубльова» Андрій Тарковський залишився без роботи і без грошей. Я часто бував у нього. Приносив продукти, щоб родині Андрія було що поїсти, й ми з ним бралися за роботу: готували новий, скорочений варіант мого сценарію «Я ходив за помаранчами» — про іспанців у Росії. Й одного разу Андрій говорить: «А ти можеш подарувати мені цей епізод для «Дзеркала»? Не роздумуючи, відповів «так» і запропонував допомогти зібрати групу іспанців. У фільм потрапили Діонісіо Гарсія, якого Тарковський дуже любив і цінував, а також цирковий актор Енресто дель Боске. Я був «центром» іспанського епізоду, але при остаточному монтажі мене вирізали.
— Чому?
— Річ у тім, що коли «Дзеркало» було готове до показу на Каннському фестивалі, я отримав візу до Іспанії. Дорогою до Мадрида, зупинившись у Парижі, де на мене чекали старі друзі, що теж залишили СРСР, в інтерв’ю, даному Володі Максимову для радіо, наговорив багато неприємного про брежнєвський режим, згадавши недобрим словом тодішнього главу Держкіно Єрмаша. Коли про це інтерв’ю стало відомо в Москві, Тарковському було наказано викинути мене з картини. В ній залишився лише мій голос і прізвище в титрах, яке чомусь забули прибрати. Андрій на мене образився і сказав: «Ти що ж, не міг почекати, поки фільм вийде?» Але вийшло як вийшло. Але це не завадило нам спілкуватися, коли я приїхав до нього, вже невиліковно хворого, до Парижа.
— Актор Валерій Золотухін у своїх спогадах пише, що саме ви привели до Театру на Таганці Володимира Висоцького. Як ви з ним познайомилися?
— Я тоді працював у театрі «Ромен». В один із вечорів Володя прийшов на чергову зустріч, яку організовував прийомний син Сергія Герасимова і Тамари Макарової талановитий письменник і сценарист Артур Макаров (його оповіданнями «Дома» і «Накануне прощания» захоплювався Олександр Твардовський). Артур дружив із Андрієм Тарковським і Василем Шукшиним. Василь Макарович зняв його в ролі злодія в законі в «Калині Червоній». У квартирі Артура (на знаменитому Большому Каретному) Володимир Висоцький «зализував рани» і присвячував йому свої пісні. Артур був «гусаром безпутним», любителем гульні у дружньому колі. Артур нас познайомив, і Володя просився до театру, вчитися у циганів грати на гітарі. Я, звичайно, посприяв йому. Потім він запросив мене на дипломну виставу до студії МХАТ. Я побачив його в роботі, отримав більш повне уявлення про нього як про поета, барда. З Любімовим я був знайомий, ще коли він був завідувачем трупою у Вахтанговському, працював із ним і в Малому театрі, де ми разом поставили «Кармен». Коли Театр драми і комедії залишився без головного режисера Олександра Плотникова, Олег Єфремов і всі режисери, драматурги, які добре знали Юрія Петровича, стали просити, аби призначили його. До нас прислухалися, і Любімов став до роботи, відразу ж перейменувавши театр, який входив у ті роки до розряду дуже слабких, на Театр на Таганці. Він звернувся до мене: «Анхель, допоможи розпочати, постав що-небудь». Я відмовився, пояснивши це тим, що дуже дорожу нашою дружбою. А в художній раді театру я був разом із театрознавцем Борисом Зінгерманом, скульптором Ернстом Неізвєстним, драматургом Олексієм Арбузовим. Днем народження Таганки стало 23 квітня 1964 року, в день прем’єри вистави «Добра людина з Сезуану» за Брехтом, яка стала воістину революцією в театральному мистецтві. У цей час у Висоцького була творча криза, і він поділився зі мною бажанням попрацювати на Таганці. Я привів його до Любімова. І 1965 року він починає роботу в театрі, написавши музику до віршів Андрія Вознесенського для вистави «Антисвіти». На сцені Таганки прозвучала перша професійно виконана пісня Володі «В куски разлетелась корона» — у виставі «Десять днів, які потрясли світ».
— Як же вийшло, що ви виїхали до Іспанії?
— Я зробив це не зі своєї волі. У колишньому СРСР прожив найважчі роки і, чим міг, ставлячи твори прогресивних письменників, боровся з рутиною в мистецтві й житті. Але ставало все важче й важче. Дихати, працювати, жити! Заборонили мою виставу в Московському театрі ім. Станіславського «Людина з Ламанчі». Закрили «Будинок Бернарди Альби» за п’єсою Федеріко Гарсія Лорки. Потім — скандал із постановкою, першою в СРСР, за п’єсою італійського драматурга Луїджі Піранделло: мене звинуватили, що «підтримую Муссоліні!..» Викликали у КДБ. Не пішов, запропонував зустрітися на нейтральній території, вибрав Гоголівський бульвар. Почув зовсім несподіване для себе: «Анхелю Георгійовичу, ви ж були членом обкому комсомолу, секретарем комсомольської організації Таганрозького театру, чому ж стали фрейдистом»? Мої аргументи, що до Фрейда ні я, ні моя вистава не мають ані найменшого стосунку, їх не переконали, але ми розійшлися мирно. «Товариші з Луб’янки», мабуть, переплутали Фрейда і Франко. На худраді кричали: «До Сибіру його!» До цього, звичайно, справа не дійшла, але холодок відчув з усіх боків. У ДІТМі, де я викладав, стали відкрито назвати «франкістом». У помешканні, де я жив, встановили прослуховування, приходили, коли мене не було, й залишали бридкі записки, малювали черепи. І я подав документи на виїзд. Коли отримав візу в серпні 1974 року, раптом дзвінок із «Мосфильма»: «Ваш сценарій прийнято» (той, який десять років «рубали», — «Я ходив у море за помаранчами», який ми з Тарковськими доопрацьовували). Приїжджаю до Тарковського, який закінчує монтаж «Дзеркала», й кажу йому про це. Він кулаком по столу: «Сволота! Хочуть тебе затримати. Не слухай їх. Я не можу виїхати: без Батьківщини я не людина! А ти вільна людина — виїжджай...» Так я розлучився з СРСР... Було дуже важко залишати Москву ще й тому, що тут залишалася кохана дружина — акторка Людмила Уколова (випускниця ДІТМу, вона працювала в Камерному музичному театрі з Борисом Покровським). Вона лише за три роки змогла до мене приїхати.
— Як вас проводжали друзі?
— З гіркотою. Володя Висоцький подарував на прощання свою світлину в ролі Пугачова з написом: «Я хочу бачити цього чоловіка... Анхеля!» Андрій приніс книгу віршів свого батька Арсенія Тарковського з його і своїм автографом і написав: «Дорогому другові. Пам’ятай усі наші зустрічі в Москві. Все, що пережили разом». Юра Любімов так підписав свою світлину: «Згадуй завжди наші зустрічі під абажуром за круглим столом Старухи...» Старухою ми позаочі любовно назвали нашого улюбленого педагога Валентину Іванівну Мартьянову, у помешканні якої в провулку Садовських збиралася наша «могуча кучка»: Юрій Любімов, Євген Урбанський, Олексій Глазирін, Костянтин Федін (дочка якого вчилася з нами), Діонісіо Гарсія.
МІЖ «ПРАВИМИ» І «ЛІВИМИ»
— А як вас прийняли в Іспанії?
— Нелегко — це м’яко сказано! Ні грошей, ні перспективи з роботою. В Мадриді прийняли мене погано: ліві уникали, бо виїхав із Росії, праві посилали туди, звідки прийшов. Допомогла одна відома іспанська акторка, яка побувала на гастролях в Ленінграді, де в цей час був і Театр на Таганці. Актори розпитували її про мене й були здивовані, що в Іспанії не знають Анхеля Гутьєрреса — їхнього вчителя. Акторка розшукала мене, передала від них вітання, розповіла про мене колегам. І незабаром мене запросили викладати до Королівської вищої школи драматичного мистецтва. Був дуже талановитий перший курс. Дехто з нього стали акторами створеного мною тридцять років тому Камерного театру імені А. П. Чехова. Вони мені допомогли здійснити мрію. Театр ми створили власними руками в прямому розумінні: будували, фарбували. А потім вдихнули життя в стіни. Скажу, можливо нескромно, але я добрий педагог і дуже терплячий. Ставлюся до учнів, як до дітей, з любов’ю. Вчу їх звільнятися від страху, притаманного будь-якій людині, — бути самим собою. Ми мали зайняти свою нішу в Мадриді, де лише три стаціонарні театри, але звичні, «свої». Першим я поставив виставу за оповіданням Чехова «Палата номер шість». Два роки вистава йшла з аншлагами, а деякі емоційні іспанські глядачі навіть непритомніли.
— Іспанська преса дуже високо оцінила ваше інсценування «Злочину і покарання» Достоєвського, а вашу трупу назвали «театром високого духу і гарту»...
— Вважаю, що Федір Михайлович дуже сучасний письменник. Він передбачав те, що станеться не лише в Росії, а й у світі в XX столітті — марксизм, соціалізм, тероризм... Невипадково він писав «Злочин і покарання» паралельно з «Бісами». Він нам кричить: «Боже, що ви робите, люди»? Кровопролиття, яке він передбачав, не припиняється. Концтабори, ГУЛАГ, масові вбивства, варварство. Куди там до «сльози дитини»!.. У безбожництві все рушиться — коли все дозволено. Ці думки не дають мені спокою. Знаєте, якщо, як на кіноплівці, відмотати кадри долі, то можу сказати, що ні про що не шкодую. Хоча я не янгол, робив помилки, але завжди жив чесно, і вдячний долі, що все життя займаюся своєю улюбленою справою — театром.
