Її автор — ще зовсім рожевощокий, та вже напрочуд удатливий
Андрій Кокотюха. Це його роман «Шлюбні ігрища жаб» висватувався нещодавно
— поряд із «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко
— на перший україномовний бестселер новітнього часу, кримінальний. У фільмі
також задіяно багато гарних акторів, які досить упевнено, а часом і надзвичайно
переконливо втілюють героїчні — у різних сенсах — образи: міліціонерів,
легкої поведінки секретарок, мафіозі, негідників, мерзотників-убивць і
закоханих дезертирів.
Незважаючи на все це, колеги-кінокритики після прем’єри
не могли дійти згоди: комусь це видалось... пародією на кримінальні фільми,
а хтось вернув носа, особливо потішаючись епізодом, коли персонаж, забитий
ножем у самісіньке серце, раптом незаплановано розплющив очі й кліпнув
у кадрі. Ну, так, прикро, але ж подібних похибок у світовому кінематографі
— хоч греблю гати. Тож годі злостивитися з приводу таких дрібниць. Краще
на них подивитися з іншого боку...
Здається, що українському кіно, задля підйому його реноме
в очах публіки й потенційного інвестора, не вистачає сьогодні, передусім,
не якоїсь особливої мистецької якості, а радше гучного суспільного резонансу.
Звісно, цей резонанс можливий у класичному випадкові, коли певний жанровий
вітчизняний фільм кинуться дивитись до кінотеатрів 2—3 мільйони глядачів
(щось подібне спостерігається в Польщі). Та все ж, кіно — це не тільки
розвага, не тільки мистецтво, а й потенційний суспільний резонатор, дзеркало,
діагност, футуролог... Українські ж кінематографісти часів Незалежності
якось боязко зиркають на сучасність. Навіть коли 1997-98 років такі фільми
з’явилися, вони уникали прямого контакту з глядачем, послуговуючись ускладненими
мистецькими кодами. «Святе сімейство» Михайла Бєлікова — через умисну заплутаність
форми, «Три історії» Кіри Муратової — через постмодерністичну грайливість,
«Сьомий маршрут» Михайла Іллєнка — через переускладненість алюзій, «Два
місяці, три сонця» Романа Балаяна — через «тему Чечні», дос
ить відчужену для українців (російська громадськість ще
й як відреагувала на цю картину!). І вже здавалося — вітчизняний фільм
може стати суспільною подією хіба що тоді, коли, сказати б, мертвий кліпне...
І мертвий таки закліпав! І фільм Григорія Кохана тепер претендує на серйозний
громадський резонанс. Адже, здається, суспільно промовистішої кінострічки
за останні десять років (після «Астенічного синдрому» Кіри Муратової, 1989)
в Україні просто не траплялося. Хіба що серіал «Роксолана» акумулював і
жанрово-опосередковано передав деякі наріжні характеристики української
масової свідомості, а також підсвідомі прагнення завше уярмленої української
душі. На відміну вiд різноманітних котурнів згаданого українського кінорепертуару
й від «історичного іномовлення» згаданого телесеріалу, розтерзаного критиками
за його мистецьку недовершеність, «Тупик» одверто, хоча й не завжди послідовно,
послуговується «прямою кіномовою». Звернемо увагу саме на цей феномен,
а не на відомі художні прорахунки, що їх таки чимало.
Власне, фільм починаєш переживати ще до перегляду, лишень
зачувши його назву — класично кальковане з російської, промовисто суржикове
слово. А справжнє потрясіння й одкровення (апокаліпсис?) чекає вже від
стартової монтажної склейки: після потрійної, на весь екран, з’яви заголовного
титру — ТУПИК, проявляється перший кадр фільму — на весь екран майорить
український прапор. Цей надзвичайно сильний і змістово промовистий акцент
стає камертоном усієї стрічки, що вона щиро-наївно й відверто екранізує
розхристану свідомість сучасного, майже до краю люмпенізованого, українського
суспільства, ба більше — стає її виразником і навіть провідником.
До речі. Через те, що «Тупик» продюсовано Міністерством
культури й мистецтв України та фінансовано з державного бюджету, хотілося
б заперечити думку, яка цього року оселилась на телебаченні та в пресі:
мовляв, з боку Української держави, навзамін колишній диктатурі комуністичної
ідеології, до кіно прийшов диктат ідеології націоналістичної. Твердження,
принаймні, дивне. Тут не тільки мертвий кліпне, тут — на прикладі «Тупика»
— сліпий побачить: український кінематограф лібералізований гранично!..
Аж тепер викладемо фільмову фабулу: матрос тікає з корабля,
з війська — до столиці, бо отримав листа, що наречена зрадила: одружилася
з міліціонером і живе в Києві; коли ж порозумітися з коханою не вдалося,
пристає до хвойди-секретарки й, навчений нею, шантажем вимагає грубі гроші
в різних темних типів; коли ж його «підставили» під мафію, він якось зневірився
в «легкому житті», а ще — покінчив з найбридкішим мерзотником, після чого
був заарештований.
Напевне, з цього сценарію могло вийти й дещо інше, ніж
вийшло: адже до фільмування примірялися надзвичайно різні (молоді) режисери.
Першим був іроніст і пародист Олег Чорний, другим — романтик Ігор Черницький.
З певних причин міністерство, як продюсер, зупинилося на Григорієві Кохані,
то й маємо, за небезпідставними твердженнями постановника, «документ сьогоднішнього
дня — фільм, у якому ідеалів нема».
Авжеж. Наш матросик чимось схожий своєю «незаплямованістю»
й уявленнями про людську мораль на героя російського «Брата». Але в його
характері та вчинках відсутній цілісний стрижень. Він моментально інтегрується
до світу тотальних підступів, жорстокості, сексу й брудних грошей. Щодо
останніх, то неофіт навіть «філософствує»: «Кусто колись казав — я дивився
по телевізору — людині потрібні повітря, вода і гроші».
Ілюстративним сексом і культом грошових знаків матерія
фільму просякнута архіщільно. Секс ускрізь: в ліжку, на роботі, на відео,
в порножурналах, у ресторанах, на живописних полотнах. І — точне попадання,
бо навіть затертий вербальний натяк на секс — «...твою мать», що звучить
з екрана, викликає спонтанне й непідробне пожвавлення в залі... Ну а гроші...
Одним з епізодів нам дають зрозуміти, що вони не тільки не пахнуть, а містичним
чином не горять навіть там, де все вибухає і плавиться. Куди вже там легендарним
рукописам!
Фільм також виказує не тільки своє непереварювання ідеалів,
а й будь-яких ідей. Ось, наприклад, що — загадково-загрозливо й водночас
турботливо — аж двічі злітає з вуст «батька української мафії»: «Україна
для українців. Давити буду особисто» (?!). Своєю чергою, мафіозний мерзотник-убивця-міліціонер
вішає над ліжком модерний лик Христа, а в шафі на дверцятах — чудернацький
«іконостас»: Гітлер, Мао, Сталін і чомусь Герінг...
«Тупик» — ну, просто новаторський для українського кіно;
він заганяє сучасність на екран, сказати б, прямо з бруку. Наш кінематограф
завжди побоювався конкретних місця і часу дії. А тут події гарують на тлі
відбудованої дзвіниці Михайлівського Золотоверхого й на тротуарах ремонтованої
головної вулиці країни — герой зриває полуду з очей жебрачки: «Хрещатик
їсть твої гроші!» Та й дезертирує він не з якогось там заштатного катера,
а зі славного флагмана ВМС України — з «Гетьмана Сагайдачного». І мало
не під час україно-американських маневрів!
Насамкінець стрічка дає легенько «під дих» славній міліції:
бійці «Беркута», які з’являються в свинячі голоси на місце фінальних «розбірок»
із мерзотним злом, вдягають героєві наручники, після чого... б’ють його
в сонячне сплетіння. Все. Кінець фільму.
А виявляється, за сценарієм, хлопець хотів утекти за кордон...
Ну, що ж, від себе, справді, не втечеш. Мав-таки з’явитися
український фільм, котрий бодай у якійсь формі, але щиро й відкрито акумулюватиме
свідомість, прагнення й емоції «людини з вулиці»: її ненависть до «іномарок»
і «туманних» ідеологів; її міфологізацію дефіцитних грошових знаків; її
тиху й традиційну нелюбов до охоронців порядку; її глибоке занурення до
єдиної, ніким не контрольованої стихії — секс; її несприйняття ідеалів
та символів; її «рожеві мрії» про ситий, теплий і щедрий закордон — той,
у фільмах про який майорить зовсім інший прапор і в зовсім інших смислових
монтажних фразах...
Остання стрічка кінорежисера Григорія Кохана, безперечно,
народжена Незалежністю. Такого раніше було не зняти. Вона народжена Незалежністю
— в різних, часом незбагненних, часом непізнаних, часом несподіваних, часом
неприємних розуміннях цього слова, що ми його за сім років не змогли осягнути
й не змогли йому, природно, дати ради. Не тільки в житті, а й на кіноекрані.
Не тільки на кіноекрані, а й у житті.
№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
