Наталія ВОРОЖБИТ — київський драматург, сценарист. Один із лідерів «нової драматургії», масовому глядачеві відома як автор сценарію телесеріалу «Школа». 2000 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.
Брала участь у театральних і драматургічних фестивалях «Любимовка», «Нова драма» тощо. Лауреат літературної премії «Еврика» (2004 р.) П’єси — «Житіє простих» (1994), «Дівчинка з сірниками» (1995), «Супербум та інші подарунки» (1997), «Ширма» (1999), «Галка Моталко» (2002), «Що ти хочеш, український боже?» (2004), «Демони» (2004), «Приєднуюся» (2005) «Зерносховище» (про Голодомор). Її перша драматургічна робота, «Житіє простих», була поставлена в Київському молодому театрі 1995 року. Переважно п’єси Ворожбит втілюються на сценах Москви і Лондона (театр «Ройял-Корт»). Втім, Наталія залишається в Україні, нещодавно виступила одним із організаторів «Тижня драматургії». Цим інтерв’ю ми хочемо привернути увагу читачів не лише до обдарованого вітчизняного автора, але й до того кричущого становища, яке склалося в українському театрі, зокрема і у ставленні наших режисерів до сучасної п’єси.
— Як ви починали?
— Першу п’єсу написала у 19 років. Та навіть коли я вступила до Літературного інституту в Москві і провчилася там 5 років, то не ставилася до драматургії як до свого покликання. Це був просто привід виїхати, розширити своє життя.
— Коли ж ви зрозуміли, що це ваше заняття?
— Коли вперше почула свій текст зі сторони під час хорошого читання. Це відбувалося у МХАТі ім. Чехова, де проводився фестиваль «Любимовка». Моя перша вдала п’єса... Мені тоді були років 25—26, я побачила відгук глядачів, критиків... Я взагалі амбітна людина, і амбіції завжди підштовхували мене до розвитку. Ось коли я побачила і почула читання, в мені щось прокинулося, я стала серйозніше ставитися до п’єс. До того писала, швидше, через інститутські правила, за якими щороку треба було щось представити для обговорення на семінарі.
— Хто ваш учитель?
— Однозначно не можу відповісти. Учити мене почав Анатолій Дьяченко, у своїй лабораторії у Києві. Я вбирала все як губка, але пройшов час, я зрозуміла, що того, чому він учив, абсолютно недостатньо, це лише ази. У Літінституті нас зовсім не вчили драматургії, так що я здобувала професійну освіту просто на ходу, коли в Москві почали проходить семінари лондонського театру «Ройял Корт» і «Любимовка». Наприклад, той же Михайло Угаров, ініціатор «Любимовки», — точно один із моїх учителів. Плюс яскраві тексти моїх колег, що якраз прийшли в театр у цей час. Багато людей...
— Виходить, найважливіше у навчанні вашому ремеслу — середовище спілкування.
— Так, це найважливіше. Читати, слухати.
— Ви, Максим Курочкін — реалізуєтеся за кордоном, де завгодно, лише не в Україні. З якої причини?
— Добре, що ми працюємо не лише в Україні, що нас ставлять у Москві або в Лондоні. Чим ширша географія драматурга — тим краще для нього. Інша справа, що в Україні ми поки, м’яко кажучи, не затребувані.
— Чому?
— Тому що наш театр глибоко провінційний, зовсім не готовий до сучасної драматургії.
— Дивно, режисери при цьому постійно скаржаться, що немає сучасних п’єс, що нічого ставити.
— Ці режисери нічого не читають. Вони, можливо, одну сучасну п’єсу прочитали за все життя і на цьому будують висновки. З іншого боку, вони розуміють, що цю п’єсу і не зможуть поставити. Для них сучасна драматургія — чужорідне тіло, так само і драматург відторгає такого режисера. Несумісні речі, на мене. Думаю, просто потрібні нові режисери. З іншими поглядами, виховані по-іншому. Це не означає, що жоден із існуючих театрів із таким завданням не впорається. Просто мало в режисурі людей відкритих і готових цим займатися. Я готова розмовляти зі всіма, але...
— Схоже, упродовж останнього десятиліття у нас відбуваються взаємно протилежні процеси: число більш-менш обдарованих або хоча б професійних драматургів зростає чи принаймні не зменшується, а ось хороші режисери, таке відчуття, вимирають.
— Я не чекаю нічого, тому у мене це питання ніколи гостро не стояло. На щастя, мені поталанило, мене ставлять, зрідка навіть в Україні, та все ж мені здається, що молодим драматургам не треба прагнути, аби їх ставили ті режисери, які не хочуть і не можуть це зробити. Зрозуміло, що звучить не дуже обнадійливо, але варто працювати над тим, аби з’явилися нові постановники. А вони неминуче з’являться — це доводить наш фестиваль, зустрічі в Театральному інституті, які проводили Курочкін та Угаров. Приходило багато молоді, живої, зацікавленої, на неї вся надія.
— Чому ви узяли на себе тягар організації «Тижня драматургії» у Києві? Адже це, напевно, відняло чимало часу.
— Я бачу, як багато дають подібні заходи для драматургів-початківців. Коли б не та ж «Любимовка», то більшості авторів, які зараз на слуху, просто не було б. Драматургові потрібний стимул, він не може писати в стіл, це не проза і не поезія. Тому на фестиваль у Москві я їздила постійно задля спілкування з цікавими людьми і моменту змагання. Ти весь час у контексті, слухаєш чужий текст, заздриш по-хорошому, думаєш: «я б так хотіла» або «напишу краще наступного разу». Тому, повторюю, дуже добре, що пройшов фестиваль у Києві. Я бачу молодих людей, які загорілися, у яких ентузіазм з’явився. Упевнена, що наступного року у нас буде ще більше талановитих п’єс.
— Тобто, по-вашому, фестиваль вдався?
— Я була дуже песимістично налаштована. Завжди готуєшся до гіршого, тим більше приємний хороший результат. «Тиждень» перевершив всі мої очікування. Ходило дуже багато людей. Дуже багато зацікавлених очей. Дуже живі обговорення. Сім днів і жодного разу не було незручно перед авторами за порожній зал. Навіть найслабкіші п’єси приходили слухати. Фестиваль довів, що театр в Україні точно буде. Зараз, на мою думку, його немає — але він буде неминуче.
— Що ж, однак, для цього потрібно?
— Можу сказати, що потрібно особисто мені. Я хочу, аби у нас з’явився свій майданчик і ми регулярно там проводили свої фестивалі і ставили сучасну драматургію з режисерами, які беруть участь у фестивалях. Дуже проста схема, відпрацьована в тій же Москві. Далі інші підтягнуться — почнуть реально ставити або пропонувати тексти. Просто ніхто не хоче бути першим.
— Першим бути важко.
— Важко, але ж перший і перемагає.
— Трохи прози, вибачте за каламбур: чим заробляє драматург?
— У кращому разі — кіно, але найчастіше телебаченням. Увесь час доводиться бути то головним автором, то шеф-редактором, вигадувати якісь серіали. Це, звичайно, дуже заважає, бо віднімає час, але й дозволяє бути незалежним і говорити: «та чхати я хотів на ваших нафталінових режисерів, на ваші академічні театри, не треба мене там ставити». Палиця на два кінці. З іншого боку, я б написала більше хороших п’єс, якби мене весь цей час ставили і я б заробляла цим на життя.
— Доводиться сподіватися на телебачення?
— Інколи трапляється по 2—3 серіали одночасно робити. Правда, зараз у мене ситуація краща, є посада на одному з українських телеканалів, завдяки чому можна не займатися халтурами, так що можу працювати над трьома замовленими п’єсами і повнометражним сценарієм.
— Якщо говорити про підробіток, то найзнаменитіший із них — серіал «Школа». Ви задоволені тим, що зробили там?
— За цю роботу мені не соромно. Один з небагатьох телепроектів, про які можу так сказати. Часто переступаєш через себе, робиш щось для продюсера, або сам матеріал спочатку тобі нецікавий, а тут все зійшлося, хіба що я пішла з останніх серій, бо ми з приводу фіналу з режисером не домовилися, але в іншому вийшло добре.
— У всіх про шкільні роки різні спогади. Чи треба було змальовувати школу настільки жорстко?
— Я не вважаю, що там щось перебільшено. Я виходила з особистого досвіду, нічого не вигадувала. Всі ситуації ґрунтувалися на реальних подіях, жодних натяжок. Думаю, що в школі відбувається ще й не таке. Зрозуміло, що є й інші школи, й інші діти, але серіал про відмінників ніхто б не дивився. Треба говорити про болючі питання, про підлітків, у яких не все гаразд. Ця розмова повинна спонукати до певних дій.
— Можна сказати, що час дорослішання апріорі неблагополучний.
— Мені здається, що це кульмінація всіх переживань. Людина все пізнає вперше. Вона не знає, що з цим робити, і прагне зробити все це вперше. Дуже драматичний, складний період. Я, наприклад, свій підлітковий вік пережила по повній програмі. Чи є сенс мені писати про щось інше?
— Як ви зазвичай знаходите сюжети?
— Починаєш витягувати з себе те, що тебе найбільше зараз хвилює, те, що ти накопив з того часу, як написав останню п’єсу, і намагаєшся надати цьому якоїсь форми. Я, наприклад, вчилася у спортивному інтернаті, і п’єса «Галка Моталко» про це. Усередині мене сиділа ця інформація, хвилювала, треба було кудись її подіти. Мені Курочкін так і порадив: «Ти завжди так цікаво розповідаєш про спортінтернат, напиши про це». Або «Демони» — історія про мою тітку, про її життєві перипетії. Зрозуміло, що щось там прикрашено, а десь згущені фарби, але багато в чому вона мене надихнула. Завдяки такій правдоподібності текст працює. У сценарії «Смішні почуття» теж особистий досвід. Що ж до обробки сюжетів, то це вже трохи реміснича робота: сидиш, продумуєш повороти.
— Який критерій добре зробленої історії?
— Коли я слухаю добре зроблену п’єсу, то дуже дратуюся. Я цього дуже не люблю. Зараз час іншої драматургії. Мені подобається, коли менше сюжету, але більше загадкових сенсів, коли якесь диво відбувається — не за рахунок сюжету, а за рахунок чогось іншого. Ось у телебаченні треба закручувати сюжет, аби глядач дивився. Театр, мені здається, іншу функцію виконує.
— Як ви ставитеся до методу документальної п’єси, або, як її називають, вербатіма, який практикує московський «Театр.doc»?
— Вербатім — це не спосіб писати п’єси, і я так не хочу писати. Це не зовсім авторська робота. Але цим треба володіти, це дуже корисна вправа, кожен драматург повинен спробувати себе в цьому жанрі. Документальна драма оживляє персонажів і мову, повертає драматурга до реальності. З 2000 року, з появи «Театру. doc», персонажі заговорили людською мовою. Якщо до цього панувала літературщина, що не має відношення до життя, то вербатім дещо виправив становище.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що треба робити глядачеві боляче. Але що означає зробити боляче у вашому розумінні?
— Глядач не повинен вийти з театру заспокоєним і щасливим.
— А яким же тоді?
— Схвильованим, розсердженим, зачепленим у своїх переконаннях, відчуттях. Це не терапевтичний сеанс, де тебе заспокоять і погладять по голівці. Мені здається, театр повинен будити, давати емоційний струс. Будь-яка антреприза спрямована передовсім на те, аби глядач отримав свою порцію задоволення, посміявся, як на будь-якому телешоу або серіалі. Але це неправильна дорога.
— Виходить, театр виховує глядача?
— Не думаю, що виховує. Принаймні, не повинен ставити собі таких завдань. Не знаю... П’єса — перш за все сильне авторське висловлювання. Ця енергія не несе ні розважальних, ні виховних функцій. Інша справа, що драматургові доводиться бути хитрим та інколи підігравати глядачеві, але це зовсім не обов’язкова умова.
— Значить, поняття катарсису актуальне й сьогодні?
— Мені здається, так.
— Але ж катарсис, якщо виходити з класичного визначення, теж свого роду терапія?
— Так, очищення стражданням. Але те, що пропонує сучасний театр, — це не очищення стражданням, це спроба сховатися від страждань за розвагою. Нічого нового, можливо, я і не говорю, просто зараз театр, принаймні український, так знівелювався, що треба повертати якісь справжні сенси.
— Можливо, театру зараз бракує високих трагічних початків?
— Дуже важко говорити серйозно про серйозне. Усі бояться цього і ховаються за іронією, навіть драматурги нового театру прагнуть про трагічне писати смішно. Це непогано, мені, наприклад, це подобається. Треба бути дуже сміливим і сильним драматургом, аби написати трагедію, у яку повірять, так само як і комедію, до речі. Можливо, і варто собі поставити таке завдання. Зараз немає чистих жанрів, і наполягати на тому, аби вони були, — безглуздо.
— Обсценна, нецензурна лексика зараз з’являється у багатьох нових п’єсах. Питання швидше стилістичне: як це використовувати так, щоб це було доречно?
— Мої герої так розмовляють, бо вони так само розмовляють і в житті. Я ніколи не роблю це для провокації і просто не вірю, що так хтось робить навмисно.
— Звичайно, багато дискусій про це...
— У мене рука не зводиться написати «блін» замість «б...дь», бо розумію, що в даному випадку це неприродно. Я знаю, що персонаж цього не скаже. А якщо замінювати, то давайте всі страшні слова замінимо — «смерть», наприклад. Є серед письменників висловлювання: «Я письменник, для мене всі слова рівні». Це так і є. Мат у житті ріже мені вухо значно більше, ніж на сцені. Ось на підмостках — художнє переосмислення. Коли слово виголошується в театрі, то зовсім інший ефект, у ньому немає тієї побутової агресії.
— Ви хочете показати глядачам героя, який п’є, матюкається, як у житті, але ж у театр навряд чи ходять люди, які сильно п’ють і матюкаються на кожному кроці. Може, це послання і не доходить до тих, кому воно адресовано?
— Звичайно, не доходить, на жаль, у більшості випадків. Але послання ж не лише в цьому: мовляв, поглянете, як ви лаєтеся. У театр повинні ходити люди, які якось можуть вплинути на ситуацію. Не потішити свій слух приходять, а поглянути правді в обличчя. У тій же Європі буржуазні театри регулярно ставлять соціальні п’єси. Бо еліта хоче бути частиною суспільства, хоче більше знати. Буржуа, прийшовши на спектакль, немовби виконують свій громадянський обов’язок. І це зовсім непогано. Ось нещодавно ми зробили п’єсу про Черкаси, збирали матеріал за технологією вербатім — там порушено досить гострі питання про місто. Дуже хотілося б, аби на такі спектаклі приходили місцеві чиновники, аби такі п’єси йшли у кожному місті. Сцена все одно впливає сильніше, ніж газета або телевізор, у якому до того ж не говорять правди. Театр надзвичайно сильний інструмент, просто ніхто цього не розуміє. Ну, може, й добре, що наші політики цього не розуміють. (Сміємося).
— Які ваші плани?
— Треба дуже швидко дописати п’єсу за мотивами гоголівського «Вія» для київської студії «Дах». Треба зробити п’єсу для лондонського театру «Ройял Корт», яку вже довго пишу. І ще один московський режисер попросив розширити мою стару п’єсу «Демони». Плюс мені замовили п’єсу в Нью-Йорку про наших емігрантів там.
— Щодо «Вія». Які у вас стосунки з цим текстом та й узагалі зі спадщиною Гоголя?
— «Вій» — передовсім казка. Я зараз, працюючи над своїм «Вієм», перечитувала оригінал із великим задоволенням. Інша справа, що в цьому випадку «Вій» — просто привід написати щось геть своє. Від оригінального тексту там залишилася лише канва. А Гоголь — один із найулюбленіших письменників, який найбільше, напевно, на мене вплинув. До всього, що він зробив, я ставлюся з захопленням. Коли я писала цю п’єсу, його профіль почав мені вбачатися у шпалерах, і дивні речі стали відбуватися. Отже стосунки з ним у мене серйозні. Не знаю, як у нього зі мною.
— Несерйозне питання на завершення: чи є у вас хобі?
— У мене немає ні на що інше часу, окрім як робота або дитина. П’єси — це, напевно, хобі. Не приносять грошей, натомість багато задоволення. Інколи ось думаю: чим я займаюся? Засинаю з донькою і думаю: «Треба завтра дописати і те, і те, і те», а дитина говорить: «Завтра треба полити помідори, бо зав’януть». Ось вона, істина, ось людина займається реальною справою! А я — якоюсь нісенітницею, обслуговую свої амбіції. Дуже часто самокритично ставлюся до своєї діяльності. Але мені це подобається, і нічого іншого я не вмію.
