Старі постановки занепадають, їх знімають з афіші. Нових спектаклів театри ставлять одиниці. Твори сучасних авторів взагалі можна занести в «Червону книгу» — настільки вони рідкісні «експонати». Багато написаних композиторами творів роками чекають свого часу, щоб бути втіленими на сцені, або просто вкриваються порохом на полицях у домашніх архівах їхніх авторів. Про нинішню ситуацію в оперних театрах, чому такими рідкісними є українські постановки на сцені і як виходити з кризи — наша бесіда із завідувачем літературної частини Національної опери, публіцистом, автором лібретто до балетів «Русалонька», «Демон», «Фантастична симфонія» й до нової опери «Бояриня» Василем Туркевичем.
— У всіх шести українських оперних театрах нашої країни склалася критична ситуація щодо постановок національного репертуару, — з болем каже Василь Дмитрович. — В афішах фактично всіх театрів є не більш як три-чотири українські назви, а в деяких колективах їх взагалі немає. Сьогодні, як правило, національний репертуар обмежується: «Наталкою Полтавкою», «Запорожцем за Дунаєм» і «Тарасом Бульбою». До цього коротенького списку можна ще додати «Наймичку», а далі починається «невідома земля». Це лихо спіткало нас не миттєво, а, хоч як це сумно звучить, така ситуація складалася упродовж останніх десяти років. Якщо раніше кожний оперний театр (обов’язково) за сезон ставив один спектакль сучасного автора, то сьогодні є колективи, які й за десять років не поставили ЖОДНОГО спектаклю українського автора. Ми забули про таку практику, як робота театру із сучасними композиторами. Наприклад, у київській Опері розкрився талант Віталія Губаренка, який написав для нашого колективу п’ять опер, і всі вони були поставлені на столичній сцені. Завдяки нашим постановкам прославився композитор Георгій Майборода. Його «Мілана», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий» і «Арсенал» йшли в нас у театрі. Нині в репертуарі Нацопери ви зможете побачити лише одне ім’я сучасного автора — Євгена Станковича, який створив балети «Вікінги» й «Ніч перед Різдвом». Євгена Федоровича можна назвати єдиним композитором, якого ставлять в українських театрах. Але це зовсім не через велику любов керівників дирекції оперних колективів, а завдяки особистій активності самого Станковича, котрий уміє відстоювати власні інтереси. Можна порадіти, що композитор має організаторський дар. Недавно Хор ім. Г. Верьовки підготував концертний варіант його фолк-опери «Цвіт папороті». А хто ще зможе похвастатися подібним успіхом?
— Але, Василю Дмитровичу, ви забули назвати ще одне ім’я сучасного українського класика — Мирослава Скорика. Три роки тому у Львівській опері відбулася прем’єра його «Моїсея».
— Ця опера з’явилася в афіші театру не з ініціативи львів’ян, Спілки композиторів або Міністерства культури України, а завдяки спеціальному замовленню Ватикану. Мрії Скорика могли залишитися мріями, якби за його роботу не сплатили з казначейства Католицької церкви. Прем’єру підгадали під період офіційного візиту Папи Римського Івана Павла II в Україну. Львів’яни можуть тільки дякувати Ватикану за такий щедрий подарунок і що в театрі з’явилася опера сучасного автора. Але в цьому немає жодної заслуги Мінкульту. В мене, наприклад, позиція нашого міністерства викликає подив, занепокоєність і навіть страх: що залишиться з оперного й балетного мистецтва після нинішнього керівництва культурою? За останній час можна пригадати лише постановку в Харкові опери Колодуба «Поет». Чудовий спектакль. Він користується успіхом у публіки і його добре прийняли критики. Дуже шкода, що наш театр відмовився від цього твору.
— А чому не захотіли ставити «Поета» в Національній опері?
— Наша худрада театру колегіально прийняла рішення, що ця опера не відповідає рівню наших вимог до репертуару Нацопери...
— Нині для вашого театру пише музику до балету Юрій Шевченко. Що це за робота?
— Це буде дитячий балет — казка на італійський сюжет «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді та толстовського «Золотого ключика». Тому твір матиме мало спільного з менталітетом України. Як, власне, й балет Станковича «Вікінги», в якому лише штрихом проходить лінія історії кохання дочки київського князя Ярослава Мудрого Єлизавети до вікінга Гаральда Суворого, норвезького короля. Українського в балеті дуже мало. До речі, «Вікінгів» спонсували посольства Швеції, Норвегії й Данії.
Мені самому цікаво дізнатися, де українські сучасні твори? Чому вони не ставляться в оперних театрах країни? Що з цього приводу думає Мінкульт? Запитання, запитання, а де відповіді? Я вважаю, що поки наше Міністерство культури не розпочне цілеспрямовану й чітку політику відродження оперного мистецтва (я маю на увазі не лише класику, а й твори сучасних композиторів), то національний репертуар не з’явиться на українській сцені. Наприклад, Олександр Костін написав чудову оперу «Роксолана» й років десять ніяк не може добитися, щоб його твір здобув сценічне життя. Таких прикладів можна навести багато.
— Василю Дмитровичу, як ви вважаєте, чому оперні театри не хочуть ставити сучасних авторів?
— Причина проста. Сьогодні всі оперні театри працюють не на українське мистецтво, а на свої певні космополітичні інтереси, задовольняючи лише запити іноземної публіки. Усі плани підлаштовуються під закордонні графіки гастролей і під те, що замовляють імпресаріо, тобто ті спектаклі, що можуть зацікавити іноземців. А інтереси наших глядачів відходять на другий план або взагалі не враховуються. Хоч там як було за радянської влади — повірте, я не апологет тих часів, — але тоді, крім так званих датських спектаклів (до певних дат, ювілеїв) у наших театрах з’являлися твори сучасних композиторів. Достатньо пригадати опери, що отримали широкий резонанс у нас у країні, губаренківскі «Ніжність» і «Вій». Це були дійсно твори високої культури, чудові зразки українського мистецтва. Вибір для постановок величезний. Я нарахував понад 100 національних опер, які можна хоч завтра включити до репертуару театру. Деякі з них потребують редагування, тобто у первозданно написаному вигляді їх сьогодні не можна поставити. Наприклад, у Донецькій опері збираються ставити «Богдана Хмельницького» Данькевича. Уже здійснено нову літературну редакцію цього твору. Крім двох-трьох опер Георгія Майбороди, які з позиції сьогоднішнього дня досить кон’юнктурні, в доробку композитора є таки чудові твори, як «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий». Вони цілком придатні для постановок. Чому їх не ставлять? На це запитання я не можу дати відповіді. Можливо, тому, що такі опери не вписуються в гастрольні репертуарні плани колективів.
— Сьогодні в оперних театрах величезною проблемою є відсутність яскравих і самобутніх режисерів. На жаль, немає вже на світі Ірини Олександрівни Молостової, яка мала дар ставити драматичні музичні постановки. Чимало її робіт досі в репертуарі, й спектаклі анітрохи з роками не застаріли. Хто нині зможе добре поставити твори сучасних авторів? Не таємниця, що й молоді співаки не надто палають бажанням співати український репертуар.
— Слів «хочуть — не хочуть» у театрі не повинно існувати. В Нацопері є певна театральна політика. Якщо вокаліст не хоче співати в спектаклі, то з трупи він іде в інший колектив, оговорюючи в новому театрі свій репертуар. Національний театр існує за рахунок грошових відрахувань платників податків, а не бажаннями того чи іншого артиста. Якщо ти працюєш у трупі, то, будь ласка, підкоряйся планам театру. Скаже дирекція — співати в спектаклі такому-то вокалісту, й він зобов’язаний підкоритися. Інше питання — чи підходить та чи інша опера його голосовим можливостям. Я не розумію, коли деякі артисти, які працюють у трупі Національної опери, гучно заявляють: «Співати українською не бажаю». І що дивно, ці пасажі частиною нашого колективу сприймаються як геройство, а таких артистів вважають людьми з власною позицією...
З режисурою в українських театрах просто біда! Особливо гостро ця проблема стоїть у оперних театрах. Сьогодні нам дуже не вистачає таких високих професіоналів, яким була Молостова. Тому шукаємо режисерів усюди, навіть запрошуємо в Київ закордонних постановників. Але я вважаю, що українські опери навіть найталановитіший іноземець не зможе добре поставити. Він не відчуває нашого менталітету, національного колориту. Тому твори українських авторів повинні ставити свої режисери.
— Ми не торкнулися такого важливого питання, як написання сучасної опери або балету. Для створення великого твору композитору потрібні місяці, а може й роки. А де гарантії, що їхні твори поставлять у театрі? На які кошти композиторам жити?
— Раніше в нас була програма придбання творів у авторів. На це виділялися конкретні суми з фондів Мінкульту. Оголошувалися конкурси. Кожний театр, узгодивши з міністерством, міг замовити для себе в композитора твір. Нині чиновники від культури взагалі забули, що так можна робити. Зрозуміло, що в нашій країні ще тяжка економічна ситуація. Для того, щоб в афіші театру з’явився новий балет або опера, треба 100 тис. грн.
— Але ж сама назва театру — «Національна опера України» зобов’язує ваш колектив ставити українські твори. Якщо подивитися афішу, то побачимо...
— Усього три спектаклі з української класики.
— Які також потребують оновлення.
— Безумовно. І «Тараса Бульбу», і «Запорожця за Дунаєм», і «Наталку Полтавку» треба оновлювати. А тим часом йдуть розмови про відсутність національного репертуару, й нібито лише тому українських авторів не ставлять у театрі. Неправда! У нас є хороші твори. Я підготував довідник «100 українських оперних і балетних лібрето», на жаль, не можу його видати. До нього увійшли твори, що ставилися на нашій сцені. Матеріал є! Можна працювати й творити, але потрібен новий дух режисерам, диригентам, щоб керівництво театру зацікавилося поповненням репертуару українськими спектаклями.
— А чи скоро побачимо на сцені оперу «Бояриня» Віталія Кирейка, лібрето для якої, написали ви?
— Мені важко відповісти на це запитання. Можу лише сказати, що Віталій Дмитрович написав чудову музику на драматичну поему Лесі Українки. Упевнений, опера прикрасила б афішу нашого театру. «Бояриня» — маловідомий твір поетеси. В нього непроста доля. Л. Українка написала поему 1910 р. У період радянської влади будь-які згадки про «Бояриню» були під забороною. Тоді цензори вбачали в сюжеті драми соціальний підтекст. Я ж вважаю, що кращого сюжету для опери, яка відповідала б нинішньому розумінню нашого національного коріння й духу, в українській літературі важко знайти. Повірте, я не лобіюю оперу Кирейка, оскільки доклав рук до лібрето. Композитор дійсно написав оригінальний і цікавий твір. Я звертаюся до дирекції всіх шести оперних театрів нашої країни. Можу підказати про забуті постановки й новинки. Нам час звернути серйозну увагу на український репертуар. Це питання стосується не тільки Нацопери як флагмана, а й усіх оперних театрів України.
ВІД РЕДАКЦІЇ. «День» вважає, що Василь Туркевич порушив серйозне, важливе й актуальне питання про постановку української класики та творів сучасних авторів. Ми запрошуємо своїх читачів висловити свою думку щодо цієї проблеми.
