75-річчя відомого композитора сучасності Родіона Щедріна пишно відзначив Париж. Урочистості організував в своєму театрі П’єр Корден разом із компанією V.Dest Productions. Відразу після ювілейного концерту, де зібралася паризька еліта, izvestia.ru випала рідкісна нагода — поговорити одночасно з Майєю Плисецькою та Родіоном Щедріним.
— Святкуючи ваше 75-річчя, Париж був на висоті.
Родіон Щедрін: Це була повністю ініціатива П’єра Кардена. Мій ювілейний марафон закінчиться тільки у квітні в Китаї. Будь-якій людині по душі такі святкування. Приємно, коли тебе гладять по голівці.
— А вас у житті частіше гладили по голівці чи давали запотиличники?
Щедрін: Всяке траплялося. Людина не може пройти 75 років рівною дорогою — обов’язково і спотикається, і голоблею їй по голові дістається. Особливо якщо врахувати, що ми жили в непростій країні. Однак людина так влаштована, що все погане забуває, рани рубцюються, а добре пам’ятається. А одним із найболючіших ударів була заборона після прем’єри балету «Кармен-сюїта». За нього мене дуже сильно тоді лаяли, а сьогодні виконують кожний день в тій чи іншій країні світу.
— Як ви уперше потрапили до Франції?
Щедрін: Із Францією мене звів кінематограф. Я складав музику до першого радянсько-французького фільму «Нормандія — Німан». Це була інтернаціональна команда. Сценарій писали Ельза Тріоле, Шарль Спаак і Костянтин Симонов, режисером був француз Жан Древіль.
— А коли відбулася доленосна зустріч з Карденом? Великий кутюр’є одного разу мені розповів, що Плисецька закрутила йому голову.
Майя Плисецька: Може, він і був зосереджений, але мені ніколи цього не казав. Товаришуємо ми з 1971 року, коли на театральному фестивалі в Авіньоні нас познайомила Надя Леже (дружина художника Фернана Леже Надія Ходасевич).
— Відтоді Карден вас одягає?
Плисецька: Так, я донині одягаюся у П’єра Кардена. У цьому плані я зберігаю йому цілковиту вірність. Я в своєму житті знала стількох модельєрів... Але ніхто, крім Кардена, мені не подобався. Поруч з ним всі слабаки.
— Значить, ви — однолюбка?
Плисецька: Це він геніальний, а не я однолюбка. А люблю я тільки Щедріна. Карден створив мої костюми для театру і для кіно — це царські подарунки! Передусім, для «Фантазії» на тему тургенєвських «Весняних вод», для «Анни Кареніної», «Чайки» та «Пані з собачкою». Ці костюми фантастичної краси зараз знаходяться в Бахрушинському музеї. Щось є у Великому і в Маріїнці. У Кардена всі мої вбрання вибираю не я, а Родіон. Більш того, хоч би куди я йшла, я одягаю тільки ту сукню, яку він хоче.
«Всі щасливі родини схожі одна на одну», — стверджував класик Лев Толстой. Але важко уявити собі, щоб Плисецька та Щедрін були так само щасливі, як прості смертні.
Плисецька: Так і ми також смертні.
Щедрін: Ми все-таки з нею іноді пікіруємося. Коли Майя виходить на вулицю, то не дивиться, яка погода. Я говорю їй: «Ти намокнеш, надінь інше взуття». — «А мені так зручніше»...
Плисецька: Точно. Сварки виникають, коли я не те oдягла: не те пальто, не ті черевики, не ту кофту.
— Чи часто бувають взаємні докори?
Щедрін: Майя часто менi докоряє: «Знову ти погано кланявся, нескладно. Публіці не поклонився, не посміхнувся. Все усміхався виконавцям». За це мені іноді дістається.
— Ревнує — значить, кохає, кажуть у народі. Вам це почуття знайоме?
Плисецька: Я його так люблю, що не ревную. Люблю більше за життя. Я не уявляю собі життя без нього. Мені воно не потрібне.
Щедрін: Не слухайте її. Майя — людина перебільшень.
— А ви не ревнивий чоловік?
Щедрін: Ну, що означає «не ревнивий»?.. Як у Маяковського сказано — треба ревнувати до Коперника. Вже якщо ревнувати Майю, то до Леонардо да Вінчі, до Рембрандта...
— Чи є у вашій родині лідер?
Плисецька: Я проти матріархату і не люблю, щоб жінка командувала. Вона відразу стає такою нежіночною...
Щедрін: Знаєте, яка у Майї ще перевага? У неї біологічно немає жодного чоловічого гормону. Всі — жіночі. А то дивишся на наших жінок-політиків і не знаєш, яких гормонів у них більше...
— Майє Михайлівно, а що більше за все захоплює вас у вашому чоловікові?
Плисецька: Я захоплююся ним усе життя. Він мене жодного разу ні в чому не розчарував. Може, саме тому наш шлюб триває так довго.
— Ви не ображаєтеся, коли він вас називає «мадам Щедрін»?
Плисецька: Я обожнюю, коли мене так називають. Не тільки не ображаюся, але з радістю відгукуюся. Мені подобається бути його мадам. А в Німеччині кажуть «фрау Щедрін».
Щедрін: Коли до Майї чіпляються, щоб вона дала автограф, я іноді пропоную свої послуги та пишу в одне слово: «Чоловікмайїплисецької».
— Чи даєте ви один одному професійні поради?
Плисецька: Мені Родіон підказує в балеті. Може, це дивно звучить, але у мене не було хороших педагогів. Я як солдат придатний, але не навчений. А він мені завжди говорить у справі: «Ось тут треба б спробувати зробити по-іншому. Так буде красивіше». Такі поради може давати тільки хороший педагог. А хороший педагог народжується в тисячу разів рідше, ніж хороша балерина.
Щедрін: А я вірю її музичному слуху. У мене є концерт для скрипки, в якому про останні 14 тактів я кажу: «Це ти написала». Вона мене примусила їх написати. «Не можна цей твір закінчувати тихо, — сказала Майя. — Потрібен ефектний кінець»... Коли у нас виникає якась проблема, нехай навіть у побуті, я їй кажу: «Знаєш що, вмикай свою інтуїцію!»
— Родіоне Костянтиновичу, ви часто пишете музику на замовлення. Яку музику ви хотіли б замовити самому собі?
Плисецька: Давайте я відповім на це запитання. Є дуже великі твори, які Щедрін створив «на власне замовлення», наприклад, «Мертві душі». Зараз, коли ми живемо в Німеччині, він отримує пропозиції з усього світу через своє видавництво. У Росії завжди казали: «Ох, натхнення!» Все це — повна нісенітниця. Баху або Моцарту замовляли твори, які треба було зробити за тиждень...
Щедрін: А якщо не встигали в термін, не привезуть їм ні дров, ні пива... У нас неправильне уявлення про замовлення. Гадають, що це галери, на яких тебе приковують в кайдани. Замовлення, як правило, — це термін і тривалість твору, а іноді і склад виконавців. Нічого більше. Ти можеш спрямувати в це замовлення свої будь-які думки, фантазії, музичні ідеї.
Плисецька: Життя показало, що саме так і треба працювати. Це і є професіонал. Хіба Гайдн написав хоч би одну партитуру без замовлення?!
— Чи правда, Майє Михайлівно, що ви танцювали в «Лебединому» чи то 600, чи то 1000 разів?
Плисецька: У «Лебединому» рівно 800 разів. На жаль, я не можу сказати, скільки разів я танцювала «Вмираючого лебедя», тому що не рахувала. Може, 50 тисяч, може, 100 тисяч разів.
— Невже за 100 тисяч разів виконання не перетворилося в рутину?
Плисецька: Ні, тому що я завжди імпровізую. Мені нудно виконувати однаково. Для мене завжди мала значення сцена — яка вона, похила або рівна, велика або маленька, є рампа чи ні, чи грає віолончель, скрипка або арфа, чи співає голос...
— Деякі наші зірки стверджують, що грають тільки для себе, ну ще для декількох обраних.
Плисецька : А я завжди танцювала тільки для публіки. Мені не цікаво виступати для себе. Поганої публіки не буває, буває тільки погане виконання. Я за такий балет, який зворушує душу і серце. «Нудно» — ось найзгубніше слово в мистецтві.
— Що змінилося в балеті за останню півстоліття?
Плисецька: Дуже багато. Він так само просунувся вперед, як і спорт. Техніка у танцівників зараз така, яка раніше і не снилася. У минулому, коли хтось виконував 32 фуете, весь світ приходив у захват, а зараз роблять 100 фуете, і це вже ні в кого не викликає захоплення...
