Підготували Наталія ВІКУЛІНА (Страсбург—Кельн—Київ),
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Предраг МАТВЕЄВИЧ, письменник, Хорватія:
— Вісім років тому я поїхав з Югославії. Для мене було
важко продовжувати жити в цій країні. Я народився в Мостарі, мій батько,
білогвардієць, приїхав туди з Одеси 1921 року. Для моєї сім'ї складна ситуація
в Югославії склалася не вперше — 1948 року, коли між Югославією і Радянським
Союзом стався конфлікт, для сімей, які ще говорили по-російськи, існувала
небезпека. Дуже часто таких людей, вважаючи за п'яту колону, виганяли в
Угорщину, звідки Сталін відправляв їх у ГУЛАГ. Там загинули мої дядько
і дідусь, моя бабуся збожеволіла. Я поїхав тому, що у мене не було можливості
для повної самореалізації. Мій батько — російський українець, мати — хорватка.
Зазвичай такі змішані сім'ї страждали. Моя дружина, донька офіцера білої
армії, також потрапила в таку ситуацію. Ви в Україні мало знаєте про дітей
білих. Нас вважали зрадниками. У соціалістичних країнах наші батьки були
контрреволюціонерами. Після того як я покинув Хорватію, чотири роки викладав
порівняльні слов'янські літератури в університеті Сорбонна в Парижі. Потім
мене запросили до Риму, де зараз викладаю порівняльні слов'янські літератури
в університеті Соп'єнца. Ми виїхали з Югославії, люблячи її. Це була позитивна
країна, дуже багато хто з нас любив одне одного, не були всі націоналістами.
На жаль, у Сербії спалахнув такий гострий націоналізм, до влади прийшов
такий орієнтальний сатрап Мілошевич, такий божевільний Туджман. На жаль,
Мілошевича підтримують серби. Перша жертва Мілошевича — це сербський народ,
який я люблю, який дуже добре після революції прийняв українців, росіян...
Але підтримувати Мілошевича — божевілля. Це кримінальна людина. У Сребрениці
його армія розстріляла 7 тисяч боснійців. У хорватських Вуковарах почалася
війна. Бог знає скільки людей убили. Три з половиною роки була облога Сараєво.
По місту стріляли, кидали гранати. Це було жахливо. Все це зробив Мілошевич.
Як можна його підтримувати? І ще. Про який православно- християнський союз
може йтися? Я, звісно, не проти віри. (Мій батько був православним. За
кілька місяців до цієї війни він помер. У його домі залишилося 20 листів
Бердяєва, які він написав своєму юному учневі. Можливо, ніколи їх більше
не знайдемо.) Але хіба можна в кінці ХХ століття робити такі союзи? Віра
і політика — це різні речі.
Іон КАРАМІТРУ, міністр культури Румунії, актор:
— По-перше, ми маємо визнати, що цю війну спричинив злочин
— етнічні чистки в Косово. По-друге, велися переговори для вирішення конфлікту.
По-третє, війна почалася після провалу переговорів у Рамбуйє. Отже, є три
стадії конфлікту, три акти трагедії. У першому акті завжди розкривається
тема, у другому відбувається конфлікт, зіткнення дійових осіб, у третьому
проходить завершення «п'єси», її епілог, який може бути щасливим чи трагічним.Конфлікт
у Косово — це етнічна трагічна п'єса. Ми бачимо, як знищується ціла нація.
Ми не мусимо з цим погоджуватись. Люди з сусідніх з Югославією країн мають
зробити все можливе, аби припинити насамперед дух цієї війни. Перед конфліктом
у Косово ми бачили релігійну війну — православні проти мусульман. Це як
у Центральній Європі в XVI сторіччі, коли католики боролися проти реформізму.
Фактично там лютує ненависть, яку 50 років тому припинив Тіто. Тоді федеративна
Югославія була країною, що жила за мирних умов. Щоправда, не без ворогів
— спочатку це була армія Гітлера, а наприкінці Другої світової війни Югославію
намагався підкорити Радянський Союз. Ми ніколи не думали, що в Югославії,
яка була країною справжньої свободи, ринкової економіки в часи, коли ми
були за залізною завісою, станеться таке лихо. Повернення до середньовіччя
є таким дивним, таким убивчим. Для мене особисто це ще одна причина переконатися:
в історії людства нічого не змінилось. Ми тепер краще екіпіровані, ніж
100 чи 500 років тому. Ми не їздимо верхи на конях, а кермуємо автомобілями.
Ми не стріляємо один у одного, а маємо ракети. Але сама людина, на жаль,
залишається чимось на кшталт тварини. Я сподіваюсь, що кризу в Югославії
буде розв'язано, а з діяльністю Мілошевича буде покінчено. Це — останній
націоналістично-комуністичний лідер. На жаль, югославське населення точно
не знає всього і є інструментом маніпуляцій. Але місцеві жителі мають припинити
диктатуру. В іншому разі Югославія сама себе вб'є.
Яан КАПЛІНСЬКИЙ, письменник, Естонія:
— Я не можу прямо засудити дії НАТО. Тому що відчуваю:
на цій стадії конфлікту в нього залишалось дуже мало альтернатив. Але,
звичайно, перед авіаударами могло бути зроблено й мало бути зроблено багато
інших речей... Нині головним є питання: що взагалі означає «світовий захист»
— адже акцію було вжито саме для захисту людей — косоварів. Зараз те, через
що вони проходять, набагато жахливіше, ніж будь- що, що траплялося з ними
до того. Отже, ми захищаємо людей і ці люди гинуть від рук терористів,
ідуть зі своїх домівок. Хто кого захищає? Також я не думаю, що сербські
журналісти, прості люди інтелектуальної праці, є ворогами Заходу, албанців.
Вони повинні робити те, що роблять.
Іван ДЗЮБА, академік НАН України:
— Мої почуття з приводу подій у Косово — це, насамперед,
гіркота й обурення варварськими діями НАТО. Конфлікт у цьому краї має складні
й глибокі причини. Їх не можна усунути за один день. Тому силові дії НАТО
і США нерозважливі й у перспективі призведуть до ще важчих наслідків. Треба
було втручатися раніше і шукати менш кривавих шляхів для розв'язання конфлікту.
Конкретно — не ставати на бік косовських екстремістів, орієнтуватися на
поміркованих косоварів. Фактично ж бомбардування тільки заохочують екстремізм.
Зараз Косово контролюють крайні сили, котрі нікого не слухають. Ні про
яку автономію не йдеться, вимагають тільки незалежності. У перспективі
— створення Великої Албанії. Але тоді виникнуть дуже великі проблеми і
в Сербії, і в інших балканських країн, і в держав Північноатлантичного
блоку. Взагалі, не заглиблюючись у причини всього, що відбувається, можу
висловити свою людську реакцію. Як можна заради порятунку одного народу
знищувати інший? Високоточна руйнація промислових об'єктів, шляхів, міст
за допомогою крилатих ракет, використання графітових бомб — все це справжнє
комп'ютерно-ракетне варварство, на мій відсталий погляд.
Євген СВЕРСТЮК, поет, правозахисник:
— Я думаю, Мілошевич, як і Саддам Хусейн — дрібні біси
на зразок більш масштабних Сталіна і Гітлера. Це — біси ворогування, отже,
їх треба всіма засобами ізолювати як злочинців, виставити перед світом
як небезпечний прецедент; особливо така акція є корисною для посткомуністичних
країн. Але як це зробити, як не дати їм зблокуватися з певними суспільними
силами? Воєнні акції НАТО — невдалі, погано розраховані. Вони створюють
Північноатлантичному блокові в Європі не ту репутацію, на яку він заслуговує.
В очах громадськості НАТО починає грати неадекватну роль. Утім, легко засудити
втручання. Проте все, що відбувається в Косово, — це справа міжнародна.
Це, повторюся, проблема знищення небезпечних бісівських креатур. Просто
вибрано невдалий спосіб, щоб це зробити. Треба застосовувати всі можливі
методи, починаючи від дипломатичних. Адже там задіяно набагато потужніші
сили, ніж це може здатися при поверховому погляді. Щодо України, то тут
у першу чергу треба пригасити демагогію, зупинити роз'ятрювання сталінських,
більшовицьких стереотипів. Це отруює народ, пожвавлює темні сили в суспільстві
— сили, котрі абсолютно не розуміють, що відбувається в світі наприкінці
другого тисячоліття.
